У Театрі імені Лесі Українки на новій сцені відбулася прем’єра – «Трамвай “Жадання”» у постановці Олени Щурської за п’єсою «A Streetcar Named Desire» Теннессі Вільямса у перекладі Теодозії Зарівни.

Є велика загадка у тому, чому одні п’єси стають шедеврами, а інші перетворюються на антрепризки. Теннессі Вільямс 1947 року зробив щедрий подарунок всім акторам світу, які колись грали цю психологічну, щоб не сказати соціальну драму, і тепер уже акторам Театру імені Лесі Українки. Пластичний і динамічний матеріал п’єси дає свободу, виснажує своєю глибиною, але й надихає. Актори на поклоні – у змокрілому одязі, зі сльозами на обличчях після фінальної сцени, – так близько підходять до глядачів у маленькому залі, що їхня енергія та енергія цієї начебто простої житейської історії відчувається фізично…

1948 року Вільямс отримав за «Трамвай “Жадання”» Пулітцерівську премію, 1951-го режисер Еліа Казан зняв той легендарний фільм із Вів’єн Лі та Марлоном Брандо. Лі роль Бланш довела до «Оскара» і психозу (так вона вважала), а Брандо за роль Стенлі отримав путівку у велику кінокар’єру. Вільямса тоді теж номінували на «Оскар» як найкращого сценариста за кіноадаптацію п’єси.

Те, що Бланш зіграла Вів’єн Лі, незабутня Скарлетт із «Віднесених вітром» 1939 року, виглядає як продовження історії про руйнування старого укладу Півдня з його аристократичними будинками посеред великих плантацій. Бланш Дюбуа та її молодша сестра Стелла – нащадки вихідців з Європи, французьких гугенотів. Колись ті, заробивши капітал в Америці, збудували гостинний дім на родючих землях неподалік Лорела у штаті Міссісіпі. Мабуть, мали рабів, бо це ж Міссісіпі. Але нові часи розвіяли статки Півдня, багатство текло крізь пальці, будинки закладалися, перезакладалися і врешті-решт знаходили нових хазяїв. Скарлетт відчайдушними зусиллями вдалося вберегти Тару від розорення, Бланш сімдесят років потому бракувало сил. Скарлетт була неймовірно сильною. Бланш – занадто ніжною, занадто нерозважливою.

Першим глядачів зустрічає Новий Орлеан в особі Юніс (Олена Червоненко). Місто одразу розкриває своє нутро: спека, галас і натовп, всі кольори шкіри, темний культ вуду, який практикували колишні американські раби. Юніс – екскурсоводка та ілюзіоністка, а ще сусідка Стелли (Ольга Гришина) і Стенлі Ковальські (Олександр Валюк) у бідному будинку з маленькою ванною та дірявою підлогою. Цей будинок (сценограф і художник Пилип Нірод) – мобільна декорація з дерева, металу та світла, він буде і житлом, і пасткою, місцем, в якому неможливо знаходитися, але й піти нікуди.

Бланш (Наталя Доля) – вся у білому, така собі немолода молода, наречена-мрійниця з багатим життєвим багажем і майже без багажу матеріального – з’являється раптово зі трамвая «Жадання» (трамвайна лінія «Desire» дійсно була в Новому Орлеані). І якось одразу зрозуміло – вона бездомна, приїзд до сестри вимушений, життя зламалося.

Крізь маленький будинок проляже великий геологічний розлом між старими родинами та новими емігрантами, між аристократами та пролетаріями, вишуканістю та грубістю, безсилими мріями та тверезим реалізмом. Батько Скарлетт казав: «Чоловік і жінка мають бути зліпленими з одного тіста». Але Стелла, яка зростала в аристократичному будинку, вийшла заміж за простого, як то кажуть, хлопця, польського емігранта – випивка, боулінг, бійки, грубі жарти, грубі обійми. Її кохання є жаданням, вона після великої сварки спочатку ховається від Стенлі, а потім втішається у його солодких, палких обіймах. Це співзалежність, але Стеллі та Стенлі такі стосунки видаються нормальними.

Для Бланш її зять – чужий, тварина, мавпа. Вчителька англійської мови, така зніжена, так добре вихована, з такою тонкою нервовою організацією і потребі у щоденних ваннах, буде день у день все відвертіше знущатися зі Стенлі, все гучніше казати Стеллі про його потворність. Ну а Стенлі буде все більше підозрювати, що під витонченістю та манірністю Бланш щось ховається. І колись розкопає, перерахує, назве по іменах всі жадання Бланш, виверне потрохами назовні її валізку та її нещасливе життя.

Полишивши сукні, притрушене часом хутро песця, духи, фальшиві діаманти та останні сподівання, Бланш, яка так боялася світла, піде у темряву в оточенні привидів, з єдиним паперовим ліхтариком у руці.

Текст: Марина Полякова

Світлини: Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки