Галерея «MISTRIKA» (вул. Набережно-Хрещатицька, 25) відкрила 24 квітня виставку живопису Олени Придувалової «Варта». Експозицію збудовано по колу. Найпершим, поруч зі входом, зустрічає глядача давній подільський пейзаж Олени з видом на будівлю біля Іллінської церкви, де тепер знаходиться «MISTRIKA», – містика, ніколи не зайва, якщо розмова про мистецтво і старий Київ.
Стіна далі – міські види, написані так, як ніхто, окрім Олени Придувалової, не пише: деталізовано й узагальнено одночасно, декоративно і живописно, бравурно і ніжно-закохано, з неповторним складним колоритом. Це та Придувалова минулих років, якої, можливо, ми вже не побачимо, хоч як би не скучали за таким живописом.
Експозиційне коло веде глядача від світлих і добрих пейзажів до напруги сьогодення. На одній зі стін текстильні мотанки – о, це ті ще мотанки, абстрактні, архаїчні, трохи лячні й урочисті водночас, – які теж народилися під час війни.
Велика війна змінила манеру художниці. 2022 року живопис дав їй можливість говорити про свої жах і розпач, тривожність і біль за світ, який страждає і гине навкруги. Колорит став стриманим, форми узагальнилися, людські фігури перетворилися на патерни: покручені, заплетені, зав’язані вузлами, не живі, не мертві, роздавлені болем. Максим Бернадський, співзасновник галереї, називає цю стилістику бароковою – українське бароко, що наповнено щирими й сильними почуттями, що палає і кричить.
Галерея перетворюється на храм. «Розп’яття» – найдавніша робота на виставці, раритет 1991 року, застигніть перед ним, почуйте піднебесний хорал. У піднебесся дивиться і сама художниця на величезному автопортреті (тут узагалі чимало автопортретів), її обличчя, немов храмова арка, тримає важке склепіння.
А що життя? Життя триває, навколо придуваловської Лук’янівки шумить, сміється, лається базар. Він входить всією своєю вітальною силою у найновіший живопис художниці. Торгівки, жінки без віку, сидять – біля христових ніг – із городиною, фруктами, сальцем, квітами, попри зруйновані будівлі й вибиті вікна навколо. Їхні обличчя нагадують порепану землю або щільні купи тієї городини. Вічна варта, духи Києва, годувальники й утішальники, дивляться вони з велетенських і малих портретів.
Коло не замкнуте, не завершене, можна рухатися від щастя до горя, можна – від горя до щастя.
Текст і світлини: Марина Полякова
