У Театрі Драматургів відбулася прем’єра вистави «І в горі, і в радості…» режисера Олекси Гладушевського за п’єсою Макса Девізорова. Партнером театру виступило ТРО Медіа.
ТРО Медіа – Служба зв’язків із громадськістю Командування Сил ТрО ЗСУ. У співпраці з Театром Драматургів було створено соціально-мистецький проєкт «Театр ветеранів», мета якого – надихнути воїнів, котрі повернулися з війни, на реалізацію у творчості. По суті, це одна з форм арттерапії – театротерапія, драматерапія. Ветерани пишуть п’єси, театр їх ставить, восени у Києві пройшов Фестиваль перших п’єс (22–23 лютого він пройде у Сумах), і от тільки-но оголошено набір на другий освітньо-терапевтичний курс із драматургії, учасники якого зможуть написати власні тексти й побачити їх на сцені. Свою п’єсу «І в горі, і… шототам» (режисер підкоригував назву) Макс Девізоров написав саме в рамках першого курсу драматургії для ветеранів.
Девізоров – професійний актор, режисер, а зараз військовослужбовець 103-ї окремої бригади ТрО. Ліричний герой п’єси одружується 2022 року і тоді ж, на початку великої війни, вступає до лав Територіальної оборони. Він служить, а дружина знаходиться за кордоном. Чоловік і жінка майже не бачаться, шлюб «розклеюється», клятва «і в горі, і в радості…» перетворюється на «шототам». Дитину, яку так чекає герой, у нього забирають. Це – канва драми, травми, яку Максу було важливо проговорити, «пропрацювати» за допомогою інструментів театру. Але п’єса далеко не тільки про особисті стосунки.
Драма зусиллями режисера Олекси Гладушевського та сценографа Віталія Кравця стала казкою, брутальною такою «Русалонькою» про кохання і війну. Пам’ятаєте «Русалоньку» Андерсена – кришталево-синю, як морська вода, прекрасну і криваву, готичну, можна сказати, казку про неймовірне кохання, страшний біль і зраду принца, заради якого Русалонька відмовилася від свого єства? Як зміксувати справжню війну – на якій гинуть красиві й мужні люди, на якій отримують справжні жахливі поранення, на тлі якої розгортається реальна історія воїна та його коханої жінки, – зі старою казкою?
Олексі Гладушевському це вдалося. Бійці ТрО – Русал (Макс Девізоров), Русоріз (Микола Левкун) і Мейсон (Андрій Карпов) – воюють пліч-о-пліч із молодим Принцом (Григорій Наумов). У двох персонажах, Принці та Оповідачі (Павло Власенко), втілився автор п’єси.
Режисер говорить, що перетворення драми на казку відбулося задля терапевтичного ефекту для її автора і всіх глядачів. Казка накидає напівпрозорий флер на безжальну правду життя, обіцяє дрібку надії там, де в реальності лише гірка образа та безнадія. Жанр казки багато чого дозволяє. Маскулінність воїнів межує із травестією: чоловічій тілесний «верх» – міцний торс в обладунках чи то римських легіонерів, чи то лицарів – сусідить з не людським і зовсім не чоловічим «низом» у яскравих кольорах і блискучих паєтках. (До речі, як так сталося, що у цьому сезоні аж три випадки чоловіків із хвостами – у виставі «Ковзанка» театру «Золоті ворота», у короткому метрі Едуарда Нечмоглода «Кохання з хвостом» і ось тут?) Але про стрази й деяку гламурність забуваєш, коли до неба здіймаються мечі волелюбних русорізів.
Олекса Гладушевський, щоправда, вивернув казку Андерсена навбакир. Принц є позитивним персонажем і жертвою, а Принцеса (Марія Краснощок) врешті-решт стала Чорною Королевою, цинічною та зрадливою. І тут ми маємо поговорити про речі важкі, про амбівалентні життєві ситуації. Війна, окрім смертей, страждань і руйнувань, рве сімейні зв’язки. Жінки й діти виїжджають, чоловіки залишаються. У 2022-му думалося, що екзиль ненадовго, а виявилося, що родини розділені уже майже три роки. Стосунки Принца і Принцеси не витримали розлуки, й навіть не знаєш, що тут сказати: ну що ж поробиш, так буває, – або ні, це ненормально, жінка мусить бути вірною і чекати свого воїна!
Власне, трактування цієї конкретної життєвої історії належить авторові п’єси, ми почули версію ліричного героя – й не почули версію Принцеси, у якої може бути своя правда. Точніше, почули… але ті слова скоріше пасують пекельному виплодку, ніж симпатичній білявці. «Окремо хочу подякувати панянці, що грала дружину, вашу героїню хотілось задушити голими руками», – написала у своєму відгуку глядачка після прем’єрного показу. Можливо, стигматизація невірної жінки трохи спрощує п’єсу й навіть змушує мимоволі масштабувати один випадок на велику спільноту, думати – ось які ці жінки! Але для контрасту, для утвердження думки, що далеко не всі жінки такі, у виставу введено справжню жінку справжнього воїна, ветерана АТО Миколи Левкуна – Юлію. Коли Микола не хотів жити після поранення, коли його мучив нелюдський біль, Юлія була поруч.
Після закінчення Другої світової війни в СРСР довелося чекати десять років, щоб з’явилася так звана лейтенантська проза – свідчення фронтовиків, втілені у літературних формах. У сучасній Україні література (поезія, проза, драматургія) фронтовиків і волонтерів з’явилася прямо під час війни. Це справжня лабораторія, до якої долучені як люди, що бачили війну на власні очі, так і читачі-глядачі, широка аудиторія, на ту чи іншу відстань від реалій війни дистанційована.
Усі разом ми вчимося говорити про війну, про біль і травми, про втрати й відкриття, про зради й розчарування, справжню дружбу і любов.
Текст: Марина Полякова
Світлини: Театр Драматургів, Ганна Хижняк, Тетяна Полякова
