«Крапка ліворуч – це можемо бути ми,

якщо поглянути на нас з величезної висоти»

Туве Янссон. Прилітає комета. Авторська редакція 1980-х рр.

Відтоді як соцреалізм втратив свою значущість, припинив бути панівним, ідеологічним, єдино прийнятним стилем, більшість українців переконались в тому, що у кожному окремому випадку реалізм – це сума світогляду та таланту кожного митця. І що він загалом не обовʼязковий.

Так само як необов’язково у кожному творі наголошувати на тому, що саме твої батьки вважали кращим для тебе в сенсі концентрації уваги: найкраще, найгірше чи те, що потребує виправлення.

Творчість Лесі (Олександри) Синиченко має до сказаного той стосунок, що йтиметься про реалізм у виконанні людини, вихованої на ідеалах всебічно розвиненої ренесансної особистості, тієї, що мусила у кожній своїй справі досягати довершеності, а не концентруватися на лише одному фаху. Однак весь її реалізм у звичному розумінні, а також у розумінні магічного реалізму, затишно почувається переважно в її текстах. Натомість графіка, живопис, колажі та всі інші візуальні твори Лесі балансують між декоративним та гаданим, божественно неправильним і довершеним; словом, саме там, де інтуїтивне, ірраціональне і безпохибне відчуття присутності правдивого мистецтва дозволяє зупинятись і вітати його, мистецтво, тут і зараз. Так, як вітають не стільки мистецьку іскру, вдало спійману олівцем чи пензлем, скільки присутність мистецького духу, що прийняв запрошення на гостини до художникової майстерні – і вирішив там залишитись.

Мисткиня у дитинстві отримала мрію більшості радянських школярів, про яку тоді можна було хіба прочитати у підручниках, а саме, – хорошу домашню освіту, найперше мистецьку. Бо мама Лесі – професійна художниця та реставраторка Раїса Боголюб, яка рідко лишала дочку саму. Та добре почувалась у саме цьому відтинку дорослого світу, – в якому природне місце людини насамперед за мольбертом. Природним наслідком такого виховання стала художня школа, – той навчальний заклад, що у більшості випадків «ставить руку» (та вміння бачити) не згірше від батьківського виховання, тобто на все життя. Що не завадило Лесі трохи згодом закінчити Інститут журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка, – зокрема тому, що її не менше вабила професія батька, журналіста Анатолія Синиченка.

Певне, десь тоді й виникла ця магія нерозривного зв’язку між її текстами та візіями. Те рідкісне сполучення, що вражає, наприклад, прихильників творчості Туве Янссон – також художниці у другому поколінні, книжки якої (найперше дитячі) закохують у себе дітей, певне, на все життя. Закохують багато чим: талановитістю, щирістю, відвертістю; довірою; а ще – вмінням вгадувати не лише манери, але й зовнішність тих істоток-співрозмовників, що вони є, певне, у кожної, не лише у мрійливої та самозаглибленої дитини.

Якщо говорити про митців ХХ століття, що здаються попередниками візуальної творчості Лесі, – згадується найперше візуальний ряд та всебічна обдарованість в сенсі використаних технік Хуана Міро. Сюрреалістичність його робіт була не стільки поєднанням непоєднуваного, випробуванням здатності витримувати візуальний абсурд, властивій чи ні психіці глядача, скільки спробою спіймати невловну правильність думкоформи, якій прагнеться мати не лише словесне, але й візуальне відображення.

Трішки – ранні, добаугаузні, затишні й почасти розмиті роботи Оскара Шлеммера.

Але найбільше – роботи Пауля Клеє, принаймні ті, в котрі був закоханий один із найтонших тогочасних мислителів та письменників Вальтер Беньямін, адресат блискучого містика Гершома Шолема.

Деякі квіти Лесі переказують вітання Анрі Маттісу – тим його свідомо життєрадісним роботам, що досі вчать глядачів завжди й усюди, навіть через «не хочу», бачити у цьому світі лише найкраще.

