Перший художній роман Ірини Белан, журналістки, дослідниці мистецтва і дизайну «Граппіг. Kumedno» незабаром вийде друком у Видавничому домі «Orlando» і буде представлений в Україні. «Grappig» у перекладі з нідерландської мови – «кумедно, смішно, весело». То буде кумедно? Буде!

Знаєте, як іноді зайдеш у Вікіпедію, щоб з’ясувати біографію Михайла Грушевського, – а отямишся о другій ночі у Межиріччі, вичитуючи про особливості шумерської мови. Ніколи не передбачиш, куди заведе тебе безневинне питання, неясна думка, раптова асоціація. Читачі «Граппіг. Kumedno» мандруватимуть цим садом розгалужених стежок, підкоряючись волі авторки, не знаючи, де опиняться наступної миті: на вулиці Брюсселя, на старій дачі під Херсоном, у Булонському лісі, перед картиною «Коханці» Рене Магрітта, біля пам’ятника Єлизаветі Баварській – прозорі очі, листування з Альбертом Айнштайном, порятунок єврейських дітей під час Голокосту, малювання акварелей… Боже, як ми сюди потрапили?!

У Борхеса «розгалужених» – «bifurcan» від «bifurcación» – з іспанської «розходження, розгалуження, розвилка», і ці точки біфуркації, в яких оповідь неочікувано стрибає вбік, Ірина розставила щедро. Хоча після всіх мандрів героїня – трохи обскубана, з гематомою на голові, але непереможена, – вивертає на головну стежину з девід-лінчевським питанням: «Хто убив Френка?» Адже «Граппіг. Kumedno» – детектив.

Українка Ірина (або просто Іра – як IRA, Irish Republican Army, боже, що ти верзеш, Іро, тебе не випустять з цього поліційного відділку!) після початку великої війни на запрошення свого коханця Френка виїхала із сином Санею з Києва до Бельгії. Поліглотка та космополітка, вона досліджувала мистецтво і дизайн, робила репортажі та інтерв’ю, писала статті, читала страшні новини, вчила мову, міняла житло, бігала зранку, годувала смачненьким собачку Арчіка, зрозуміла, що роман із Френком закінчено… і раптом опинилася біля тіла Френка, якому хтось розтрощив голову.

Якщо ви сподіваєтеся швиденько проковтнути кримінальне читво, покетбук на пару днів, розвагу у метро, – це не воно. Дисклеймер, що передує роману й намагається визначити його жанр, не обіцяє нічого «швиденького»: «Детектив, психологічна драма, драмеді, любовний роман, трилер, нотатки про історію, мистецтво та дизайн, путівник по Європі, ода Херсону, напівавтобіографія». Додайте ще сюди еротику, обсценну лексику та гумор (кумедно, ми пам’ятаємо), і можна зламатися, розуміючи, що цю браму приступом з наскоку не взяти.

Книжка не читається швидко. Щільно збитий текст потребує глибокого занурення й повної довіри до авторки. Тільки ця довіра дозволить вкласти свою долоню в її та вирушити у мандри – від дитинства у Херсоні, на березі великої ріки, через п’ятдесят років життя, до чужої прекрасної країни, яка прихистила біженців. Детективна історія тут – шампур, на який наколото безліч смачних шматочків, і навіть якщо читачу хочеться скоріше вже, в біса, все розжувати, шампур не закінчується. А коли він закінчиться і ви дожуєте останню смажену помідорку, дочитаєте всі 67 маленьких розділів, виявиться, що викриття убивці не означає розкриття всіх таємниць. І «Граппіг. Kumedno» – це тільки початок.

Сторітелінг для Ірини Белан – не просто вміння придумувати історії, а інструмент мислення, засіб описування дійсності, стиль життя (чи угадає читач, яка з трьох історій, що їх розповідає героїня коханцю – не Френку, іншому, – вигадана?). До першого дорослого роману вона йшла багато років, дозрівала зі власним віком, життєвим досвідом, відшукувала впевненість та силу, що дозволяє виносити свої думки на загал. Роман вийшов дивний, ні на що не схожий, наближений до жанру «потік свідомості», європейський та український, відвертий та іронічний, постмодерністський та метамодерністський – адже зріс на сухому ґрунті втрат і увесь просякнутий любов’ю авторки: до Херсона, до батька, до красивих речей, до затишної старої Європи, до мистецтва, до Сані, до Арчіка, до чоловіків. До себе.

