Від 26 січня по 2 лютого у Брюсселі пройшов 70-й, ювілейний, ярмарок мистецтва BRAFA. Пройшов він за участю 130 галерей із шістнадцяти країн. Шістнадцять галерей та дві країни, Швеція і Португалія, вперше були представлені на BRAFA. Пройшов форум під гаслом «BRAFA 2025: a 70th edition brimming with quality and eclecticism» («BRAFA 2025: 70-те видання, сповнене якості та еклектики»).
З якістю все прозоро – два дні напередодні відкриття усі експонати ретельно перевіряються на автентичність вісьмома десятками міжнародних експертів, до послуг яких наукова лабораторія та Реєстр втрачених предметів мистецтва (ALR), найбільша у світі приватна база, за допомогою якої перевіряють провенанс мистецького твору. BRAFA не була б собою, якби не дотримувалася якості в усьому, навіть у дрібницях, яких насправді не існує. BRAFA діє якісно і з точки зору екологічного підходу: світлодіодне освітлення на стендах та в холах, килимове покриття, дизайн якого кожного року змінюється залежно від теми ярмарку (воно виробляється данською фірмою EGE, першою фабрикою килимів у світі зі 100-відсотково екологічно чистим виробництвом), електричні мікроавтобуси з паркінгу до павільйону, запрошення та каталог, надруковані на екологічно чистому папері, сумки, виготовлені з органічного бавовняного полотна…
Тема якості розкрита повністю. А як щодо еклектики? Слово «еклектика» походить від давньогрецького дієслова «εκλέγω», яке означає «обирати». Еклектика – це вибір та одночасне вживання, на перший погляд, несумісних елементів, різних за типологією, формою, стилем, природою, концепцією тощо.
Ярмарок BRAFA відомий як найреспектабельніший захід із низки подібних. Цього року багато чого змінилося – залами пройшовся свіжий вітер, приніс нові імена та нові галереї. Тобто респектабельність залишилася, але цього року до неї додалася грайливість. Тон якої задала почесна гостя, португальська мисткиня Жоана Васконселос (Joana Vasconcelos), сучасна Нікі де Сен Фаль.
Вона переосмислює роль жінки. І ця роль грандіозна за змістом, якщо кожна нова генерація митців переобмірковує її знову та знову. Жоана Васконселос розробляє інсталяції у велетенському масштабі, релевантному ролі жінки. Розробляє в абсолютно фемінній техніці, стираючи кордон між «високим» та «низьким» мистецтвом, використовуючи текстиль, цемент, метал, кераміку, скло, освітлення, повсякденні readymade обʼєкти.
Свіжий вітер відчувся у залах BRAFA та серед стендів. Я обрала пʼять і сформувала з них свій рейтинг ювілейного ярмарку.
Першим я назву стенд галереї, яку не очікувала побачити й яку була щаслива побачити на BRAFA, – «Об’єкти з розповідями» (Objects with Narratives). Чому не очікувала? Вона тільки три роки як відкрилася у галерейному центрі Брюсселя, читай Бельгії, Саблоні. На початку ХХ століття на Саблоні (від. фр. sable – пісок) жили, працювали та розважалися найзаможніші люди країни. Саме на них розраховував мануфактурник Раймон Малльєн (Raymond Mallien). Він розмістив на Саблоні ательє та виробництво вишуканих хутряних виробів. У 1920 році на майдані Великий Саблон, 40 за планами архітекторів Віктора Дірікса (Victor Diricks) та Жака Барботена (Jacques Barbotin) було побудовано штаб-квартиру «Manufacture de Fourrures Raymond Mallien». Архітектори спроєктували будівлю, в якій поєднали стиль Людовика XIV або, як його називають, Великий стиль, та новий для того часу ар нуво. Бальна зала із фресками та кабінет директора залишилися майже незмінними до наших часів. 1971 року до будівлі переїхав Музей пошти й телекомунікацій. 2003-го будівля перетворилася на торговий зал відомого аукціонного дому «Pierre Bergé», який належав партнеру модельєра Іва Сен-Лорана. Вони обидва колекціонували предмети мистецтва та дизайну. Наприклад, їм належало відоме крісло з драконами ірландської дизайнерки Ейлін Грей (Eileen Gray), яке вважається найдорожчим предметом сучасного колекційного дизайну. У 2009 році воно було продано на аукціоні Cristie’s за 28 мільйонів доларів. У 2006-му будівля була офіційно визнана і захищена як історична пам’ятка.
