Цьогорічний 27-й ярмарок PAD Paris 2025 відбувся з 2 по 6 квітня в саду Тюїльрі. У ньому взяли участь 75 переважно французьких галерей. Чим відрізняється він від інших йому подібних?
До речі, подібних не так вже і багато. Якщо перелічувати заходи, присвячені колекційному дизайну, то достойних уваги в Європі всього три, й два з них проходять також поза межами нашого континенту: PAD – який діє у Парижі, Лондоні та Сен-Тропе; Collectible – у Брюсселі та Нью-Йорку; Design Miami Basel – у Базелі, Маямі, Парижі та Лос-Анджелесі. Collectible зробив ставку тільки на сучасних живих дизайнерів. Design Miami Basel пропонує як сучасний, так і історичний колекційний дизайн. PAD пішов далі й додав до усієї різноманітності колекційного дизайну мистецтво.
У рамках PAD проходить конкурс з номінаціями за найкращу сценографію стенда, сучасний дизайн та історичний дизайн. Цьогоріч конкурс проходив під голосуванням відомих французьких дизайнерів Лаури Гонсалес (Laura Gonzalez) та Жака Гранжа (Jacques Grange). Гонсалес цікава своїм еклектичним стилем, в якому поєднує класичні та сучасні елементи. Серед її робіт – інтер’єри шоурумів Louboutin в Барселоні та Амстердамі, бутики Cartier в Стокгольмі, Цюриху та Лондоні. Гранж – легенда французького дизайну, у своїй роботі комбінує антикваріат та сучасне мистецтво. Вони обидва знаються на мистецтві й колекційному дизайні та працюють з ним. До речі, Гонсалес також володіє галереєю у Парижі. Кому саме вони віддали перемогу у номінаціях, я напишу трішки нижче.
Я обрала для вас п’ять стендів, які привернули мою увагу.
На першому місці нідерландська галерея Atkris Studio. Я нею зацікавилася ще минулого року. По-перше, привітна атмосфера і вміння працювати з гостями. Окрема подяка за дуже милі та інформативні буклети, які вони готують для тих, хто бажає пізніше роздивитися усі експонати. А роздивлятися є що. І це друга причина, яка притягнула мене до їхнього стенда.
Галерея займається вінтажним дизайном та мистецтвом. Серед цікавинок, які вона представила, робота італійського дизайнера Джузеппе Рівадоссі (Giuseppe Rivadossi), більшості відомого як дизайнер меблів, але галерея обрала цього разу його скульптуру «Капанно» 1974 року. Ще чотири об’єкти: скульптурний столик «Каріатиди 2», датований 1970-ми, італійця Рікардо Ніцці (Ricardo Nuzzi), – і, до речі прикметник «скульптурний» можна додати майже до кожного об’єкта галереї, – два крісла нідерландського дизайнера Баса Ван Пелта (Bas Van Pelt), скляна ваза «Сакура» нідерландця Маартена Вролейка (Maarten Vrolijk) 2025 року. І це означає, що галерея вийшла із ХХ століття і буде представляти наших сучасників також.
Найбільший ажіотаж на стенді Atkris Studio викликали два стільці «Ніхто не ідеальний» («Nobody’s Perfect») із поліуретанової смоли та пластику з кольоровим друком легендарного італійця Гаетано Пеше (Gaetano Pesce), якій помер минулого року саме під час PAD. Він зробив стільці у колаборації з фешн-брендом Etro на замовлення ZeroDisegno. Їхні спинки вирішені у формі абстрактного обличчя.
На стільцях можна розгледіти візерунки «пейслі» від Etro, які поєднують грайливий дизайн Пеше з багатою текстильною спадщиною Etro. Пеше тому і став легендою, що вмів грайливість поєднати з функціональністю. Відповідно до дизайнерського етосу Пеше, цей стілець використовує врізні та шипові столярні вироби, які навмисно відкриті, щоб додати грубого, індустріального шарму.
І щоб закінчити розповідь про галерею та її унікальні об’єкти, додам ще про несерійний стілець 275 S данського дизайнера Вернера Пантона (Verner Panton), також легендарного. Я маю на увазі, що і дизайнер, і стілець увійшли до пантеону світового дизайну. Що робить стілець винятковим? Пантон відомий своїми роботами зі пластиком і 275 S випускається і в ньому також. Але рівно 60 років тому компанія Thonet випустила перший стілець з формованої фанери дизайну Пантона, саме цю модель. Стілець було продано вже у перші дні PAD.
