«Отелло» у Навчальному театрі Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого – студентську дипломну роботу – важко порівнювати зі двома іншими київськими постановками шекспірівської трагедії: у театрі імені Лесі Українки й Театрі драми і комедії на лівому березі. Тут немає таких грошей, таких режисерів, сценографів, художників. Чи є потенційно такі актори – цікаве питання. Після прем’єри цієї вистави наприкінці 2024 року лунала фахова критика. Мовляв, педагоги Карпенка-Карого, у вас проблеми, – студентів за чотири роки навчання майже нічому не навчили.

Не знаючись на театральній педагогіці, складно брати участь у цій дискусії, тому питання акторської техніки облишимо – на профанний погляд вона не така й проблемна, студенти майстерні Євгенії Гулякіної відпрацьовують щиро, переконливо і в них бездоганна дикція. Скажемо тільки – від Олександра Яцентюка, виконавця ролі Отелло у театрі Лесі Українки, очікувалося щось неймовірне (після «Памфіра»-то!), але не всі очікування виправдалися. В «Отелло» Театру на лівому березі є затягнуті й занадто сумбурні сцени. Так що 10 з 10 жодна «доросла» вистава не отримує, хоча обидві достойні аншлагів.

Режисер Сергій Курчев, який у КНУТКіТ імені І. К. Карпенка-Карого викладає майстерність актора, залишив від шекспірівського тексту тільки найголовніше і зробив виставу коротку, стислу, енергетично сильну та емоційну – дуже емоційну! Тільки тут, у порівнянні з іншими двома виставами, Отелло (Федір Ільницький) не приховує свій буйний норов. Не виправдовує його ПТСРом від довгої військової кар’єри – війна з турками взагалі залишається ледве не за кадром, буря розтрощила турецький флот, от і перемога. Хіба берці та камуфляжні штани нагадують, що все життя цих чоловіків – битви.

Отелло за характером своїм схильний до насилля, він штурляє підлеглих-соратників, б’є їх, душить, кидає на підлогу (сцена брудна, у пилюці, о боже). Знаходить у Яго найболючіше місце, старе поранення, і б’є туди. Готовий розірвати Кассіо (Роман Рогоза / Олександр Верендєєв), який схибив через свою пристрасть до вина. Дездемона (Кристина Климісивич / Варвара Вербицька) полюбила дикого лева. Чи не аб’юзера?

Після інших вистав, де Отелло подають як людину, у принципі, тонку і розважливу, чуються питання: чому ж цей закоханий отак взяв і убив, за першою підозрою? Тут принаймні вбивство обґрунтовано психологічними особливостями Отелло. Хоча до сцени убивства хотілося б побачити ще трохи «емоційних гойдалок», бо зараз Отелло від авансцени ледве не стройовим кроком прямує до шиї Дездемони – мавр вирішив, мавр зробив.

Але не тільки Отелло жорстокий, Яго (Назарій Норчук / Владислав Скришевський) жорстокий від своїх заздрощів, від нереалізованості, й виміщує зло на тих, хто поряд, б’є ногою у живіт – наче якийсь омоновець – закохану у нього до нестями дружину Емілію (Ольга Галицька / Олександра Чуб), служницю Дездемони. Емілія – єдиний персонаж, який бачить ситуацію тверезо і попереджає свою господиню про небезпечність Отелло… як і взагалі чоловіків.

Розбещений дурник Родріго (Едуард Дубина), який мріє про недосяжну Дездемону, взагалі з’являється вперше у БДСМ-сцені: на ньому, як на коні, виїжджає «хазяйка» – диявольськи спокуслива, цинічна «бандерша», що керує стайкою повій (Варвара Вербицька / Альона Зінькевич). Його б’ють – і він б’є, його душать, і він душить. Мотив асфіксії ходить по колу.

Це дуже «тілесна» вистава. Суспільна ієрархія, в якій підлеглі нижчі за генерала, а жінки нижчі за чоловіків, виражається на рівні тілесної поведінки – повзати, згинатися, вклонятися, терпіти побої. І дуже контрастна – епізоди кохання і пестощів змінюються епізодами насилля, виглядаючи особливо ефектно на тлі чорної пустої сцени. Єдина декорація – ванна, яка перетворюється то на любовне ложе, то на корабель.

Перша мізансцена зачаровує – ми бачимо вбивство Дездемони, прокручене у зворотному порядку, від останнього крику Отелло до оживання тільки-но задушеної. Жест взаємного звинувачення Емілії та Яго, вартий багатьох слів, акцентує ще одну важливу лінію п’єси: хто зіграв на найтемніших струнах душі Отелло, хто насправді винен у тому, що веселе і чесне дівча мертве?

Спливає думка – а було б цікаво поставити трагедію від розв’язки до початку, повертаючись від убивства через ревнощі до ніжної романтики першого кохання, стираючи сльози й зморшки з молодих облич.

Текст: Марина Полякова

Світлини: Марина Полякова, Навчальний театр КНУТКіТ імені І. К. Карпенка-Карого

Основна сцена театру – вул. Ярославів Вал, 40, другий поверх. Вартість квитків – 80 грн