Уберто Пазоліні зняв фільм «Повернення» («The Return») про те, як цар Ітаки Одіссей (Рейф Файнз) повернувся на свій острів після багаторічної відсутності, й про те, що він там побачив. Відгуки на стрічку різняться від «дуже затягнуто, епічні сцени відсутні, все якесь чорно-біле… дуже нудне, правда…», «дешевенька, нудна кінушка на 1*…», «нуділово, зняте за копійки» – й «не дарма переглянув, стрічка крутезна», «найкращі майже 2 години сьогоднішнього дня», «давно, а може й ніколи, я не бачив стільки справжнього, реального, у кіно». Звісно, така амплітуда думок провокує розібратися самостійно: що там з Одіссеєм?
«Одіссея», як і інші великі твори, не раз давала матеріал кінематографістам для більш-менш адекватних інтерпретацій. Про пригоди царя Ітаки та його супутників розповідалося у стрічках «Одіссея» (1954, розкішний кольоровий пеплум Маріо Камеріні та Маріо Бава), ще «Одіссея» (1968, восьмисерійний телесеріал Франко Россі, найретельніша екранізація), ще «Одіссея» (мінісеріал 1997 року Андрона Кончаловського, дуже вільна фантазія на тему), «Одіссей та острів туманів» (2008, теж карколомна фантазія Террі Інгрема, наче в оригінальному епосі мало цікавих сюжетів). Уберто Пазоліні бере лише самий фінал історії, повернення, відмовившись від зображення Троянської війни та пригод Одіссея навіть у формі флешбеків. Кому цього замало, почекайте 2026-го, має вийти «Одіссея» Крістофера Нолана, він там накрутить.
Ітака – гористий острів біля західного узбережжя Греції, один із семи великих Іонічних островів, хоча саму Ітаку великою не назвеш, усього 117 кв. км (півострів Крим – 27 тис. кв. км). У «Поверненні» Ітаку знімали на Корфу та Пелопоннесі, так що дух Еллади відчувається. Палац Одіссея, точніше, реальних історичних правителів Ітаки, археологи знайшли 2010 року: міцна триповерхова будівля з кам’яних блоків – суворий мікенський стиль – висічені у скелі сходи, колодязь, який давав змогу витримати облогу. Таким, ну хіба трохи перебільшено величним, палац показаний у «Поверненні». До речі, про мікенців: володар Мікен Агамемнон був завзятим лідером ахейського походу на Трою, натомість Одіссей вирушив із неохотою. Втім, воював він безжально, і саме він на десятому році безнадійної облоги Трої придумав збудувати того коня, що дозволив загону ахейців потрапити до міста. Одіссей – герой.
Але інші найвидатніші вояки – Ахілл, Патрокл, Антілох – загинули, Аякс Великий заколовся, Аякс Малий втопився. Багато тих, хто вижив, знаходили на батьківщині безвладдя, розруху та дружин-зрадниць (подумаєш, усього-то десять років треба було почекати чоловіків). Ідоменей по прибутті вбив сина, виконуючи клятву богам. Агамемнона з троянською пророчицею Кассандрою вбила його дружина з коханцем. Епос пояснює ці трагедії гнівом богів, але якщо зняти міфічну оболонку, залишається сувора реальність: воїни гинуть, воїни повертаються у розорені домівки.
Одіссей після Трої не помчав додому «Східним експресом», а десь блукав іще десять років, вплутався у різноманітні міфологічні сюжети, сім років, за Гомером, втішався в обіймах німфи Каліпсо на острові Огігія. Тужив там за родиною, серденько, дивився у морську далечінь. Нарешті, нарешті він, чи то сплячий, чи то непритомний, оголений, неозброєний, підстаркуватий, опинився на березі Ітаки, й хвилі човгають об гальку його нерухоме тіло – так починається фільм Пазоліні. Він – збитий льотчик, цар, що втратив військо, командир, який не зберіг жодного підлеглого. Одіссей – не герой.
На Ітаці тим часом повний бедлам. За двадцять років без хазяїна острів занепав, мешканці розорилися. У палаці та навколо біснуються женихи Пенелопи (завжди чарівна Жульєт Бінош), чекаючи, коли вона нарешті дотче те бісове покривало та вибере собі чоловіка. Почуваються хазяями у мегароні біля вогнища та на всьому острові, крадуть скотину у пейзанів, вбивають, ґвалтують жінок. Син Одіссея Телемах (Чарлі Пламмер) – безвольний та дезорієнтований юнак, виріс без батька і живе з мамою ні в сих ні в тих, бо доля Одіссея, а значить і доля престолу, невідома, до того ж, аби стати правителем, йому треба розігнати женихів, а ті й самі точать мечі на Телемаха. Він – заручник ситуації.
Одіссей не стрибає кам’яними сходами до палацу і не оголошує повернення. Знаходить притулок у раба Евмея, зустрічає свого пса, що чекав господаря двадцять років при дорозі, робить рекогносцировку на місцевості, роздивляється. А найголовніше – Одіссей не впевнений, що має право отак вигулькнути з кущів і закричати: «Панове! Зустрічайте царя!» Від воїна залишилася зморшкувата оболонка, загибель бойових товаришів мучить, перемога примарна, втрачені роки ніхто не поверне, жінка не стане молодшою. Поки Пенелопа б’ється з останніх сил за право чоловіка бути живим, сам Одіссей, здається, готовий зникнути, поплисти геть з Ітаки. Мертві не повертаються.
У фільмі відсутні боги, ніхто не дає Одіссею поради й не допомагає. Тятиву легендарного лука натягує не Афіна, а сам Одіссей за допомогою простої фізики. Це не казка, не величний міф. Це історія про те, як війна калічить людину й тих, хто навкруги. Про проблему повернення до мирного життя, яке виглядає зовсім не так, як уявляв солдат, мріючи побачити рідний дім. Виявилося, що для остаточного повернення з війни Одіссею треба знову вбивати.
В «Одіссеї» 1954 року цар у фіналі показує просто-таки цирковий номер з раптовим скиданням жебрацького лахміття, під яким шкіряні напульсники й золотий перев’яз із мечем. Його кучері стирчать дибки, його очі сяють діамантами, він стрибає, немов серна, – знов у своїй стихії, воїн, все життя якого є битвою. У «Поверненні» Одіссей покладає женихоцид на плечі свої страшним тягарем. Він закривавлений і майже потворний. Чи такого чоловіка чекала вірна Пенелопа?
Втім, без цієї битви Одіссей її не отримає, не відчує її силу, любов і ніжність, не стане батьком своєму синові. Він мусить перемогти ворогів. Та й, чесно сказати, не шкода женихів, які символізують всі пороки людства, а один так узагалі білява бестія, чистокровний арієць. Що хотів сказати режисер цим образом дистильованого лиходія, хтозна, але випадковим він не видається.
Антивоєнний пафос «Одіссеї» не треба видумувати, притягуючи стрічку до сьогодення, тут усе зчитується ясно. Відсутність екшену (фільм довго здається бездієвим, надто повільним), окрім сцени битви у мегароні, компенсується психологічністю. Уберто Пазоліні препарує душу старого воїна з безжальністю лікаря, вивертає назовні її потаємні куточки. Навіть якщо в якісь моменти хочеться копнути Одіссея, щоб він нарешті перестав рефлексувати й почав діяти, не поспішайте. Йому треба повернутися.
Текст: Марина Полякова
Світлини з відкритих джерел