У 2024-му брати Нік і Роббе Вандевінгаерде (Nik and Robbe Vandewyngaerde) та їхній друг Оскар Ерятмаз (Oskar Eryatmaz) відкрили у будівлі колишнього хутряного ательє, музею та аукціону галерею Objects with Narratives. Брати Вандевінгаерде – інженери та архітектори, які працювали у Швейцарії, Нідерландах і Бельгії у легендарних архітектурних бюро Herzog & de Meuron та OMA. Оскар Ерятмаз займається фінансовою діяльністю. Вони є новачками не тільки на BRAFA, але і в галерейному бізнесі. Успішними новачками. На ярмарку вони показали групове шоу «Бельгійський імпульс» («The Belgian Momentum»), в якому взяли участь Владімір Славов (Vladimir Slavov), KRJST Studio, Бен Стормс (Ben Storms), Lionel Jadot (Лайонел Жадо), Маріус Ріту (Marius Ritiu) та інші.
Схоже, що імпульс, який надсилають дизайнери, йде з минулого, – на стенді панувала архаїчна атмосфера, завдяки приглушеним кольорам та світлу бронзових шандольєрів болгарина Владіміра Славова і світильникам KRJST Studio з вовни, мохеру, паперу, бавовни та поліефірів. Архаїка відчувалася не тільки зовні. Вона відтворена у самій природі предметів. Якщо об’єкти дизайну можна назвати дикими за характером, саме це слово я і використаю, щоб описати їх.
Я не буду далеко відходити від архаїки. Наступним у рейтингу, традиційно для мене, я обираю стенд галереї Акселя Вервордта, Axel Vervoordt Gallery.
Він, традиційно для себе, зміксував модерністські меблі, археологічні знахідки та предмети сучасного мистецтва. Цього разу це були, наприклад, крісла бразильця Абрахама Палатніка (Abraham Palatnik) 1950 року, ваза японця Широ Цуджімура (Shiro Tsujimura) 2024 року, стіл зі скляною стільницею бразильця Хосе Заніні Калдаса (Jose Zanini Caldas) 1978 року, картина бельгійця Джефа Вергеєна (Jef Verheyen) 1982 року та бронзова скульптура правої руки, датована приблизно IV століттям до нашої ери – це абсолютно винятковий експонат не лише за станом збереження, але й за анатомічною точністю, з якою передана кисть.
Я не буду далеко відходити від дикості – на черзі Guy Pieters Gallery, заснована у 1981 році, яка цього року відкрила у прибережному Кноккі, найфешенебельнішому з курортів Бельгії, мультифункціональну культурну фундацію.
Між іншим, на своєму стенді галерея представила моношоу бельгійського художника, режисера, письменника, хореографа Яна Фабра (Jan Fabre). Він доволі цікава постать. У вересні 2016 року Фабр спробував НЕ побити рекорд велосипедиста Едуарда Меркса (Édouard Merckx), вже барона Меркса, встановлений у 1972 році на велодромі у Ліоні. Фабр проїхав 23 кілометри за годину, програвши Мерксу, який їхав зі швидкістю понад 49 кілометрів за годину.
