«Дев’ять музеїв за два дні у Парижі на початку серпня…» – прекрасна і трошки божевільна екскурсія Ірини Белан виставками Парижа, початок якої тут, – продовжується.
Залишила я вас біля Лувру. Біля нього я вас знову підхоплю. Я вас підхоплюю і ми разом долаємо 250 метрів до Музею декоративних мистецтв MAD (Musée des Arts Décoratifs). До речі, «mad» з англійської перекладається як божевільний. Наразі й до 11 січня 2026 року у музеї проходить божевільна виставка «Поль Пуаре. Мода – це вечірка» («Paul Poiret, la mode est une fête»). Божевільна, якщо говорити про кількість експонатів, – їх понад 550. Та про якість – куратори зібрали одяг, аксесуари, малюнки, картини, відеоінсталяції, світлини, предмети побуту, які розповідають не тільки про світ, що його створив Поль Пуаре, але і світ, в якому він жив. Про епоху, яка вплинула на нього, але і він вплинув на неї. Вплинув та продовжує впливати.
Він надихав французьких кутюр’є Крістіана Діора, Жана-Поля Готьє, британця Джона Гальяно, японських дизайнерів Іссея Міяке та Рей Кавакубо (засновницю Comme des Garçons), бельгійців Олів’є Тіскенса (який працював із Rochas, Nina Ricci та Azzaro) та Дріса Ван Нотена, Альфонса Метреп’єра (який закінчив брюссельську школу дизайну La Cambre та працював у Готьє). Так, мода Пуаре, попри його французкість, – інтернаціональна. Тобто в неї є французькій флер і великі можливості для адаптування.
Я вже згадала кураторів виставки. Потребую назвати їхні імена – головна кураторка Марі-Софі Каррон де ла Каррієр (Marie-Sophie Carron de la Carrière), асистентки Марі-Пьєр Рібере (Marie-Pierre Ribère) та Астрід Новембре (Astrid Novembre), художня редакторка Анетте Ленц (Anette Lenz), сценографія Paf atelier. Вони разом створили атмосферне та заворожливе занурення у світ Поль Пуаре – режисера моди, перформансів і повноцінного культурного брендингу початку XX століття.
Чим він цікавий та актуальний окрім своєї інтернаціональності? Революційністю, яка завжди буде в моді. Він звільнив жіноче тіло від корсетів у 1906 році. І це був більше ніж просто акт оновлення гардероба. Це був перший крок до вільності та невимушеності, яку пізніше розвине модернізм.
Він першим запросив художників до співпраці. Над малюнками до його костюмів працювали Рауль Дюфі, Поль Ірібе, Жорж Лепап. На виставці експонується світлина 1924 року, яку зробив Ман Рей, відомий французький фотограф-сюрреаліст. На ній: Пеґґі Ґуґґенгайм, відома американська колекціонерка, позує в сукні Пуаре. Це все, що потрібно знати про нього, – він поєднував людей, талановитих та унікальних людей. Зараз би його назвали інтрапренером.
Пуаре одночасно був кутюр’є, парфумером, декоратором інтер’єрів, ресторатором та імпресаріо. Він створив Les Parfums de Rosine і студію декору Martine, заклавши основу того, що ми сьогодні назвали би брендингом, маркетингом та піаром. Він вперше зруйнував кордони між галузями, створивши єдине візуальне поле.
Скажемо так, він заїдав усе, що траплялося йому на шляху. З’їдав та перетравлював у щось своє. На жаль, його апетит зіграв з ним поганий жарт – у 1925 році Пуаре втратив контроль над своїми підприємствами. Одна з причин – витрати на три плавучі баржі на Сені під час виставки Decorative Arts Exhibition. Його називали «королем моди» й водночас – «людиною, яка загубила все».
