«Ви прийшли дивитися “Гамлета”?» – «Ja! Ja! Natürlich!» – «Відповідь неправильна».

Вистава «Ha*l*t» режисерки Тамари Трунової у Театрі на лівому березі може зовсім не сподобатися. Незрозуміла, сумбурна, все намішано докупи, персонажі говорять аби що. І взагалі, де «Гамлет»?! Вистава «Ha*l*t» може сподобатися – вся, цілком, нестямно.

«Гамлета» репетирували на початку 2022 року. Мабуть, це було цікаве трактування Шекспіра – переосмислювали, знімали вікові нарости, шукали нові акценти. Велика війна зруйнувала всі плани, розвіяла трупу Європою, Фортінбрас (Володимир Кравчук) пішов на фронт. Як там Вільям наш писав: «Фортінбрас прохає … дозволу пройти через країну данську з збройним військом».

У березні 2023 року на сцені берлінського «Deutsches Theater» в рамках фестивалю «RADAR OST» було показано виставу «Ha*l*t». Тамара Трунова виступила авторкою п’єси, режисеркою та сценографкою, а разом із нею цю дивакувату виставу створювали «лівобережці» Олександр Соколов, Ірина Ткаченко, Олег Стефан, Марина Клімова, той же Володимир Кравчук і запрошені актори Катерина Кістень і Віталій Салій. Пізніше було введено Олену Бушевську і Дмитра Олійника.

З назви «Hamlet» випали літери «m» і «e» – «me» (мені, мене),  утворилося німецьке, та й англійське слово «стоп», «зупинка». Все зупинилося 2022 року – київські репетиції, надії, саме життя. З будови всесвіту витягли наріжний камінь. Що робити? Бути чи не бути?

«Ha*l*t» – це деконструювання та перезбирання буття. Якщо сенси зникли, треба знайти нові сенси. Якщо немає можливості працювати на рідній сцені, треба вийти на іншу сцену. Якщо актори не озброєні, значить, їхні слова і тіла перетворяться на зброю. Але спочатку треба зрозуміти, чи взагалі є право грати, коли інші б’ються і гинуть в реальності. «Ha*l*t» розповідає історію створення п’єси для фестивалю, історію усвідомлення місії людей театру під час війни та історії життя крізь війну.

Ну, «розповідає» – це сміливо сказано. Розповідь не лінійна, а дискретна, стрибуча. Початок вистави – практично стендап п’ятірки акторів на авансцені, така собі розмова запросто із залом, пояснення, що тут буде відбуватися. Ви все одно до пуття не зрозумієте. Відповідайте: «Ja! Of course! Yes!» – як попросили. Раптом щось тріщить, і реальність починає пливти – перетворюватися на сон.

«Так, заснути, спати –

І що, і сни дивитися? Проблема

Одна: які нам сни присняться, мертвим,

Коли земні марноти відшумлять?»

«Гамлет», від якого залишилися фрагменти, перемішані примхливо уламки, взято у перекладі Юрія Андруховича. От питання – чи треба бути знайомим із п’єсою перед тим, як дивитися виставу? Мабуть, треба. Абсурдна «заум» далеко уводить від Шекспіра, аж раптом у цих глосолаліях з’являється щось знайоме. Глядачу, впізнав Шекспіра? Молодець! Але, пам’ятаємо, тут грають не «Гамлета». (Хтось уже пішов із зали, але виграють ті, хто залишився. Таких вистав у нас не роблять.)

Акторська гра – філігранна. Поступово, пульсуючи, завмираючи та знову б’ючись, як схвильоване серце, фантасмагоричний і вишукано-складний інтертекст видирається зі сонних пут і стає все реальнішим, в монологах – власні почуття та історії Саші, Іри, Олега, Марини, Олени… і Володимира – здалеку. Це спільна робота акторів і глядачів, спільне намагання вчепитися за щось справжнє і надійне у зоні турбулентності.

Буде дуже боляче, до сліз, слухати оце все – про наше життя, про війну, втрати найкращих, бісів жорстокий світ, який і є абсурд, недоступний розумінню. Червоні девідлінчевські крісло та ялинки затягують у моторошність чужого простору, де немає місця теплій, живій людині.

Буде дуже смішно, драма і комедія, драма і комедія. Ми так і живемо, істерично змінюючи сльози на сміх, віру на відчай, пафос на мовчання. Антракту немає, передихнути глядачам не дадуть. Катарсис накриє у фоє.

Текст: Марина Полякова

Світлини: Театр драми і комедії на лівому березі