Роботи Лесі – це ніколи не відчайдушна чіткість митника Руссо; не перфекціонізм Катерини Білокур; взагалі ніколи не чіткість, не остаточність, не категоричність. Це завжди трішки наївне питання, чи відповідь, чи спогад, чи зауваження, чи ремарка. Наївне, проте, не в сенсі театральної дитинності; не у вигляді спроби здатись молодшими, ніж ми є. Радше навпаки: це та форма наївності дорослої людини, якій ніколи не хотілося витрачати сили на брутальне самоствердження. Натомість хотілося зберегти свіжий та довірливий погляд на світ. Бо, яким би цей світ не був, бачити в ньому найкращі його риси було й є історично відмінною рисою інтелігенції, – і саме зараз, в процесі рашистської навали, ця точка зору набуває ліній та кольорів, зрозумілих найперше нашому всезагальному (у декого – передчасно припиненому) дитинстві.

Однак порівняння, зокрема порівняння з класиками, зобов’язують митця тим більше, чим знаменитішими ті були. Хоч вони й підкреслюють цінність того, що у нас, тут і зараз, є.

Тож повернуся до майстерні Лесі Синиченко. З усіма цими митцями її творчість об’єднує, окрім рефлексивної естетики формування образу та тяжіння до стилізованої спрощеності форм, вимушений досвід близького знайомства з війною.

Мене її роботи вразили кількома якостями.

По-перше, тим, що вони адресовані усім нам, – тим, хто залишився, попри вибухи, вдома; тим, хто поїхав у світи біженцем, щоби по тому повернутися до обстрілів власних міст; словом, усім людям, яким давно час подбати про природний синтез наших нових воєнних вражень із тими, довоєнними. Осмислити та поєднати нас актуальних із нами колишніми. Нас тих часів, коли найбільшою нашою проблемою були стосунки на роботі, світова екологія чи токсичність сусідів, – із нами тут і зараз, коли КАБи, БПЛА чи «Іскандери» щодня намагаються поцілити по українських містах і селах, будинках і квартирах.

По-друге, її твори – це відвертий, чесний, рефлексивний, однак при цьому парадоксально затишний світ. Здавалося б, який може бути затишок під час війни? Це взагалі можливо? Яких зусиль повинен докласти митець, щоби створити відчуття затишку, живучи при цьому в містах, що систематично здригаються від обстрілів, – наприклад, Києві чи Чернігові?

Складники цього затишку такі ж, як у дитинстві: невеликий, навіть трішки затісний, однак обжитий простір; безліч маленьких створінь, якими мами всіх часів відволікають дітей від плачу, – птахи; коти; собаки; інколи, коли їх недостатньо, – вигадані істоти. Плюс антропоцентричність метафоричного ряду, завдяки якій усі коти, собаки, птахи та інші – трішки не лише тварини, але й люди.

По-третє, Леся Синиченко не замовчує символіку війни. Говорить про неї; малює її. Проте не перетворює її на буквальний візуальний жах, макро, крупний план, від якого наляканий глядач не в силі відірвати погляду, аж поки не вийде за межі Лесиної реальності. Пейзажі Лесі узагальнені, й це майже завжди панорама з висоти пташиного лету. Почасти тому, що ми всі разом із мисткинею пам’ятаємо заклеєні скотчем, безборонні вікна квартир 2022-го; силуети чи звуки ракет та бомб, а згодом і БПЛА десь неподалік; стійке відчуття того, що ти дивишся на своє місто, живучи у ньому, так, як мирні люди дивляться на мапу. Також і тому, що тобі твоє місто під обстрілами шкода, все, цілком і повністю, буквально до сліз.

І ще тому, що ти дійсно часто дивишся на мапу: адже кожна повітряна тривога для нас – це також кілька каналів у соцмережах, де червоним позначені загрожені області, міста чи райони твоєї країни.

Вишукана наївність позірно простих персонажів, а також ліній та форм не введе в оману надивленого глядача: це наївність тієї породи, що не дозволяла кращим мислителям вживати заскладну термінологію, знаючи, що вона лише замулить основну думку; та, що за нею колись безпомилково вгадувалась аристократичність манер.