Ірина Белан. «Граппіг. Kumedno». Видавничий дім «Orlando», 2025

1

Френка ваблять самовпевнені жінки. Ваблять і лякають. Він лякається та сходиться з такими, як я. Жінками, яких легко переконати в їхній провині. Френку бажано, щоб почуття провини збагатилося ще й боготворінням. Але якщо провина – це моє все, то на коліна я встаю лише за певних обставин. У нас із Френком їх так і не трапилось. Ми ледве подужали кілька очевидних поз для початківців. Про них навіть у «Камасутрі» не згадують. Тому що й не вважають таке за секс. Так, розминка перед основним забігом. Френк був переконливим спринтером. Спринтером-переможцем. Мабуть, не потрібно так думати про мертвих.

Френк простягнувся біля моїх ніг. Він не припав до них у пристрасті або з вибаченнями. Зовсім ні. Пристрасть – це не про нього. Коли він раптово сповзає з мого живота до міжніжжя, то смокче мене насторожено. Так, начебто очікує від мене позов або звинувачення в сексуальному насильстві. Реально, я апероль присьорбую впевненіше. Просити вибачення він не вміє. Він вміє вибачатися. Вибачати себе.

– Ти все не так зрозуміла, – бубнить він. Тобто перепрошувати повинна знову я. Повинна – винна. – Ти все не так зрозуміла, – повторює Френк.

Він спирається на широке підвіконня з молочного мармуру. З Каррари. Мармуру, який Мікеланджело використав, щоб зробити свою «Пʼєту». «Оплакування Христа».

Мармур складається переважно з мінералу кальцит. Прозорий кальцит використовували, щоб виготовляти приціли для гармат. Тобто за бажанням можна зробити з нього зброю, а можна – Богоматір, яка оплакує смерть єдиного сина. Мистецтво – це також зброя.

Богоматір занадто юна. Занадто юна, щоб бути матірʼю. Я стою в римському соборі Святого Петра, закинувши голову назад так, що потилицею відчуваю комірець свого дощовика.

Вона – дівчина, яка тримає на колінах свого коханого. Немає в її очах суму. Є впевненість, що зараз він прокинеться – і все буде, як було. Ну, не так, як було. Буде краще. Вона зрозуміла всі свої помилки, тож із цієї миті буде мудрішою, лагіднішою та кмітливішою.

Я теж так собі обіцяла після кожного розлучення з Френком. Він повертається із зустрічі, на яку мене не запрошено та про яку він мовчить, а я не запитую, я спокійно й покірно чекаю його зі свіжим печивом із рикоти та лимона.

– Ти все не так зрозуміла. Але як вийшло, так і вийшло, – він переминає ногами, як рисак на іподромі в очікуванні забігу.

2

Мене лякають коні. Наші європейські коні. Я бавлюсь маленькими арабськими кониками. Витонченими, як мозельські статуетки. Як ті, що стоять на камінній полиці біля стрільчастого вікна. За ним лежать вуличні сходи.

Три сходинки ведуть до парадного входу бабусиної дачі, до якої ми ходимо катером, усі теплоходи ми називаємо катерами, – «Каштан-1», «Каштан-4», «Піонєр Херсона» або «Ґімалаї», який отримав свою назву на честь найвищих гір на Землі. І так, бабусина дача для багатьох виявилась-таки неабияким випробуванням, вершиною, якої не всі досягли. Але ті, кому це вдалося, стали частиною нашої родини назавжди. Коли я була в старших класах, до бабусиної дачі пустили катер «Ґєрой Старіков». Ми читали його назву з наголосом на звук «о». Читали та дивувалися, що ж такого зробила безіменна людина, щоб стати героєм саме серед старців. Це вже потім під наголосом опинився звук «а», а безіменна людина перетворилася на Дмитра Старікова, чий авіаполк стояв у Скадовську. Ми їздили туди на вихідні. Усього девʼяносто вісім кілометрів на автівці – і за годину двадцять ми вже купаємося в морі, їмо кукурудзу та лускаємо крихітні, наче блохи, креветки. Зараз Скадовськ і Херсон розділяють одинадцять годин машиною, ми вже не міряємо відстань кілометрами – пряму дорогу перекрито. Ми називаємо три сходинки до дачі бабусі скрипучими. Назва зберігається, навіть коли дядько Владик міняє їх на новенькі сходи.

– Простоять вічно, – говорить він, кремезний мужик у треніках із завжди розтягнутими колінами, у картатій сорочці, одягненій на білу майку.

