З Олександром Щербанем ми поговорили влітку 2025 року. Він – київський художник, широкому загалу невідомий. Людина тиха і спокійна. Розмірена і серйозна. Випускник Республіканської художньої середньої школи та Київського державного художнього інституту, який зараз називається НАОМА. Учень Віктора Зарецького, друг і однокласник Матвія Вайсберга, однокурсник Арсена Савадова. Взимку 2025 року під час російських обстрілів Києва Щербаня розбив інсульт. Матвій Вайсберг разом зі ще одним однокласником Михайлом Шаповаленком змогли вчасно приїхати й відвезли його до лікарні. А потім Матвій, як кажуть, пішов із шапкою серед друзів на Фейсбуці. Було зібрано кошти на лікування та реабілітацію, які пройшли успішно, – Сашко вже повернувся до нормального життя і люб’язно погодився поговорити про мистецтво.

Розкажи, як ти вирішив навчатися в Республіканській художній середній школі? Туди ж брали з п’ятого класу середньої школи. Як ти став малювати?

Ми жили на Сирці. Мій батько починав із простого робочого, він приїхав до Києва, щоб не померти від голоду під Полтавою. Тут була робота. Потім вивчився, закінчив інститут і вибився в інтелігенцію. Треба розуміти, що таке був Сирець у ті часи, у середині – наприкінці 1960-х, – синонім бандитів, шпани, синонім кримінальної околиці. Робоча слобідка. У мене всі однокласники спилися, багато хто пройшов в’язниці – така доля, багатьох уже немає в живих. Батько знав усе це, тому схвалював, що я малюю. У дитини має бути якась ідея, мета – тато підтримував мене в моєму захопленні. А для мене це був спосіб відгородитися від дійсності, піти від середовища, створити свій ідеальний світ. Це було неусвідомлено. Коли сусіди через стінку лаються матом, а на вулиці б’ються смертним боєм, хочеться все це не бачити, бо дуже пригнічувало. Хотілося на своєму дитячому рівні із цього вискочити.

У свій світ?

Так, у свій світ. Я відгороджувався. Малював, придумував на ходу щось особливе, якісь історії – й малював. Скрізь – вдома, у школі, на уроках, на перерві. Це побачила одна жінка і сказала: «Приходь до нас у студію». Художня студія в центрі, біля Міністерства закордонних справ, прямо за спиною княгині Ольги на нинішній Михайлівській площі. Мені було років вісім. Тоді для мене наче відкрився телепорт в інший світ: центр Києва, красиві будівлі, світла студія. У нас не було викладання такого правильного академічного малюнка. Ну, куби, напевно, малювали, але це було не головне. Головне, що викладачка багато розповідала про мистецтво. Про художників, про картини, про ставлення до прекрасного. Тато приходив мене забирати після занять, вона і йому це розповідала. Якось вона його переконала, що займатися мистецтвом – серйозна справа, потрібна. І це тоді дуже вплинуло на нас усіх. Навіть потім, у важкі часи, батько ніколи не дорікав мені, що я мало заробляю і займаюся мистецтвом. Ніколи.

А мама теж так підтримувала?

Ні, мама не дуже підтримувала. Вона була вище нас, розумніше, напевно. Вона з колись дворянської київської інтелігентної родини. Після революції її батьки ховалися, їздили по всій колишній імперії – від Владивостока до Москви, навіть у Середній Азії побували. А після Другої світової війни родина повернулася навіть не у Київ, а в область, осіли біля Чорнобиля. Там мама й народилася. Мама завжди була трохи вищою за нас із батьком і ставилася до багатьох речей поблажливо. Батько ж був головним ініціатором мого малювання.

Скільки ти займався у цій студії?

Десь три або чотири роки. А потім, мабуть, та хороша викладачка сказала моєму татові, що треба йти вчитися далі й порадила вступати до РХСШ. Тато мені це передав, але я не збирався кудись вступати, мені й так було добре, все влаштовувало, навіщо ще вчитися. Проте я всі іспити склав, кубик намалював, натюрморт теж, композицію – пам’ятаю, що вибрав футбол, тому що грав і вмів його малювати. Усе як годиться. Хороші оцінки отримав, пройшов. З трійками туди б не пустили. І почалося моє навчання.

А як ти став розуміти, що ви особливі у своїй художній школі? Адже через неї пройшло стільки талановитих художників: Вайсберг, Животков, Аполлонов, Шерешевський і ще багато інших.

