Днями Житній ринок у Києві було внесено до Переліку щойно виявлених об’єктів культурної спадщини міста. Наступним кроком буде подання документів до Міністерства культури та стратегічних комунікацій України для присвоєння ринку статусу пам’ятки та внесення його до Державного реєстру нерухомих пам’яток. Хочеться сподіватися, що на цьому завершиться боротьба за те, щоб Житній залишили у спокої (не віддавали в оренду невідомо кому, не проводили сумнівних конкурсів, не знесли, не спотворили перебудовами) й дали можливість йому нормально розвиватися далі. Він негайно потребує якісного ремонту через страшну занедбаність.
1980-го, у рік відкриття будівлі ринку, всю галасливу старовинну торгову стихію, що існувала тут від заснування Києва, заселили всередину металево-скляних стін – окультурили. Радянські українці отримали можливість купувати «колгоспну продукцію» у модерністській будівлі вигадливої форми, пронизаній світлом та пафосом нових звершень.
Газети першої третини ХХ століття зберегли відомості про життя Житнього ринка – ще без ефектної споруди – й района навколо, і ми їх зараз прочитаємо. Почнемо зі злочинів.
«Дерский грабежъ» описала 7 лютого 1900 року газета «Кіевлянинъ». За два дні до того об 11 вечора жертвою грабіжників став дрібний торговець Єрмолай Сипожацький. Повертаючись додому, «він проходив Житнім базаром і тут на нього кинулися три людини, що вискочили з-за рогу. Один ударом кулака звалив Сипожацького з ніг, а інші насіли на нього, почали душити й обшукувати кишені, й витягли 15 крб готівкових грошей». Напад на Сипожацького був таким несподіваним і швидким, що він не встиг навіть крикнути. Городовий, що чергував неподалік, побачив у темряві фігури людей, що борсалися на землі, й устиг-таки затримати одного грабіжника, яким виявився двадцятирічний Олексій Ликов.
За сім років потому газета «Кіевлянинъ» зафіксувала ще один злочин неподалік базару. Увечері 14 серпня задзеленчав дзвінок квартири лікаря Гольдмана, який мешкав у будинку аптекаря Більського на розі Межигірської та Нижнього валу. Лікар, вирішивши, що його викликають до пацієнта, відкрив двері, але зненацька отримав стусани від двох чоловіків із револьверами, які вимагали грошей. Гольдман упав, дружину лікаря, яка визирнула на шум, грабіжники схопили й почали душити, але вона вирвалася, вибігла на балкон квартири й закричала по допомогу. Грабіжники, зрозумівши, що справа не вигоріла, розбіглися. Один помчав до Житньоторзького провулку, стріляючи у нічного сторожа, який, своєю чергою, стріляв у нього. Другий побіг до Верхнього валу і Житнього базару, де його почали переслідувати городовий Михайло Маруненко і сторож при рибному магазині Суворова Іван Давидков. Попри постріли, вони догнали й скрутили нападника, – на щастя його револьвер системи «Смітт і Вессон» дав п’ять осічок. Грабіжником виявився двадцятирічний селянин дєрєвні Кузнєловой Дмитрівського уїзду Московської губернії Петро Петров Кишняков, який слесарював у Києві, але залишився без роботи.
А от 1908 року душогубство таки відбулося. Газета «Рада» (№ 248) писала, що 27 жовтня надвечір до колоніального магазину Ш. Б. Горенштайна на вул. Верхній Вал, 18, зайшли три молодики 18–20 років і під дулом пістолета почали вимагати гроші у хазяїна, його дружини та всіх, хто був у лавці. Горенштайн поліз до кишені, один із грабіжників не витримав напруги й почав стріляти, поранивши хазяїна та його дружину Рейзлю (пізніше вона померла) та вбивши бухгалтера Бейзля. «Стріляння й крики людей, що бачили цю бойню, переполошили увесь Житній базар. За грабіжниками зараз кинулись наздоганяти їх. Тоді вони почали одстрілюватись і тут убили лихтарника С. Стріляєва, що йшов собі з драбиною світити лихтарі на вулиці. Далі було ще поранено городових Євсеєва та Ілкова». Грабіжники вбігли на Воздвиженську вулицю й там зникли у темряві.
Літо 1901 року у Києві було щедрим на пожежі, причому одна за одною горіли торгові будівлі на базарах. 19 липня «Кіевлянинъ» зробив оглядову публікацію, в якій зазначив, що 16 числа горіли Печерський і Галицький базари, а опівночі 17-го спалахнув Житній. «Піднялася тривога. Був поданий сигнал до збору всіх частин, і до Житнього базару почали один за одним прибувати міські пожежні підрозділи та добровільна пожежна дружина. На базарі вже панувало велике хвилювання, народ збігався з усіх боків, всі прилеглі вулиці, будинки й церкви були яскраво освітлені, зловісне зарево пожежі розлилося по небу». Палав величезний корпус із 24 м’ясними крамницями, що починався навпроти Верхнього Валу, а закінчувався навпроти Ярославської вулиці й примикав задньою стіною до Щекавиці. Він мав лише зовнішню цегляну стіну, внутрішні ж дерев’яні, так що тонкі стіни між крамницями швидко спалахували, – але м’ясні туші устигли витягти на початку пожежі.