І я вірю, що так і є: десь там, під товщею дніпровської води, яка залила бабусину дачу після підриву Каховської гідроелектростанції, три зелені сходинки й досі ведуть до неї. Будуть вічно вести.

Дядько фарбує сходинки в зелений, під колір дверей.

Перші величезні двері з амбарним замком бабуся відмикає ключами, діставши їх зі шкіряного ридикюля, чиї металеві надуті губки гучно прицмокують щоразу, коли вона його стуляє. Клацає ридикюль. Скриплять під нами сходи. Стогнуть двері. Крекчемо ми із сестрою, коли їх відчиняємо. Другі двері – із сіткою від мух і комарів – відчиняються легко й тихо. Кімната дарує нам прохолоду та сутінки – вікна веранди навічно затулені простирадлами від спеки.

І тільки на світлинах, зроблених у часи, коли мене ще не було, я бачу відкриту веранду й усміхнених бабусю, дідуся, тітку-першокурсницю – тоді ще майбутню дружину дядька Владика й майбутню бабулю наших із сестрою хлопчиків, а ще їхнього кучерявого білого пса Мішеля, умовного пращура Арчіка.

За своєю спиною я досі чую скрип сходинок під ногами. Сходинок, що ведуть до бабусиної дачі. За спиною Френка вверх до парку ведуть сходинки. Мармурові сходинки. Стерті посередині щаблі. Широкі поручні. Вони спираються на різьблені балясини. У дослівному перекладі з давньогрецької «балясина» означає «квітка дикого граната». Балясина-хуясина.

Френк стоїть переді мною контражуром. Широкі плечі, довгі руки та ноги. Каштанове кучеряве волосся.

Нагадати про перукаря, за звичкою думаю я.

Занадто довге волосся лежить на плечах піджака темно-синього кольору. Цей відтінок називається грозовий.

Зріст Емілі Бронте, авторки «Грозового перевалу», дорівнював зросту Чарльза Дікенса – метр сімдесят. Я завжди вважала Бронте абсолютною британкою. Абсолютною, тому що була впевнена, що вона ніколи не перетинала кордонів Туманного Альбіону. Зовсім ні. Їх із сестрою Шарлоттою, також письменницею, авторкою «Джейн Ейр», кіноверсію якої я дивилася заради непривабливої гувернантки, яка нагадувала мені мене, тато відвіз у пансіон до Брюсселя. Я передивлялася саме кіноверсію, де статний Тімоті Далтон грав Едварда Рочестера. І він мені нікого не нагадував. Хіба що вчителя географії, якого за звичкою та за його довгі ноги ми називали циркулем. Тільки цими ногами він на Далтона й був схожий.

Я б хотіла відтворити їхній маршрут. Виявилось, що час і люди зруйнували місця їхніх зупинок та подорожей. І час обійшовся з ними ніжніше, ніж люди. Найімовірніше, вони прибули з Денвера до Остенде – міста на узбережжі Бельгії. Останній пором відправився в Британію з Бельгії у 2021 році, коли британці вийшли з ЄС. Пансіону, де жили дівчата та який описували у своїх творах, як і багатьох будівель центру Брюсселя, уже немає. Ні порома, ні пансіону вже не існує.

На початку XX століття, намагаючись наслідувати прямі та зрозумілі авеню Парижа, які запропонував барон Осман, у Брюсселі, столиці Бельгії, знищили чимало історичних будівель. На жаль, більшість з них належала до Середньовіччя. Саме тому Брюссель на вигляд дещо як новороб. Ну як дещо? Нормальний такий новороб. На місці присадкуватих будиночків пансіону сестер Бронте лежить авеню імені архітектора Віктора Орта й ажурна будівля палацу мистецтва Бозар. Одне мистецтво пішло. На його місце прийшло інше. Король помер! Хай живе король!

Зріст Емілі Бронте та Чарльза Дікенса неможливо порівняти з Френком. Його зріст – метр дев’яносто два. Він уважає, його взагалі ні з ким не можна порівнювати. Незрівнянний метр дев’яносто два – і ні на крихту менше. І це без взуття. І без шкарпеток. Френк стоїть контражуром, великою плямою на сонці. Пляма-то пляма, але дуже ефектна. Він це знає. Я це знаю. Еліза, його піар-менеджерка, також це знає. Вона смикає фіолетовий бант шовкової блузи та пересаджує його перед нашим інтерв’ю. Нашим першим інтерв’ю. Першим та останнім.

Текст: Марина Полякова

Світлини: Ірина Белан