Напевно, десь у восьмому класі. Прийшло усвідомлення, що це таке щастя – малювати й бути серед своїх однодумців. Чиста радість. Особливо на тлі інших школярів, які навчалися у звичайних школах. У РХСШ було земляцтво, братерство: ми й допомагали одне одному, і змагалися. Усе одночасно. Це був справжній творчий процес: улюблені вчителі, які могли нас сварити на уроках, але захищали на худрадах. Поїздки на пленери – у місті та за місто. Щасливе дитинство.

Розкажи, що запам’яталося зі школи? Хто був улюбленим учителем?

Вчителька була улюблена, Ольга Сергіївна Дроздова – вела фах, ми з нею малювали. Вона нас ніколи не дресувала, просто показувала і підказувала. Дроздова була дуже доброю. Взагалі у школі не було того, щоб нас змушували й мучили, попри всю навколишню радянську реальність. У нас навіть вилетіти було неможливо, напевно. Принаймні, я таких випадків не пам’ятаю. Усі встигали, усі старалися. Треба було виконувати якийсь мінімум. На уроках і на пленерах нам потрібно було виробити художню пам’ять: ловити момент, запам’ятати позу, положення у просторі, зобразити в русі. Фіксація, запам’ятовування – це все здорово натренувало зорову пам’ять. Спочатку мені це важко давалося. Не виходило. Доводилося докладати зусилля, щоби сфокусуватися і навчитися запам’ятовувати. Це було таким особливим поступовим долученням до високого і вічного: ти усвідомлюєш, навіщо потрібно ходити в музеї, слухати класичну музику, ти причетний до них, ти переходиш на інший рівень. Розвиток. Це важливо.

І після такої сильної школи ти вступив до Київського художнього інституту, правильно?

Ну, не відразу. Я не міг вступити відразу просто за визначенням: це була блатна система, зв’язки. Наприкінці 1970-х туди вступали діти художників або тих, хто обіймав партійні посади, хто домовлявся. У 1977-му, коли ми закінчили РХСШ, у нас із класу туди пройшли четверо або п’ятеро. Здебільшого дівчата. Одна донька декана інституту, одна донька нашого викладача Семенова. Я вступав три роки поспіль і пройшов тільки 1980 року – після року уроків у Віктора Зарецького. Це була єдина перепустка в худінститут.

Чому? У Зарецького була особлива система чи просто домовленість у художньому інституті?

У нього була система, дуже жорстка своя авторська система. Щось він виніс із методик викладання академічного мистецтва ще в XIX столітті. Додав своє. Так не викладали ніде, тільки він сам. Ось він, звісно, дресував учнів, так. До нього було складно потрапити вчитися – величезні черги. Але вчив ремесла так, що всі вступали до Художнього інституту. Я провчився рік, Зарецький узагалі більш як два роки нікого не вчив. Якщо ти через два роки не вступив, значить, бути художником – взагалі не про тебе. Не твоє ремесло. Гуляй далі.

Дорого коштувало займатися у майстра?

У 1978–1979-х роках я платив 35 рублів на місяць. Потім, здається, було більше – рублів 50. До Зарецького потрапити в учні було нереально – все заповнено, учні сиділи впритул за своїми роботами. У його майстерні на вулиці Філатова, 10, біля метро Либідська, було по двадцять учнів. Він з усіма займався, усім давав основу. Я б і не потрапив. Спочатку я спробував сам, прийти просто з вулиці, мені відмовили. Але в нашому класі вчився Ігор Біляк, його батько дружив із Зарецьким ще з інституту. Я попросив Ігоря, Ігор попросив свого тата, той поговорив із Зарецьким і мене взяли на навчання.

А з дітьми він теж займався, вчив малювати?

Ні. Зарецький навчав тільки дорослих. Він був жорстким і прямолінійним, йому було ніколи, він цього і не приховував. Його методика була розрахована на дорослих. Напевно, це правильно.

А що ти виніс з інституту? Що запам’яталося?

Напевно, ставлення до творчості й здорова конкуренція, суперництво, бажання створити щось особливе, своє. Я вступив на факультет станкового живопису. Зі мною на курсі навчалася, наприклад, Жанна Василевська. Коли вона працювала, це було створення дива. Вона вміла наче здійнятися над нами всіма і віддатися творчості. Це було здорово. Люди приходили дивитися на її процес роботи. Звичайно, я страшенно заздрив, але заздрив по-хорошому. Захоплювався. А ще в нас на курсі навчався Арсен Савадов. Він теж ходив до Зарецького і вступив до худінституту після його курсу.

Якби була б можливість змінити своє минуле, ти б обрав знову вчитися в Зарецького і вступати до художнього інституту?

