Дикий театр на Сцені 6 «Довженко-Центру» представив прем’єру вистави «Володар мух» – режисерський дебют кіно- і театрального актора та педагога Івана Шарана – за мотивами знаменитого однойменного роману Вільяма Ґолдінга 1954 року.
Та що там знаменитого – культового. За кілька років після написання роман став бестселером і був уведений до навчальної програми. 1963-го Пітер Брук випустив екранізацію. Історія ця, звісно, не тільки про виживання підлітків на острові серед океану та швидке відлущування з них тонкої цивілізаційної корочки, – а про людство загалом. Про нещодавно пережитий досвід фашизму і нацизму, коли начебто пристойні, освічені люди почали обожнювати нікчемних лідерів і вбивати своїх сусідів. Ґолдінг воював п’ять років і був війною травмований. Він писав: «Я почав розуміти, на що здатні люди. Кожен, хто пройшов війну і не зрозумів, що люди творять зло подібно до того, як бджола – мед, – або сліпий, або не в своєму розумі». «Володар мух», перш за все, транслює особисті погляди автора, його скепсис і біль.
Роман і про нову страшну загрозу – уже навіть не окремим народам, а планеті, адже в ті роки Захід та СРСР вели холодну війну, розпочалася гонка озброєнь, всі готувалися до ядерного апокаліпсиса. У людство не надто вірилося – 1953 року Рей Бредбері написав «451° за Фаренгейтом», в якому догорали останні книжки, 1963-го вийшов ще один культовий роман – «Планета мавп» П’єра Буля, в якому людська цивілізація здеградувала…
До того ж Ґолдінг полемізував із вікторіанськими уявленнями про те, що біла людина завжди дасть собі раду, – шотландець Роберт Баллантайн у колись дуже знаменитому «Кораловому острові» розповів захопливу історію про англійських хлопців, які чудово облаштувалися і пережили купу цікавих пригод. Ґолдінг відповів – острів так острів! Його антиутопія стверджує, що людина по природі своїй недобра, хижа, мріє про лідерство, палає темними пристрастями. А хто не хижий і не палає – загине. Немає ніякої особливої «британськості». Офіцер, який першим ступив на острів і побачив здичавілих героїв «Володаря мух», схопився за голову – як могли англійські хлопчики так низько впасти?!
Згадку про ядерну війну між НАТО та СРСР, від якої літаком рятувалася купка підлітків, редактори попросили Ґолдінга зі вступу до роману викреслити, щоб не нервувати народ. Іван Шаран її не тільки повернув, але і переніс дію в постапокаліптичний світ. Власне, «острів» – це таємнича лабораторія, де за підлітками спостерігають дослідники у захисних костюмах і Звір, що хитро виглядає з темряви. Звір безсердечний – цей орган йому вирізали ще на початку вистави. Тут взагалі багато метафор, над тлумаченням яких доведеться подумати. Є навіть відсилання до вже хрестоматійної «Матриці» – під’єднані до голів підлітків дроти, що перетворюють живі організми на якісь батарейки. Ми Звіру – енергію, волю, душу, він нам – поживні речовини.
Все, що відбувається, дослідники фіксують на камери – документують експеримент. Що це за лабораторія, який рівень радіації у цьому умовному просторі, ми достеменно не дізнаємося, але хто ж не любить фантазувати про постжиття на уламках планети? Отже, у виставі поєднано безпосередню гру на сцені та відео, частину якого знято заздалегідь. А ще штучний дим, спалахи світла (стробоскоп) і гучні звукові ефекти (які б запросто могли бути не настільки гучними). Сценографічне рішення – Раї Ідрісової, костюми – Євгенії Слободяник, це вони, разом із режисером, придумали кіберпанкову, насичену сучасними технологіями атмосферу, доповнену реальність, маленькі телевізори, які живуть своїм життям (то Сталіна покажуть, то мультики), моторошного ідола – не людину, не тварину.
Підлітків грають дорослі, але дуже молоді актори. Вісім років тому Іван Шаран закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого, сьогодні викладає на кафедрі режисури та акторської майстерності – і от вивів на сцену студентів-карпенківців: Яна Корнєва (Ральф), Марію Шуліку (Джек), Святослава Жмурка (Роху), Артура Куліка, Вікторію Щегель, Давіда Димченка, Артема Ляшука, Дениса Сопілка.
У центрі сюжету – Ральф, Джек і Роха. Перші одразу починають змагатися за лідерство, Роха миттєво перетворюється на об’єкт насмішок, хоча є найрозсудливішим із підлітків. Дещо манірний Ральф пропонує тримати вогонь на вершині гори, щоб їх помітили з моря й урятували, брутальний Джек – полювати в низині на диких свиней, аби прокормитися. Це боротьба голови та шлунку, і шлунок, звісно, перемагає – піраміду Маслоу ніхто не скасував. Примітивна поведінка стабільніша за всякі там «sophisticated», діти хочуть їсти печене м’ясо, стрибати навколо вогнища та гасати лісом, а не будувати демократію. Марія Шуліка за допомогою андрогінної зовнішності, гострого темпераменту й яскравої пластики створила образ небезпечного лідера-популіста, який грає на низьких інстинктах і кричить у натовп те, що натовп хоче почути. Джек уводить «паству» за собою, до свиней, перетворює на первісних мисливців. В маленькому архаїчному суспільстві виникає культ Звіра, того самого володаря мух, демона Вельзевула. З’являються перші жертви серед дітей.
Сьогодні безліч прикладів того, що варварство сильніше за культуру. Людство, вступивши в еру неймовірних наукових відкриттів, зв’язавши всю планету інформаційною мережею, значною частиною, як і завжди було, вдається до насильства, до вбивства сусідів… І все ж таки версія Ґолдінга – тільки гіпотеза, яку не доведено. За неї виступає так званий Стенфордський тюремний експеримент (наукова чистота якого ставиться під сумнів) про швидку деградацію людей в умовах тюрми та схильність до садизму, проти неї – історія хлопчиків із полінезійської держави Тонга, які 1965 року втекли, потрапили на острів і впродовж 15 місяців (коли їх уже заочно поховали рідні) облаштували там просто-таки зразковий колгосп: обробили землю, працювали за графіком, а після роботи співали пісень і молилися — Богу, не ідолу. А потім, після повернення до цивілізації, дружили багато років. Людство не безнадійне, можливо, йому вдасться подолати нове варварство, що озброюється суперсучасними технологіями, й вижити.
Але сценічна версія Шарана таки ефектна. Похмура, жорстока, саркастична, натуралістична, вона препарує концепти «лідер» і «натовп», «демократія» і «тиранія», вивертає найпотаємніші складочки та кишеньки людської психіки. Звір завжди поряд, популісти озброєні, пропаганда в телевізорі, небезпека триває.
Текст: Марина Полякова
Головна світлина: Марія Шуліка, фото Артем Галкін
