Театр імені Івана Франка поставив безпрограшну класику – п’єсу Карло Гольдоні «Слуга двох панів». І не програв, квитків на січень немає.

Комедія XVIII століття про те, як кручений-верчений Труффальдіно з міста Бергамо намагається услужити двом хазяям (і нарешті пообідати!), має достатньо шарму та смішних поворотів сюжету, щоб не сходити зі світової сцени три століття. Але для театру така постановка не видається легкою, головне питання – чим здивувати глядача, який знає п’єсу напам’ять?

Режисер Давид Петросян не вдався до переписування відомої історії або перенесення її в інший час, в інші обставини. Утім, час і обставини тут доволі умовні – декорації не відтворюють старовинну Венецію, а створюють загальний дух «італійськості» та комедії дель арте. Хоча «Слуга двох панів» виходить за жанрові рамки дель арте. Тут є типажі (слуга Труффальдіно, Панталоне, Брігелла та інші), є навіть маски на обличчях, але немає умовності масок – всі живі. Костюми Даниїли Колот – вишукана стилізація під XVIII століття і водночас отой впізнаваний різноколірний ромбик дель арте.

В основі сценографічного рішення, авторка якого теж Даниїла Колот, – легка двоповерхова конструкція із плаского барокового фасаду, підпертого риштуванням, яка перетворюється на будинок Панталоне, на готель Брігелли, де зупинилися Беатріче та Флоріндо, на венеційську п’яццу. До речі, тут не обігрується традиційний образ міста-привида, що тоне. Ця Венеція міцно стоїть на ногах.

Біле тло робить виставу візуально легкою і найкраще пасує для яскравих, метушливих і галасливих персонажів, а у сцені приготування обіду (нарешті!) цей білий колір перетворюється на тріумф італійської кухні: крутяться у повітрі коржі для піци, здіймаються хмарки борошна, плутаються раблезіанських розмірів спагеті, колихаються пишні ковпаки забіганих кухарів. Та й сама афіша вистави – спагеті на виделках, розчавлена помідорка, – про італійський культ їжі. Про вовчий голод Труффальдіно.

Труффальдіно грає Іван Шаран. Якщо у «Марії Стюарт» його персонаж (теж, власне, слуга – блазень) видається занадто вульгарним і чужоріднім, то тут актор абсолютно органічний, його імпровізації та гра із залом дійсно смішні. Простий хлоп, метикуватий і шахраюватий, гострий на язик, швидкий наче ртуть, – на нього неможливо довго сердитися. Акторський склад міцний, щоб не сказати зірковий, і, що приємно вражає, Доктора Ломбарді та Брігеллу грають акторки, – все ж таки комедія масок провокує милу травестію.

На разючому контрасті з цими темними місяцями – вистава-свято, вистава-відпочинок, вистава надія. Наприкінці все заплутане розплутається, а закохані візьмуть шлюб.

Текст: Марина Полякова

Світлини: Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка (Julia Weber)