Лондонська Galerie Mélissa Paul підготувала соло-шоу подружжя французьких керамістів Андре та Мішеля Хірле (Andrée and Michel Hirlet). Представлено твори, які вони зробили разом, починаючи з 1963-го і до смерті Мішеля у 2020 році. Андре та Мішель познайомилися в 1958 році в École Nationale Supérieure des Arts Appliqués et des Métiers d’Art у Парижі, де обидва захопилися керамікою. Їхні роботи відзначаються використанням гроту шамотного та експериментами з кольорами – глазурі наносилися безпосередньо на сиру глину, і це надає виробам природного вигляду. Хірле відомі модульними скульптурами, що складаються з геометричних форм, які з’єднуються між собою. Цей підхід виник через необхідність розділяти великі об’єкти для обпалювання в печі, що згодом стало їхньою творчою особливістю. Серед монументальних робіт – лабіринтоподібний фонтан довжиною 13 метрів у місті Сент та лавки у формі гігантських рук у Вільпре. У 2017 році роботи Хірле були представлені на виставці в Національному музеї кераміки в Севрі. У 2024-му їхній фонд започаткував премію Prix du Jury для підтримки сучасних керамістів.
Роботи Андре та Мішель Хірле викликають таке собі внутрішнє тремтіння – на межі спокою і захоплення. В їхній кераміці є тиша, ніби вона створена для медитації або для того, щоб доторкнутися до землі не руками, а поглядом. Вони працюють з шамотом і природними кольорами так інтуїтивно, що здається – ці форми й фактури створені не людьми, а самою природою. Але водночас у їхніх об’єктах є дуже чітке відчуття структури, логіки, архітектури. Особливо зворушує здатність об’єднувати грубу матеріальність з майже поетичною геометрією.
У скульптурах Хірле є щось від дитячого конструктора, але приземленого, теплого, живого. Вони ніби дозволяють матеріалу бути собою, не намагаються його підкорити – й це створює враження глибокої поваги до глини, до природи, до часу. Для мене їхня творчість – це дуже делікатний, чесний діалог з матеріалом і простором. Це те, що хочеться не просто бачити, а переживати.
На цьогорічному PAD Paris 2025 галереї Pierre Passebon та Antonine Catzéflis представили роботи Рішара Педуцці (Richard Peduzzi), відомого французького сценографа, дизайнера та художника, який здобув визнання завдяки своїм декораціям для театру та опери, а також дизайну меблів. Його творчість відзначається мінімалістичним підходом та розумінням простору. На стенді були представлені як класичні твори Педуцці, так і його нові роботи, що демонструють еволюцію стилю та експерименти з формою і матеріалами. Ця експозиція висвітлила зв’язок між сценографією та дизайном інтер’єру, властивий творчості Педуцці. В його об’єктах є щось дуже французьке – інтелектуальна чіткість, симетрія, повага до класики, іноді навіть пафосне слідування класиці, не без присмаку театральності, що цілком зрозуміло, якщо брати до уваги спеціалізацію Педуцці. Коли дивишся на його меблі, чи то столик, чи консоль – здається, що це частина сценографії до спектаклю, в якому глядач – ти сам. І простір навколо одразу стає сценічним: світло, тіні, навіть тиша працюють на ефект.
Роботи Педуцці можуть викликати внутрішній резонанс, навіть якщо здаються стриманими, – кольори, хоч і локальні, мають дивну силу… ніби кожен із них несе в собі окрему історію, фрагмент сцени, спогад. І навіть коли все гармонійно, ця гармонія може бути голосною – емоційно, не буквально. Останнім часом я захищаю себе від радикальних почуттів. Поруч із роботами Педуцці я відчуваю себе збентеженою, можливо, тому що вони порушують мій простір, – бо вони, навіть мовчки, вимагають співпереживання. А іноді я, ми просто хочемо спокою.