Припускали, що пожежа сталася з вини подільських босяків, які мали звичку забиратися на ніч на горище цього корпусу. Цілком ймовірно, хтось із них курив там і кинув вогонь у солому. Пожежники ринулися у бій – зривали залізний дах, лили воду всередину, не давали вогню перекинутися на сусідній корпус. «Красиву картину являла Щекавицька гора, на схилі якої загорілися сухий бур’ян і трава, коли вогонь швидко перебігав з місця на місце, з’являвся смугами, спалахував зигзагами», – писав якийсь естет-журналіст. Люди боялися, що вогонь підійметься до вершини й підпалить будинки, але пожежникам вдалося підкорити стихію. Вигоріло дев’ятнадцять крамниць, інші ж залишилися без даху.
19 червня 1908 року «Кіевлянинъ» писав про торгівлю раками. Виявляється, років за дванадцять до того невідома хвороба винищила раків не тільки у Дніпрі, але й у великому навколишньому регіоні. Раніше ті раки мали попит аж у Росії, а в Києві коштували 30–40 коп. за мішок 500–600 штук, але потім страшно подорожчали. Поступово популяція почала відновлюватися, у тому числі завдяки штучному розведенню у ставках, і от 1908 року їх вже можна було купити за 30–40 коп. сотня. Найбільшу кількість раків продавали на Бессарабському та Житньому ринках. Газета вчила розрізняти членистоногих із Дніпра і ставків. Перші були красиві, червоні, з міцно підтиснутим хвостом, а другі – в’ялі, бурі, з великої кількістю ікри. На жаль, доставляли раків неправильно, у мішках, від чого вони запарювалися і швидко псувалися. А от до Москви їх возили правильно – перекладених мокрою зеленню, та ще й у супроводі спеціальної людини, яка їх в дорозі годувала.
У грудні 1921 року, після встановлення більшовизму на українських землях, було створено «Укрмут» – рос. Украинский мукомольный трест. Він об’єднав найбільші борошно-круп’яні та допоміжні підприємства (як от млини, олійниці, макаронні фабрики тощо), виробляв муку і крупи, продавав їх в Україні й Росії та експортував. Компетенція його київської районної контори, що знаходилася на вул. Леніна, 26 (тепер Богдана Хмельницького), а пізніше на вул. Пушкінській, 10 (тепер Євгена Чикаленка) поширювалася на Київську, Волинську, Подільську та Чернігівську губернії.
21 травня 1924 року, згідно з інформацією видання «Торгово-промышленный бюллетень Киевской товарной биржи», ціна на борошно в лабазах «Укрмута» на Житньому ринку становила від 4 крб 50 коп. до 16 крб 25 коп. за мішок (очевидно, пуд), залежно від якості, – дешевше, ніж у лабазах тресту на Деміївці, до речі. Житнє борошно на Житньому ринку йшло за 95 коп., а овес рябий за 1 крб 10 коп. Саме тоді почалося страшне зростання цін на продукти: із квітня 1921 по квітень 1922 року борошно житнє подорожчало в Харківській губернії у 93 рази, в Донецькій у 108 разів, м’ясні продукти за цей же період подорожчали у цих губерніях (де становище було гіршим, ніж у центрі України) відповідно в 50 і 60 разів, наводить статистичні дані історик Павло Ямполець. Ну що ви хочете, посуха, розруха, гіперінфляція, НЕП – все разом. У квітні 1924 року пшеничне борошно вищого сорту (яке два роки до того було 16 крб 25 коп.) коштувало в лабазах «Укрмута» на Житньому 3 крб 55 коп. Але не забудьмо, що відбулася грошова реформа, яка скасувала «лимони» часів розрухи: 1 крб 1924 року дорівнював 50 тис. крб «радзнаками» 1923 року і 50 млрд карбованців, емітованих до 1923 року. Утім, на Різдво 1924 року ціна борошна вже була вищою – 4 крб 30 коп.
У серпні 1923 року Хаю Нухімовну Бірман, торговку (Житній базар, 10), і Євдокію Василівну Кондратову, яка тримала чайний рундук (Житній базар, 2), оштрафували на 5 крб золотом – і ви не здогадаєтесь, за що! У «Віснику Київського губвиконкому» №70 від 29 серпня було опубліковано список «громадян, на яких Відділом Управління Губвиконкому накладено адміністративне стягнення за невиконання обов’язкової постанови ГВК [Губернського виконавчого комітету. – М. П.] за № 151 про виписку г. “Вісник Київського Губвиконкому”» – тобто вони не підписалися примусово на офіційну газету. Всім громадянам, з яких стягнуто штраф, пропонувалося «негайно здати підписку» у конторі видавництва, на вул. Леніна, 78. Ну а «адміністративне стягнення буде стягнуто звичайним порядком через міліцію», – строго зазначалося у віснику.