Надихнувшись книжками відомого французького ентомолога Жана Анрі Казимира Фабра (Jean-Henri Casimir Fabre), як говорять, його прапрадіда, він створював роботи із крил жуків. У 2002 році на замовлення Королеви Бельгії Паоли Фабр вкрив стелю та люстру Королівського палацу у Брюсселі крилами таїландських жуків. Для цьогорічного BRAFA Guy Pieters Gallery разом із кураторкою Меланією Россі (Melania Rossi) запропонували виставку Фабра «Народжений у червоному золоті» («Born in Oro Rosso»), під час якої експонувалися УЗІ-скріни сина Фабра, Дьянго (Django), намальовані кров’ю художника, та скульптури з природних середземноморських червоних коралів. «І сказав чоловік: ось, це кістка від кісток моїх і плоть від плоті моєї; вона буде називатися дружиною, бо взята від чоловіка». Ця біблейська цитата в інтерпретації Фабра змінюється: «… він буде називатися сином, бо взята від чоловіка».
Галерея Bernier Eliades відкрилася у 1977 році в Афінах. 2016 року до грецької локації додалася ще одна, брюссельська.
На своєму стенді вона презентувала роботи бельгійського митця Мартіна Маргієли (Martin Margiela). Мені було приємно їх побачити, по-перше, тому що Маргієла народився у Генку, неподалік від якого я зараз живу. Неочікувано народився саме там. Це місто з найнеодноріднішим расовим та національним складом наприкінці XIX століття було відомим тільки для художників-пейзажистів, які приїжджали у село Генк за дикою природою. Після знаходження там вугілля Генк перетворився на один із промислових центрів Бельгії. Вугілля вичерпалося, а шахтарі, яким запропонували приїхати на роботу з Марокко, Італії, Туреччини, – залишилися. Залишилися і шахти. Наприклад, на території однієї з них, Вінтерслаг (Winterslag), відкрили C-Mine – центр із музеєм, офісами, кінотеатром, рестораном та школою мистецтва LUCA School of Arts.
Але все це відбувається зараз. За часи дитинства Маргієли, мені здається, атмосфера була тихішою. Тобто я не зовсім відмовляю Генку в наявності творчого потенціалу. На його околиці знаходиться Labiomista – творча лабораторія художника Куна Ванмехелена, про якого я писала раніше. У 2012 році там пройшла Manifesta. Але чомусь мені не вірилось, що в ньому міг народитися саме дизайнер такого унікального світогляду, як Маргієла. Схоже, що я таки відмовляю Генку в наявності в нього творчого потенціалу. Друга причина моєї зацікавленості творами Маргієли – моя зацікавленість модою. Він закінчив Королівську академію витончених мистецтв в Антверпені та входив до складу відомої «Антверпенської шістки». У 1988 році заснував свій фешнбренд і рівно через двадцять років, на піку творчого потенціалу, як на мене, припинив займатися модою. Зараз його цікавить мистецтво, в якому він залишається тим, ким він був у моді, – радикальним романтиком.
Ми почали із Саблону і з галереї-новачка. Саблон та новачок з’являться й у фіналі цього ревю.
Галерея Serge Schoffel брала участь у BRAFA вперше. Вона була заснована у 2003 році та спеціалізується на примітивному мистецтві. На її стенді я обрала скульптуру, якщо так можна сказати, автором якої стала сама природа. «Гоготта» («Gogotta») датується приблизно 35 мільйонами років до нашої ери. Вона походить з пісків Фонтенбло, які сформувалися в дюнах, прибережних і дельтових середовищах. Складається скульптура з кременистого піску, зцементованого дисперсним кремнеземом. Назва «Гоготта» не унікальна. «Гоготтами» або «ляльками з пісковику» із 70-х років минулого століття називають усі ці пісковикові утворення. Людовик XIV обожнював їх за унікальні форми й наказав використовувати для декору ставків та фонтанів у парку Версальського замку. Природу, як і дітей, неможливо переграти.
Текст і світлини: Ірина Белан