Тож щоденник рашистської навали, сформульований у двох мистецтвах, – слова та візуального образу, – вийшов іще пронизливішим. Спершу вірші Лесі, деякі рядки яких дають назви картинам, пояснюють її намір: зібрати себе докупи; знайти свій власний рецепт повернення до тями, зцілення розбитого серця, вичаклування замість пережитого в зусібіч оточеному Чернігові та Києві жаху – внутрішньої гармонії, природної для жінки, яка все життя читала найперше вишуканих, тонких, розумних та схильних до усамітнення авторів.

А потім починаються картини, що моделюють вихід з тісного бомбосховища страху, таким чином паралізуючи вивчену безпорадність. Виводять на поверхню переважно тварини, а також істоти, схожі на тварин, – саме цієї породи світ відгадала та вміла намалювати Туве Янссон, коли розповідала дітям історії уникнення жаху Другої світової у своїй казці про мумі-тролів і комету. Ці істотки ніколи нічого не приховують: ані страху, ані гніву, ані бажання позбутись загрози, ані, зрештою, дружнього настрою, що трапляється там, де небезпеки вже немає: біля прочиненого вікна, у маленькій кімнаті невисокого поверху, що дивиться просто на мирну вулицю.

Нагадаю: у творах Лесі Синиченко реалізм в сенсі називання речей їхніми іменами залишається цариною прози та білих віршів, здатних витягнути на собі уяву з поля бою надмірно жахливих вражень. Картини взяли собі усе інше: тяглість почуттів, що супроводжують тебе від жаху до порятунку, та зведення цих почуттів до знайомого знаку, що замість лякати показує тобі шлях назовні, до нормального світу, де ми всі живі і притомні, доброзичливі та спостережливі, де кожен відповідає за себе, свої слова, вчинки та, врешті, мистецькі твори.

Війна багато що забрала у нас всіх. Багато кому бракує, зокрема, зосередженості, такої важливої для всіх мистецтв. А чому нас навчила війна? Декого – говорити коротко і по суті, тимчасово втрачаючи розуміння необхідності багатошарових вербальних конструкцій. Десь так забувають свою потребу у власній колекції суконь жінки, що тривалий час в окупації – чи евакуації, – довго давали собі раду з двома парами витривалих джинсів.

А що сама культура інколи є наслідком надмірності, то й повернення навички докладніше розгортати думки та почуття цілком важливе, – принаймні для тих, хто вимушено перемикнувся з вишуканого красномовства на телеграфні повідомлення військових тг-каналів ЗСУ. Важливе також і тому, що непроговорений досвід, особливо досвід травматичний, згодом часто перетворюється на хворобу. Тож терапевтичні тексти – та візії – через війну отримали додаткову значущість – уже не для невеликої групи осіб, а для суспільства загалом.

Об’єднала цикли малюнків, вишивок та колажів, створених мисткинею протягом гарячої фази рашистської навали, виставка «Територія безпеки», що відбулась у травні-червні 2025-го у київському Музеї Івана Гончара.

Серія «The Morphing» – картини, підписані рядками Лесиних віршів. Інша серія, «My Wonderful World» (назва – це рядок з чудової колискової, що досі заспокоює світ голосом та саксофоном Луї Армстронга), – малюнок та вишивка, звісно, hand made. «Дослідження несвідомого» – текстильна (варто написати: тактильна, до такої міри сильне відчуття справжності тканин та вишивок) інсталяція, натхненна вишивками власної бабусі-мисткині.

За ними розвивається наступний цикл творів, ще не експонований, приступний лише у майстерні. Це персональний досвід road movie; особиста мапа відвіданих міст, зображених мовби з великої висоти, – але при цьому однаково затишних і прекрасних, навіть якщо хронічно загрожених загарбницьким металобрухтом.

І я загалом згодна саме з такою послідовністю назв: нас змінюють час і страждання; однак повертають до дійсності, вертають здоровий глузд та радість життя – своєчасний сон; добрі історії про талановитих і хороших людей; думки про рідних, що колись любили нас більше за інших. І, якщо пощастить, – речі, котрі збереглися від цих рідних, щоби надихати спогадом про родинне тепло на здатність гідно і далі жити своє життя. А також, звісно, мандрівки.