Згідно з планами інвестиційної компанії «Inzhur», які розроблялися 2024 року, на першому поверсі реконструйованого Житнього ринку міг з’явитися «фудхолл» (очевидно, такий же дорогущий, як на «Арсенальній») і сцена, натомість уся торгівля «піднеслася» б на другий поверх, а от ресторатор Євген Клопотенко доводив, що торгівля має вирувати на першому поверсі. Свій погляд на те, що має бути на Житньому, колись висловлювали й пролетарії. 20 червня 1924 року газета «Пролетарська правда» писала, що на Костянтинівській вулиці були відкриті продуктовий магазин і м’ясна лавка Сорабкопу (рос. Союза рабочих кооперативов) – але швидко закрилися. Робітники знову змушені були йти на базар або до приватного торговця й купувати дорого (НЕП, ми пам’ятаємо). Газета у матеріалі «Наказ робітників Сорабкопу» зазначала, що набагато правильніше було б відкрити продуктовий магазин і м’ясну лавку на Житньому ринку! 21 липня 1924 року та ж «Пролетарська правда», зазначивши, що всього у Києві п’ятнадцять базарів, найдохіднішими назвала Галицький, Житній, Олександрівський, Бессарабський критий ринок і Бессарабський базар (виявляється, вони різні).
За десять років, у грудні 1934-го Я. Ясинський писав у журналі «Глобус», як змінився на краще район Житнього ринку, та й загалом «портове місто» Петрівка. Він згадував: «На Подолі раніш були бруд, сморід і, не зважаючи на Дніпро, брак повітря, придатного для легенів. На вулицях Подола, погано забрукованих, не освітлених, не було місця для дерев. На кожного жителя припадало менше як 0,5 метра зеленої площі, в той час, коли мінімальна норма, при якій забезпечено здоров’я, 10 кв. м. На березі тулився численний київський люмпен-пролетаріат – всі в калошах на босу ногу. Це був своєрідний стиль. З них вербувались “союзом русского народа” банди погромників. Подільський Житній базар, завдяки славнозвісному “гоп зі смиком” набув двозначної популярності». Тепер усе по-іншому! Зелені парки, трамваї, дороги. «Змінився і Житній базар, не в проектах, а вже сьогодні. Не тільки благоустроєно і залито асфальтом весь майдан для передсвяткового базару, у всьому видно дбайливість про живу людину. 1600 дерев насаджено на вулицях Петрівки, 75 кущів і 3000 квітів. На місці старих базарних рундуків на Нижньому Валу виріс сквер з молодими тополями».
У серпні 1938 року, як писала газета «Советская Украина» (№ 197), «для покращення та розширення колгоспної торгівлі президія Київської міськради ухвалила реконструювати всі ринки. Спеціальні павільйони будуть збудовані на ринках для привезення колгоспної продукції. Асигновано на це будівництво 1 мільйон 533 тисяч рублів. Міськрада зобов’язала трамвайний трест встановити прямі рейси трамваїв з 4-ї години ранку на Житній, Галицький та Бессарабський ринки». До речі, у 1901–1902 роках планувалося та обговорювалося значне розширення трамвайної мережі Києва. Однією із планованих ліній, яка б і зараз сильно полегшила життя киян, була Вознесенська: від гавані по Нижньому Валу, Житньому базару, Вознесенському (Іларіонівському) узвозу до Сінної площі (зараз Львівська). Ну а те, що вона не реалізувалася, дало змогу етнографу і художнику Юрію Павловичу (1872–1947) замалювати й описати у статті «Вживання кошика та мішка. Матеріали до історії примітивного транспорту» розмаїття засобів для перенесення важких речей на узвозі імені Смирнова (Вознесенському).
«Узвіз Смірнова з’єднує два базари: Житній на Подолі і Сінний на горі, – писав учений. – На Житньому зосереджується гуртова дешевша торгівля, де перекупки і споживачі з верхньої частини міста купують продукти і переносять їх цим узвозом на гору. До того ж цей узвіз не має трамваю, і покупцям доводиться переносити вагу тільки на собі. Досить великий схил гори збільшує вагу ноші і напруження сил людини, а тому тут, як ніде в Києві, можна побачити цілу гаму різних способів носити важкі речі». У чому ж носили товари з Житнього ринку? У лантухах, мішках, торбах, торбинках, саквах, кошовках і кошиках (кошик господарський несли в руках, а «кухарську» або «торговську корзину» – на коромислі).
Текст: Марина Полякова
Світлини з відкритих джерел
Дякуємо Цифровому архіву української періодики Libraria за можливість доторкнутися до живої історії
