Прем’єру вистави «Брати» показали 28 березня у Національному академічному драматичному театрі імені Лесі Українки. В її основі – фільм Лукіно Вісконті «Рокко та його брати» (1960), сценарій якого, окрім Вісконті, написали ще п’ятеро авторів. Режисер (і актор – але не у цій виставі) Олександр Кобзар, у цілому взявши канву легендарного фільму, змінив деякі епізоди й додав авторські акценти. Актори (у двох складах) існують у художньому просторі вже не неореалізму, як у Вісконті, а символізму – у загубленому в часі похмурому місті.
У центрі розповіді – сільська родина Паронді, яка, у складі удовиці Розарії та її чотирьох синів Сімоне, Рокко, Чіро та Луки, переїжджає з італійського півдня, посушливої й неплідної землі Луканії, на розвинену, промислову італійську північ – до Мілана. Там вже живе, працює і навіть збирається одружитися старший син Розарії Вінченцо. Він не надто радий тому, що буйна – підкреслено буйна, це ж архетипові італійці, які то штурхаються, то пісень співають, то щось подібне до аркана танцюють, – родина вселилася у його маленьку квартирку, розсварила із нареченою, сіла на шию. Натомість мати й брати впевнені – Вінченцо має їм допомогти.
Брати – говоримо ми услід за Вісконті, хоча спочатку здалося, що брати й сестра. На превеликий подив – хіба травесті (піонерський запал, штанці на лямках) не залишилися в ТЮГах? – Олександр Кобзар вирішив віддати роль наймолодшого брата Луки акторкам. Проте зовсім нещодавно, у «Поромнику», ми впевнилися, що тінейджери й тінейджерки можуть добре грати й усіляко оживляти сцену своєю молодою справжністю.
У Вісконті Мілан – місто, яке бурхливо розвивається. Війна позаду, гудуть заводи, здіймаються багатоквартирні будинки з бетону і скла. На очах ростуть райони для простих людей, які їдуть і їдуть з депресивних регіонів. Останній кадр фільму нагадує радянські стрічки того часу – широким проспектом у світле майбутнє, яке обов’язково настане, прямує нова людина. Попри те, що селянам Паронді психологічно важко було прилаштуватися до міського життя, попри всі жертви, що принесла родина задля Мілана, фінал у кіно все ж таки оптимістичний: зерна від полови, козлищ від агнців, будемо жити!
Олександр Кобзар позбавив історію оптимістичності повоєнних 1950-х років. Тут Мілан – столиця пороку, пастка для довірливих. Конфлікт у виставі розгортається між природою і цивілізацією, між чесною бідністю та жадібністю, між гідністю, моральною стійкістю та конформізмом. Місто-молох спочатку зваблює, а потім вбиває невинних. М’яких і теплих героїв оточують темні агресивні предмети: залізні ферми, залізні клітки, труби, проводи, що готові штрикати й душити, гостре світло, холод (сценографія Сашка Білозуба). Оточують спокуси. Оточують безжальні люди, які тільки й знають рахувати гроші, хоч би з якої крові вони не робилися, – ще один архетип, на цей раз акули бізнесу. Іноді вони нагадують карикатури із журналу «Перець» і спливає у пам’яті радянська критика світу капіталу. Демон міста, Інший, персонаж цілком вигаданий, з амбівалентним гендером, додає інфернальності всьому, що відбувається.
Сімоне, якого Вісконті, здається, списав із рахунків одразу – перший дрібний злочин він чинить не від скрути, а із примхи, підставивши Рокко, – у «Братах» довго і складно еволюціонує, йде у боксери заради родини, дійсно прагне допомогти, оскільки старший брат «зрадив», і тільки виснажившись у боксуванні за гроші, зламавшись, починає стрімко регресувати. Запальний юнак у перших сценах перетворюється на руїну в останніх. Людська жертва, яку закладали прадавні люди в основу нової будівлі, – це він. Але жертва і Рокко, світлий, добрий, майже святий (ім’я його відсилає до святого Роха Монпельєського, рятівника від чуми), який втрачає кохання та потрапляє у кабалу на багато років.
І Розарія, яка розгубила всі надії на нове життя у місті, – ще одна жертва. Її бажання вивезти дітей із села зруйнувало родину. У фільмі монолог Розарії не настільки сильний, та й закінчується втішними словами від сина. Тут – сцена з давньогрецької трагедії, плач матері, яка посміла кинути виклик богам і програла, і оплакує дітей. У виставі взагалі відчувається подих фатуму, року.
Мізансцени вигадливі. Колотнеча новоприбулих Паронді у мікроскопічній квартирці, бокс у клітці, насилля над веселою пташечкою Надею, кохання і злочин у прозорому кубі, акробатичний етюд Рокко з боксерською грушею – браво. Хрестини під суворе «Белла чао» – шедевр. У фіналі груша, макабричний символ крові та грошей, бовтається туди-сюди у темній глибині: шибеник, маятник, який рахує хвилини життя, дзвін, що дзвонить по тобі. Втім, драматизм розбавляють мелодії та ритми італійської естради, популярний нині сценічний засіб, що дає змогу глядачам передихнути, порухатися в такт, поаплодувати.
Сьогодні, коли тисячі й тисячі українців зірвані зі своєї землі й розкидані світом, коли вивезені, врятовані з-під бомб діти вбудовуються у чужу культуру, чужі міста, виставу «Брати» неможливо дивитися без думки – які жертви будуть принесені, щоб нарешті відкрився широкий проспект у світле майбутнє? Які Сімоне зламаються і згинуть, які святі Рокко візьмуть тягар на себе і чи не загубиться у темряві слабкий ліхтарик омріяного велосипеда Луки.
Текст: Марина Полякова
Світлини: Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки
