Амстердам… Музеї – це не перша асоціація, яка спадає на думку, коли вимовляєш назву столиці Нідерландів. Я згадаю лише одну з асоціацій, найменш кримінальну – це канали, загальна довжина яких становить понад сто кілометрів. Кажуть, що місцеві будували канали за прикладом Брюсселя, де згодом їх було засипано. Ще раз: музеї – на жаль, не очевидний магніт, що притягує туристів. Спробую змінити полюси.
Партію першої скрипки в оркестрі Амстердама з 1883 року виконує Музейна площа (Museumplein). Тут розташовано чотири музеї: Музей Ван Гога, Міський музей (Stedelijk Museum), Moco (Modern Contemporary Museum) і Державний музей (Rijksmuseum), тобто основні музеї міста.
Першим за планом іде Музей Ван Гога, який відкрили у 1973 році в будівлі, що її спроєктував нідерландський дизайнер, архітектор, художник, один із засновників творчої групи «Стиль» («De Stijl») Герріт Рітвельд (Gerrit Rietveld). І щоб закрити тему культових імен, пов’язаних із музеєм, скажу, що у 1999 році до нього додалася ще одна будівля авторства японського архітектора Кісьо Курокави (Kishō Kurokawa), одного з фундаторів руху метаболізму. Дуже логічний вибір зодчого, враховуючи, що одним з основних постулатів метаболізму було визнання еволюційних процесів, які властиві архітектурі, прирівнюючи її до живого організму.
До колекції музею входять картини, малюнки, ескізи Ван Гога, роботи його сучасників. І ще – японські гравюри та ілюстрації, які збирали він та його брат Тео, своєрідний екскурс у соціокультурне середовище, в якому жив і працював Ван Гог.
Окрім постійної колекції, у музеї демонструються виставки. Від 7 березня по 9 червня було представлено експозицію робіт німецького художника Ансельма Кіфера (Anselm Kiefer) «Куди поділися квіти» («Sag mir wo die Blumen sind»), назва якої цитує антивоєнну пісню, котру написав американський співак Піт Сіґер у 1955 році, а прославила за сім років потому німецька актриса і співачка Марлен Дітріх.
Ми відвідали музей на другий день після відкриття виставки, в ювілейну для Кіфера дату – того дня йому виповнилося 80 років. Він народився 8 березня 1945 року, за два місяці до закінчення Другої світової війни. Кіфер рефлексував на тему війни тоді, коли вся Німеччина намагалася забути цей деструктивний для нації досвід. Він продовжує рефлексувати й зараз, коли спроби забути про циклічність історії та стерти з пам’яті історичні уроки призвели до істеричного повернення фашизму в новій інтерпретації. Ажіотаж навколо виставки спричинили актуальність теми й те, що Кіфера виставляють не так часто.
До цього я бачила його роботи наживо в Мілані минулого року – у центрі сучасного мистецтва Pirelli HangarBicocca відбулася виставка його живописних та скульптурних монументальних робіт «Сім небесних палаців» («The Seven Heavenly Palaces»). Висота кожної скульптури досягала від 13 до 19 метрів, вага – до 90 тонн. Не кожен музей фізично спроможний виставляти роботи з такими параметрами.
У Музеї Ван Гога натомість експонувалися живописні полотна Кіфера – меланхолійні, навіть депресивні. Точніше, майже живописні – Кіфер використовує у роботах сусальне золото, свинець, бетон, скло, текстиль, коріння дерев, спалені книжки. Ці матеріали перетворюються на багатошарові інсталяції, що змінюються залежно від кута зору або відстані, з якої ви на них дивитесь. Вони ніби течуть і трансформуються. Я не впевнена, що сам художник усвідомлює фізичну структуру своїх картин, – настільки вони нестабільні… Перетікають картини Кіфера і перетікає виставка – потрібно залишити Музей Ван Гога та перейти в будівлю Міського музею, щоб побачити її продовження.
Міський музей (Stedelijk Museum) був заснований у 1895 році, тобто цього року йому виповнюється 130 років. Спочатку він функціонував як музей мистецтва та ремесел. Його будівлю спроєктував місцевий архітектор Адріан Віллем Вайсман (Adriaan Willem Weissman). Пізніше музей перетворився на центр сучасного мистецтва та дизайну, його колекція значно зросла, що зумовило потребу в розширенні простору.
У 2012 році, після масштабної реконструкції, музей відкрився вдруге. За проєктом Benthem Crouwel Architects до історичної споруди було додано сучасне біле крило, яке за формою нагадує ванну. Це ніби консерваційне середовище, яке зберігає оригінальну архітектуру, водночас збільшуючи експозиційну площу.
Виставка Ансельма Кіфера в Міському музеї зосередилася на його зв’язках із Нідерландами, зокрема зі самим музеєм. На початку творчого шляху художника Stedelijk Museum придбав його роботи «Внутрішній простір» («Innenraum») та «Пісок Меркіш» («Märkischer Sand»), а у 1986 році організував персональну виставку.
Нинішня експозиція дала можливість побачити разом всі роботи Кіфера з музейної колекції, а також ознайомитися з його новими творами, зокрема титульною роботою «Куди поділися всі квіти» («Sag mir wo die Blumen sind»), яку розташовано уздовж сходів, спроєктованих ще у 1895 році. Кіфер створив її саме для Міського музею, так само як ще одну знакову свою роботу – «Підйом, підйом, опускання» («Stedelijk Museum Amsterdam»), що складається з архівних родинних фото художника, скручених у смужки та підвішених до стелі.