Так, нічого б не поміняв. Я отримав основу основ – і в майстерні Зарецького, і в інституті. Я зрозумів, що майстерність – це ремесло. Художник має малювати щодня, щоб триматися у формі. Це елементарно. Ось, наприклад, я хворів і довго не малював. Після перерви береш у руки олівець і, здається, нічого не можеш – усе дерев’яне. А методика Зарецького дає змогу грамотно повернутися в попередній стан. Вийти з душевного глухого кута і повернутися до творчості, до свого колишнього стану.

Що найбільше вплинуло на твою творчість?

Давай так: те, що я роблю, це не творчість. Я не вважаю це творчістю. Я просто намагався протягом життя якось не вискочити зі свого ідеального світу. Зручного. Красивого. Так, із цього красивого світу, який ми бачимо. Життя мене виштовхувало будь-якими способами. Через хвороби, обставини, невдачі, але я просто вперто тримався за канат. І все. Те, що я витворяв із цим канатом, мені соромно називати творчістю. Це просто жалюгідні спроби людини не забути той прекрасний світ, який тобі показали. І який ти вмієш створювати. Це рятувальний круг, щоб мене не віднесло в океан. Спосіб залишатися у своєму ідеальному світі.

Ну щось же тебе надихало?

Напевно, на мене вплинули Карпати – це було потрапляння в інший світ. Я писав дипломну роботу «Свято на Косівщині», ми часто туди їздили, я один їздив, навіть жив у будинку, де зупинявся Параджанов, коли знімав «Тіні забутих предків». Люди його там досі пам’ятають і люблять. Адже це він показав гуцулів усьому світу. Про нього там, у горах, говорять з особливою теплотою, хоча їх ганяли на зйомки та придумували різні речі, які їм не подобалися. У Карпатах я відчуваю коріння, я шукав це корінне, архаїчне. В одній хаті я навіть спав на тій лавці, на якій ночував Довбуш. Легенда така. Мені все показували й розповідали. Я ж міська людина. Там дуже добрі та відкриті люди, які пам’ятають свою історію, носять свій одяг, шанують свої свята. Це вражало і тішило. Я багато малював – людей, природу, бо ніколи не бачив таких краєвидів: постійно мінлива погода, постійно мінливі фарби. Це заворожує. Починаєш писати та хочеться відобразити невловні моменти, і щоб дурня не вийшла. Тоді виходило.

Я знаю, що ти важко переносиш війну. І живеш якраз у такому районі Києва, де часто прилітають ракети й шахеди. Як ти переживаєш війну, як виливається твоя рефлексія?

Я знаю, що таке радянська армія. Ще з 1980-х, коли поверталися друзі з Афганістану і пошепки розповідали, як там радянські «миротворці» вбивали мирних людей, простих афганців. За що? Та просто так. Просто та країна була налаштована вбивати все живе. Я знаю, що сучасна росія, яка напала на нас, це трохи видозмінений ГУЛАГ. Ті ж самі вертухаї та мучителі – якими були, такими й залишилися. Це вони влаштували масові вбивства в Бучі та в інших українських містах і селах. Я за пару місяців до повномасштабного вторгнення говорив, що вони нападуть, просто тому, що по-іншому не можуть. А коли російські окупанти опинилися під Києвом буквально 24-25 лютого 2022 року, я побачив, як на нас накотила ця хвиля бруду, цієї підлої блатної бандитської мерзоти, яку я бачив із дитинства на Сирці. У перший день повномасштабного вторгнення я побіг туди, де роздавали зброю. Але не встиг. Переді мною сусід забрав останній автомат. Я знав – якщо вони зайдуть у місто, ми їх будемо вбивати. Стан був такий – відбитися, прогнати їх. Він досі присутній. Росіяни прийшли забрати в нас наш ідеальний світ. Ми його не збираємося віддавати. Це така історія.

Я знаю, що ти зараз ще відновлюєшся після хвороби. Якби в тебе була можливість звернутися зараз до молодих художників – до студентів, до тих, хто тільки починає, що б ти їм сказав?

Постарайтеся не зраджувати самих себе. Не женіться за славою. Якщо щось вирішили в цьому житті й вам це подобається, то не відступайте. Намагайтеся, незважаючи ні на що, йти своїм шляхом. І рано чи пізно ви прийдете до результату. Хтось рано чи пізно вами зацікавиться і ви отримаєте те, до чого прагнули. Не розмінюйте ви себе на менше. Ось так, напевно.

Розмовляла Олена Балаба

Фото авторки

Представлено роботи Олександра Щербаня 1980-х – 1990 року