У Театрі імені Івана Франка тривають прем’єрні покази «Макбета» у постановці Івана Уривського.

Вільям Шекспір, хоч і був людиною ерудованою, доволі вільно поводився з історією. Взявши за основу реальні події та реальних персонажів – от хоча б лицаря Макбета, короля Дункана I, його сина Малколма III, які жили й воювали у Шотландії XI століття, – Шекспір створював Історію. Полишивши зайве, він розповідав про головне: великі злочини, великі гріхи, великі зради й великі кохання. «Макбет» – найсуворіша п’єса Шекспіра, в якій він препарує людину зі слабким характером, що не встояла перед спокусою владою і, вчинивши один злочин, далі тільки падала і падала у пекло.

Іван Уривський разом із художником-постановником Петром Богомазовим продовжили задум Шекспіра, взагалі відкинувши все зайве, на їхню думку: колір, декорації, персонажів. Як Уривський «прорідив» персонажів у «Марії Стюарт», так і тут він залишив шістьох основних із понад тридцяти. Мерці, що оживають по ходу п’єси, – у Шекспіра вони є привідами, в Уривського абсолютно реальні, – сильний хід з елементами чорного гумору. Уривський взагалі вміє шуткувати. Акторський ансамбль такий маленький, що можна тут всіх і назвати: Акмал Гурєзов і Олександр Рудинський (Макбет), Віталій Ажнов і Іван Шаран (Банко), Арсеній Тимошенко і Дмитро Чернов (Дункан), Тетяна Міхіна і Мальвіна Хачатрян (леді Макбет), Ренат Сєттаров і Роман Ясіновський (Макдуф), Павло Шпегун і Леонід Шеревера (Малколм).

Головна сценографічна вигадка – три відьми. Кожен режисер придумує, як показати інферно: закутує у сірі хламиди, звірині шкури, фарбує кров’ю, ламає їхню анатомію, примушує страшно кривити старі обличчя та посміхатися щербатими ротами… Уривський і Богомазов остаточно позбавили відьом-провидиць антропоморфності. Це три рухомі конструкції з яскравими білими екранами, що взаємодіють з акторами та залом: говорять, вдивляються, сміються, пророчать… Автори вистави пропонують убачати в них сучасних демонів цифрового суспільства, які несуть маніпуляції, фейки, агресивну пропаганду, від яких нема де сховатися, яким важко протидіяти. Трошки нагадує апологетику теорії змови та всевладної закуліси, еге ж? Цікавіше уявляти їх позапланетними створіннями, для яких ми, з нашими тиранами й війнами, тільки експериментальні комахи, – інакше навіщо у глибині сцени періодично загоряються круглі НЛО-шні фари, скажіть на милість? Реалізація образів відьом надзвичайно ефектна, красива і моторошна. (Щоправда, у другій половині вистави конструкція затуляє правій передній частині партеру сцену.)

От, власне, і все – на чорній-чорній сцені три величезні конструкції. Ще будуть скриня, лицарські обладунки, бляшанки з напоями, хрипкоголоса колонка, яку запинають ногами, щоб заткнулася, і купа піску. Sad sand, печальний пісок, у нього зариватимуть покійників і свої чорні душі. Чорні костюми (художниця Тетяна Овсійчук) не відволікають, не декорують пороки, біль та лють персонажів, які розповідають, кожен своїм внеском, про формування, розквіт і падіння тирана. Мілкого напівдикого королька на краю світу, якого Шекспір зробив уособленням тиранії, – а нам цікаво саме це і саме зараз. Нам хочеться, щоб якнайскоріше Бірнамський ліс поліз на той клятий Дунсінанський пагорб.

Непереконливим є у цій гнітючій п’єсі образ леді Макбет, страшного і безстрашного двигуна подій, відчайдушного ідеолога кривавого захоплення влади. Чому така жінка захворює від «роїв видінь», від усвідомлення свого злочину і вмирає у мареві божевілля, а не з мечем на кріпосній стіні, – хай залишиться на совісті Шекспіра, який поставив бліду крапку в історії леді Макбет, ніби не знаючи, що б його зробити з цією шаленою кобітою.

Так, «Макбета» критикують, Уривського критикують: не розірвав задушливі обійми «київського академічного», постановка не пропонує нової форми (попри цікаву знахідку з екранами), актори не розуміють, що і навіщо вони грають, неприродно інтонують і забагато кричать… Що ж, коли кричать – хоч чутно, а от коли говорять тихо, та ще й насичений шекспірівський текст, нічого не розбереш, і це дійсно проблема. Або навіть так чудернацько пишуть: «доволі посередня, але не неприємна, навіть нормальна вистава, за якою точно не варто гнатися». Критика має бути, тому що театр має рухатися вперед, і сьогодні його рухає Уривський – реформатор, найяскравіша зірка. Але після кожного критичного висловлювання хочеться почути конструктивні пропозиції та корисні поради.

Текст: Марина Полякова

Світлини: Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка, Julia Weber