Якщо мистецтво Лесі Синиченко і можна назвати «наївним», як про неї пишуть галереї, що продають її роботи, то це наївність хюґе, простота радше у скандинавському розумінні, – добре відрефлектована, як випробуваний мистецький прийом чи продуманий стиль життя. Однак для того, щоб обрати, як це робили близько ста років тому, уже після Першої світової, митці Паризької школи, а також їхні учні, на зразок львівських авангардистів, народне мистецтво за взірець для патернів художнього висловлення, – для цього потрібна відвага. Думаю, тут йдеться про той її різновид, що є наслідком необхідності. Адже поки митець не навчиться вмовляти себе не хвилюватись, він – точніше, його чи її твори – не зможуть бути переконливими для когось іншого.

Леся Синиченко бездоганно засвоїла всі відтінки терапевтичної функції мистецтва, однак оминула файн-арт, вважаючи, що наївне мистецтво здатне говорити правду, не стільки прикрашаючи та пригладжуючи дійсність, скільки приручаючи її; перетворюючи таким чином на яскраву метафору.

Певне, саме тому її твори автоматично притягують людей, яким ця здатність так потрібна, – тут і зараз… чи ні, чи ще на вчора.

Текст: Дана Пінчевська, мистецтвознавець

Світлини: Дана Пінчевська, Леся Синиченко. Головна світлина: Олексій Карпович  

Творча біографія Лесі Синиченко

Освіта (обране)

– Інститут журналістики при київському Національному університеті імені Т. Г. Шевченка, 1996–2001.

– Літня академія кераміки. Музей української кераміки. Опішня (Україна), 2018.

– Школа кераміки. Холодний Яр (Україна), 2019.

– Do not be afraid of heights, Oficinas da Cerâmica e da Terra, Montemor-o-Novo (Portugal), 2023.

 

Персональні виставки

– «Територія безпеки». Музей Івана Гончара. Київ, Україна. Травень – червень 2025.

– Territory of Safety: Exploring the Unconscious. Installation, graphic works. Festival «Šiaulių naktys», Šiauliai, Lithuania, 2024. With the support of the Lithuanian Cultural Council (Lietuvos kultūros taryba)

– My wonderful world. The works were created on fabric using the mixed media of painting and hand embroidery, 2023.

– Creativity Center Prâgiedruliai, Panevezys, Lithuania. With the support of the Lithuanian Cultural Council (Lietuvos kultūros taryba).

– The Morphing project. Lapinlahden Lähde, Helsinki, Finland. With the support of the Artists at Rick, Nordic-Baltic Mobility Programme for Culture and City of Helsinki Department of Culture and Leisure, 2023.

– Exhibition «Трансформація/Virsmas/Morphing». VVJ meno galerija, Vilnius, Lithuania. With the support of the Lithuanian Cultural Council (Lietuvos kulturos taryba), 2022.

– Stranger’s dogs and other imaginary friends, Festival «Šiaulių naktys», Šiauliai, Lithuania, 2022.

– In dark times, hope is a tiny cat. The Kustavin Kipina, Kustavi, Finland, 2022.

– Жодного слова про любов. Мистецький Барбакан (Київ, Україна), 2020.

– Gifts of Conversation. Diplomatic Academy of Ukraine at the Ministry of Foreign Affairs of Ukraine, Kyiv, Ukraine, 2017.

– Дерево для слів. Музей книги та друкарства України. Київ, Україна, 2016.

– Waiting room for birds and people. Galagan Art Museum, Chernihiv, Ukraine, 2013.

– Виставка графіки. Арт-клуб. Чернігів, Україна, 1996.

 

Групові виставки (обране)

– Woman in times of war. Lapinlahden Lähde, Helsinki, Finland. With the support of the Ukrainalaisten yhdistys Suomessa ry, 2024.

– Participant in the collective international exhibition Wireless, Cortex Frontal/gallery Plato, Arraiolos-Évora, Portugal, 2023.

– Author of the visual part of the international art project «I will be waiting for you under Kaise-Dra tree», 2016.

– Participant of the project «Leaf-Letter-Лист». Chernihiv Galagan Art Museum, Ukraine, 2015.

– Curator of the art project «Dogs in the Area» (cultural cluster «Remzavod», Chernihiv, Ukraine, 2012.