На прем’єрі фешн-драми «Метод 46» Дикого театру (авторка Катерина Пенькова, режисер Олекса Гладушевський) було багато студентів театрального університету, молодих акторів. У розквіті своїх двадцяти років, з повним усвідомленням власної сили й краси, вони говорили гучно, гарно поставленими голосами, літературною українською, дражнили один одного, сміялися, сяяли. Вони прийшли дивитися виставу про те, як режисер-тиран, педагог-ґвалтівник може ламати юні долі.
Подумаєте – ого швидкість! Вже встигли написати п’єсу і поставити виставу про події, які в останні пів року струсонули суспільство: викриття негідної поведінки Андрія Білоуса, режисера, художнього керівника Молодого театру і педагога Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого. Саме 46 акторів і акторок підписали у січні цього року колективну заяву до КМДА стосовно звільнення Андрія Білоуса з посади директора і худрука театру. Після серії публічних протестів Білоус таки звільнився – за угодою сторін. Звинувачення у сексуальному насильстві він відкинув. Скандал навколо Білоуса спровокував у соцмережах флешмоб «#немовчи», який відкрив, що харасмент (психологічний тиск, сексуальні домагання) є поширеним в українських творчих ЗНО, а відомо про нього не було тому, що жертви мовчали роками.
Але річ у тому, що автобіографічну п’єсу «Бути майстром», за якою поставлено виставу «Метод 46», Катерина Пенькова написала 2019 року й тільки трохи актуалізувала сьогодні. Вона розповіла про події початку 2000-х, коли була студенткою Київського державного коледжу естрадного та циркового мистецтв (тепер академія). Це у неї, сімнадцятирічної (у виставі її образ втілила Вікторія Матейко), був майстер-ґвалтівник. 2019 року, саме тоді, коли писалася п’єса, він – метр, Народний артист України – пішов із життя в ореолі благородної сивини й театральної слави. А справа його живе.
Фешн-драма, як визначили жанр вистави автори, побудована навколо показу, що готується у Модному домі. Метушня, крики, перевдягання, роздягання, довгий подіум… і височіє над цим прекрасним бедламом атлетичний красень Майстер, Карабас-Барабас із бородою і тростиною (актор Петро Крилов має схожий з Білоусом типаж, але той субтильніший). Харизматичний керівник Модного дому, театральний педагог, у якого мріють вчитися, якому вірять. Він так красиво говорить про театр, акторство як служіння, енергію, що має струменіти від актора, насичуючи глядацький зал. Юні акторки, які роками йшли до цієї професії, муштрували своє тіло, вчилися танцювати й співати, зараз в’ються навколо Майстра, немов яскраві довірливі метелики… Тільки межа між харизматичним лідерством і садистичними знущаннями та сексуальними домаганнями дуже тонка. А вибір жертв у Майстра багатий, і обіцянки він роздає щедро: взяти у свій театр, дати класну роль, навчити, позбавити внутрішнього затиску, звільнити енергію.
Олекса Гладушевський поставив навіть не виставу – театралізоване шоу, вар’єте. Молоді акторки й актори співають, роблять акробатичні трюки, танцюють (хореографка Євгенія Скрипник). І не бояться роздягатися. Зовсім. Але тільки чоловіки (ханжі зашипіли!). Дивна інверсія гендерних ролей – адже частіше на сцені сексуалізується жіноче тіло. У цій виставі жіноче тіло священне: жертва насилля очищена стражданням.
Натомість чоловіча частина своєю цнотливою оголеністю, пластичністю гендерних ролей немов підтверджує оголеність теми – неможливо говорити про таке, не вивернувшись назовні. Саме через те, що вивертатися на публіку соромно, юні жертви майстрів-насильників не зізнавалися у тому, що довелося пережити у зачинених із середини аудиторіях і таємних «кабінетах за кабінетами» зі шкіряними диванами.
Під час прем’єрних показів у Києві стояла спека. «Тобі холодно? – Ні, жарко», – імпровізувала Вікторія Матейко. Великий зал Сцени 6 у Довженко-центрі, де йде вистава, перетворився на чорний задушливий простір, разом плавилися глядачі й актори, крім названих вище: Марія Краснощок, Анастасія Малахова, Павло Власенко, Гліб Городнічев, Артем Янков, Арсеній Маланушенко, Едуард Камалов. Це колективне тіло синхронно переживало екстаз талановитої молодості, гуртожиткові пригоди, великі надії, перші прозріння, липкий страх тих, кого майстер затягував у павутиння, шок від того, що відбулося: вся фізіологія названа своїми іменами. Актори та акторки – оголені й у шубах, що виглядало ще більшим випробуванням, – ходили залом, і тут цей театральний засіб був дуже доречним. Проблема не має замкнутися у маленькій професійній спільноті, на кафедрах, у міністерських кабінетах, – про неї треба говорити гучно.
Наприкінці вистави, перетворивши її в актуальне висловлювання, звучить маніфест: не боятися і не мовчати, ламати систему. Оголені тіла стають тлом для гасел. Катерина Пенькова написала: «Мені здається, ця вистава визволяє. Не дивлячись на всю важкість теми й ситуації, я бачила і бачу, як “говорити” замість “мовчати” визволяє Людину. Все те, що намагалися в ній заглушити, зашити в комплекси різні “майстри” й різні досвіди насилля».
Попри відверту публіцистичність «Метод 46» – це тонка, гротескна, вигадлива, захоплива, молода вистава, яка демонструє складність і тріумф акторства.
Текст: Марина Полякова
Світлини: Ганна Хижняк