Педуцці з його барвами й складними композиціями, безумовно, може викликати відчуття «перенасиченості». Це навіть не тільки про кольори, а й про складність інтерпретацій – коли кожен елемент вимагає свого погляду, але одночасно розмиває чіткість, створюючи емоційну кількість, яка може відчуватися як перевантаження. Стенд Pierre Passebon та Antonine Catzéflis здобув перемогу від журі за найкращу презентацію.
Приз за найкращий дизайн отримало лаунж-крісло зі сталі 2008 року, яке було представлено на стенді паризької Galerie Romain Morandi. Автор крісла – британський дизайнер Том Діксон. Для мене ця новина подвійно приємна. По-перше, я брала в нього інтерв’ю. По-друге, Діксона сприймають як дизайнера світла. Саме на світло робить ставку його студія. І він досяг грандіозного успіху у виробництві виняткових світлових об’єктів. Але виявляється, що і його не такі розповсюджені меблі також отримують визнання.
Окрім об’єкта Діксона експозиція галереї включала шезлонг «Формула 1» дизайнера Франсуа Арнала (François Arnal) – майже унікальний предмет, якій був вироблений серією всього у десять екземплярів; книжкову шафу «Зона читання» («Reading zone») Хермана Беккера (Herman Becker); крісло-гойдалку Жозефа Хоффманна (Joseff Hoffmann). Все це у трішки мазохістській естетиці, мабуть, стрічка «Погана дівчинка» з Ніколь Кідман таки знайшла своїх шанувальників.
Кінцевою, але не останньою, йде галерея Maison Parisienne, експозицію якої я назву розкішною. Відмічу трьох митців, насправді чотирьох, тому що двоє з них утворили творче об’єднання. Я говорю про Awaré – дует Сільвії Юсташ Рулс (Sylvia Eustache Rools) та Жерома Перейра (Jérôme Pereira). Рулс – французька художниця, яка захоплюється мінералами, породами та процесами окислення. Вона практикує «текстильну геологію», перетворюючи шовк та сатин за допомогою різних технік, – таких, як фарбування, окислення та мацерація, – щоб досягти відчуття геологічної вічності у своїх роботах.
Перейра – скульптор, натхненний силами природи, який досліджує концепцію балансу. Він працює майже інтуїтивно, дозволяючи матеріалу вести його творчий процес, вважаючи додавання об’єкта до світу великою відповідальністю, яка повинна відповідати його екологічним переконанням. Для PAD дует приготував текстильні вази.
Наступний учасник стенда Maison Parisienne поставив мене в тупик. Я не змогла з першого погляду зрозуміти, що роботи Жеральда Ватрина (Gerald Vatrin) виповненні зі скла. Я була абсолютно впевнена (я і досі вагаюся), що це кераміка. Ватрін працює з різними техніками, включаючи гаряче та холодне оброблення скла.
Він співпрацював з відомою французькою скляною мануфактурою Daum, створивши колекцію скульптур під назвою «Yeelen», яка стала частиною експозиції Музею декоративних мистецтв. Ця колекція, виконана в янтарних та лазурових відтінках, відображає його здатність використовувати світло та колір. Він маскує матеріал, не штовхає його на перше місце, але використовує усі його можливості.
Ще один дизайнер, чиї роботи представила ця паризька галерея, – Пʼєр Ренар (Pierre Renart), французький дизайнер меблів, який поєднує традиційне деревообробне мистецтво з новітніми технологіями. Він відомий своїми скульптурними та функціональними меблевими виробами. Функціональними та елегантними. Саме так я уявляю собі славнозвісну французьку елегантність, яка вже пішла в минуле, зрідка з’являючись у творах деяких місцевих митців. Ренар відомий використанням тонких дерев’яних шпонів, які з’єднуються за допомогою технології клейового ламінування, створюючи враження безперервної стрічки. Це дозволяє досягти плавних ліній та динамічних форм, натхненних природними органічними формами. У 2025 році він презентував нові твори, включаючи стіл Wave з американського горіха, консоль з білого ебенового дерева та вільностоячу консоль Wave. У цьому ж році Ренар розробив нові меблі для бутиків Longchamp, поєднавши дерево та шкіру. Ця колаборація була вперше представлена на Міланському тижні дизайну цього квітня.
Текст і світлини: Ірина Белан