Поруч із Міським музеєм, в історичній віллі Алсберг, збудованій у 1904 році, розташований Moco Museum. Будівлю спроєктував для родини банкірів Альсберг архітектор Едуард Кейперс (Eduard Cuypers), племінник Пітера Кейперса (Petrus Cuypers), автора Rijksmuseum. Спочатку вілла використовувалася як житловий будинок, а пізніше стала виставковим простором.
У 2007 році розпочалася її реставрація за проєктом Architectenbureau Kentie en Partners Architekten, у ході якої інтер’єрам повернули первісний вигляд.
До колекції Moco входять роботи Бенксі, Баскії, Кусами, Кунса, Абрамович та інших культових сучасних митців. Музей володіє однією з найбільших приватних колекцій робіт Бенксі у світі. Скажу одразу, що музей вже виріс із вузьких штанів вілли. Я чекаю на новини про його переїзд, бо дивитися на об’єкти сучасного мистецтва у тісних інтер’єрах споруди початку ХХ століття стає все складніше.
До кінця 2025 року у Moco проходить перша персональна виставка співака Роббі Вільямса «Гордість і упередження» («Pride and Self-Prejudice»), що є своєрідним реверансом у бік британської класики. Роботи для цієї експозиції Вільямс створив у співпраці з художником Едом Ґодричем (Ed Godrich). Переживши кар’єрні злети й падіння, особисті труднощі та лікування в реабілітаційних центрах, Вільямс відобразив свої переживання у графічних роботах. Його стиль – це поєднання легкості, гумору та безжалісності. Безжалісності до себе.
Останнім музеєм, який ми відвідали на Музейній площі, став Державний музей (Rijksmuseum), заснований у 1800 році в Гаазі. У 1885-му він переїхав до Амстердама. І цей музей зазнав реновацій. Вдруге його відкрили у 2013 році після робіт за проєктом іспанського архітектурного бюро Cruz y Ortiz Arquitectos.
Головною метою мого візиту була «Нічна варта» («De Nachtwacht») Рембрандта ван Рейна, яка з 2019 року перебуває на реставрації. Причому, це публічна реставрація – у залі музею спеціально побудували скляний саркофаг, завдяки якому відвідувачі можуть спостерігати за процесом відновлення картини. Цікаво, що насправді Рембрандт зобразив денну варту, але з часом фарби потемнішали, і картина отримала свою нинішню назву.
Реставрація почалася з детального дослідження твору: картину було проаналізовано за допомогою рентгенівських променів, інфрачервоного сканування та макрофотографії. Це дозволило розкрити найдрібніші деталі та виявити зміни, які художник вносив у процесі роботи. Далі було проведено очищення полотна та вирівнювання його поверхні. Окремим етапом стало відновлення обрізаних частин картини – це уможливилося завдяки штучному інтелекту та аналізу архівних зображень.
На цьому ми залишаємо Музейну площу і йдемо 41 хвилину до Центрального вокзалу, збудованого за проєктом Пітера Кейперса у 1889 році. Праворуч від вокзалу розташований NEMO, найбільший у Нідерландах музей науки, – його спроєктував легендарний архітектор Ренцо Піано (Renzo Piano), лауреат Прітцкерівської премії. Про Піано та його проєкт Центру Помпіду, спільний з Річардом Роджерсом, я вже писала у статті, присвяченій музеям Парижа. І от знову музей, у якому Піано використав той же засіб, що і в Центрі Помпіду, – залишив технічні елементи, перекриття та комунікаційні труби відкритими.
NEMO – це імерсивний музей, у якому можна не просто спостерігати, а й взаємодіяти з експонатами. Кожен поверх присвячено певним аспектам науки та технологій: хімії, фізиці, механиці, анатомії, будівництву та інженерії.
Наступним та останнім музеєм в Амстердамі я обрала музей медіамистецтва Nxt. По-перше, він розташований на відстані від центру, на півночі міста, у сучасному районі. По-друге, до нього можна дістатися безплатним поромом, подорож на якому найцікавіша вночі. По-третє, він – чи не єдиний музей Амстердама, який працює до 22:30.
У минулому Nxt був телевізійною студією. У сьогоденні – це простір для масштабних мультисенсорних імерсивних цифрових інсталяцій, що поєднують технології та художнє самовираження. Зараз (до 5 жовтня) в Nxt проходить виставка «У процесі обробки» («Still Processing»). Вона досліджує еволюцію обробки зображень як через машинні алгоритми, так і через людське сприйняття. Відвідувачі можуть взаємодіяти з інсталяціями, що розмивають кордони між реальним та уявним, використовуючи 3D-середовища, проєкції, створені штучним інтелектом, та масштабні кінетичні об’єкти, які поєднують рухоме світло і звук.
Серед учасників виставки – творчий дует Children of the Light, який представив інсталяцію «Усі разом зараз» («All Together Now»). Це досвід занурення, що розширює межі традиційного сприйняття світла та простору. Відвідувач не просто спостерігає, а стає частиною інсталяції, де ритмічно пульсуюче світло та глибокі тіні створюють ефект повного розчинення в середовищі. Виставка досліджує взаємозв’язок людини та світла, використовуючи кінетичні проєкції, рухомі світлові структури та ефекти, що змінюють відчуття часу й простору. Вона перетворюється на своєрідний досвід – чуттєвий, захопливий, такий, що змушує замислитися про нашу роль у взаємодії зі простором, світлом та іншими людьми.
Текст і світлини: Ірина Белан
