Назва нової вистави Дикого театру – «Худну з понеділка» – змусила хвилюватися: аж раптом за нею ховається перекладна комедія для невибагливого глядача з акторами у яскравих костюмах, стразах і пір’ї? Побоювання марні, хоча стрази є, трохи пір’я теж, але сукні тут чорні, адже чотири героїні зійшлися на похорон, – і все серйозно, інколи навіть жахливо.
«Худну з понеділка» заявлена як мюзикл (точніше, +size мюзикл), і дійсно музики багато, героїні співають і танцюють. А ще це стендап-театр з монологічними номерами й документальний театр, що відсилає до реальних інтерв’ю. Ну і, нарешті, це таки комедія – з жорстким гумором на всі теми, обсценною лексикою та відвертим обговоренням «тілесного низу» й інтимних стосунків (віковий ценз 12+, хоча міг би бути вищим). Як вам такий божевільний жанровий мікс?
Ідея вистави належить Ярославі Кравченко (засновниці й директорці Дикого театру), вона ж виступила режисеркою – це її дебют, – попри небажання реалізовуватися у професії режисерки. «Я не могла дати померти цьому проєкту, бо сама його придумала. Не могла його передати в інші руки, бо ніхто б не погодився зробити виставу за 3 тижні…» – говорить Ярослава.
Авторка тексту п’єси Ольга Мацюпа обробила дві сотні інтерв’ю жінок, для яких зайва вага стала проблемою, і квінтесенцію реальних історій «розділила» на чотирьох акторок: Наталію Вороніну, Ірину Демчук, Марину Рогову, Анастасію Борсук. Вони грають колишніх учасниць реаліті-шоу для жінок, які худнуть під наглядом мільйонів глядачів. Шоу, в якому були суперницями, тому що перемогла та, яка скинула більше кілограмів, а слабачки вибули. За два роки після закінчення шоу їх зібрала докупи звістка про смерть однієї з учасниць. Треба влізти у (не)маленьку чорну сукню (кілограми-то повернулися) й удавати перед «подруженьками», що твоє життя розкішне, шикарне, бомбезне – неможливо ж зізнатися, що ти в депресії.
Отже, вистава +size. Це красивий евфемізм для того, що зазвичай називають не так красиво: жиртрест, жиробас, жирдяй… Поки західний світ вчиться засуджувати фетшеймінг (тобто стигматизацію зайвої ваги) й навіть звучать заклики відмовитися від самого виразу «зайва вага», у нас толерування людської повноти приживається важко, повільно – толерування будь-яких відмінностей від «норми» у країні шалених «срачів» взагалі приживається важко.
До того переліку жанрів, що вище, додамо соціальну драму – рідкого звіра на українській сцені, при тому, що матеріалів для соціальних драм у нас надзвичайно багато. Життя повних людей з дитинства наповнене, вибачте за каламбур, проблемами. Мама хоче «виправити» натуру доньки, водить до лікарів, спонукає пити пігулки для схуднення, – і донька п’є їх жменями, перевищуючи смертельну дозу, аби тільки бути красивою. Інша мама стидається брати у гості гладеньку дочку, тому що у всіх діти як діти. У школі – сміх і знущання. В інтимних стосунках – суцільні розчарування і травми. В театрі – завузькі стільці. В магазині – на вас не шиють (ви бачили ті розмірні ряди з «ельками» на мишей?). І завжди, з усіх боків, непрохані поради: менше жерти, більше рухатися (та от прямо зараз знайшлося на жіночому форумі: «Очевидно, що багатьом не вистачає мінімальної самодисципліни. Я не зрозумію, як хрючево може бути важливішим за здоров’я і зовнішній вигляд»). Можливо, і добре, що на виставу можна підліткам – вчитися поважати інакшість, несхожість, допускати альтернативність у вигляді та поведінці.
Акторки – до речі, ми ж розуміємо, що повним юнакам і юнкам неймовірно важко пробитися на акторський факультет? – переконливі, відверті, експресивні, злі, смішні, пластичні, красиві. Вони елегантно загорнули у музично-комедійну оболонку надзвичайно серйозну тему, що стосується суспільства загалом. Ірина Демчук говорить: «Вірю, що у виставі “Худну з понеділка” побачать звичайних людей, які мають право на свої проблеми, бути собою, – а не шанс зацькувати, виправдовуючи своє хамство та токсичність».
Текст: Марина Полякова
Світлини: Дикий театр, автор Артем Галкін