Король помер. Хай живе король! У Маленькому палаці (Petit Palais), розташованому напроти Великого палацу, де ми з вами відвідали три виставки, до 7 вересня триває експозиція «Worth: Винахід високої моди» («Worth: Inventing Haute Couture»). З англійської слово «worth» перекладається як «вартість». Але виставка, перша в історії ретроспектива спадщини Worth, присвячена англійцю Шарлю-Фредеріку Ворту, який створив революцію у паризькій моді ХІХ століття. На 1100 квадратних метрах палацу зібрали понад 400 експонатів – сукні, аксесуари, живопис, графіку від заснування будинку Worth у ХІХ столітті до епохи ревучих двадцятих років ХХ століття.
Деякі з експонатів були реставровані. Більшість з них є унікальними. Наприклад, серед значущих експонатів представлено коронаційну сукню імператриці Єлизавети Австрійської (Сісі), або вечірню сукню з ліліями, яку створив у 1896 році Жан-Філіп Ворт для графині Ґреффюль, яка надихнула Марселя Пруста на те, щоб створити герцогиню де Ґермант, персонаж роману «У пошуках втраченого часу».
І оскільки я вже написала про революційність Пуаре, то не можу не пояснити різницю та спільні риси між його роллю та роллю його англійського колеги.
Ворт був людиною системи й перетворив стихійні та хаотичні ательє на індустрію. На той час то була революція. Він побудував haute couture як організовану систему. Він запровадив сезонність у колекціях, працював із манекенницями, запатентував ідею бренду з підписом на етикетці, працював напряму з клієнтами. Пуаре ж у XX столітті став бунтівником. Якщо Ворт вибудував систему, то Пуаре її розхитав. Він звільнив тіло та звільнив моду від стереотипів. Його мода була емоційною, експресивною, майже театральною.
Якщо Ворт заклав у моді принцип ієрархії, то Пуаре – принцип індивідуальної фантазії. Він зробив кутюр’є не лише майстром, а й артистом, який продає не річ, а образ життя. Ворт був директором. Пуаре – тим, кого зараз ми називаємо артдиректором. І це не зменшує досягнень жодного з них.
Ми залишаємо Маленький Палац, щоб за 11 хвилин дістатися Галереї Діор (La Galerie Dior), – справи життя ще одного революціонера, не бунтівника, а тихого революціонера. У нас є два шляхи. Спуститися до набережної, але у цьому випадку ми пройдемо біля моста Олександра III. Я пропоную обрати вулицю імені генерала Ейзенхауера (Avenue du General Eisenhower). Бувають часи, коли американські генерали кращі за російських імператорів.
Галерея Діор розташована в легендарному будинку за адресою: вулиця Монтеня, 30 (Avenue Montaigne), названої на честь французького філософа епохи Відродження. Що робить будинок легендарним? У 1946 році Крістіан Діор, ще майже невідомий дизайнер, разом із текстильним магнатом Марселем Буссаком обрав саме цей особняк у стилі XVIII століття для відкриття свого ательє. У його салонах 12 лютого 1947 року Діор показав свою першу колекцію, що увійшла в історію як «New Look». Саме тут світ побачив ті легендарні силуети з тонкою талією, округлими плечима й пишними спідницями, які повернули жінкам розкіш і мрію після злиднів війни.
Будинок став символом революції у моді, адже з нього почався феномен haute couture у його сучасному розумінні. Преса назвала будинок на вулиці Монтеня «храмом моди». Тут творили всі наступні креативні директори Dior, тут же будували шоуруми, ательє, салони для клієнтів і навіть магазини ready-to-wear. Це місце пережило різні епохи: від Іва Сен-Лорана, який ще дуже молодим очолив дім після смерті Діора, до театральних дефіле Джона Гальяно, від мінімалістичної чуттєвості Рафа Сімонса (він бельгієць, і ви розумієте, що мої симпатії цілком на його боці, хоча розкрився він не у стінах Dior) до феміністичного маніфесту Марії Грації К’юрі. І все – за однією адресою.
Коли у 2022 році після кількарічної реставрації тут відкрили La Galerie Dior, це було не лише відкриття музею. Це було повернення легенди на свою історичну сцену – у дім, який завжди був і залишатиметься «душею» Dior.
Галерея являє собою тринадцять просторів, в яких колекції дому моди зібрані у хронологічному порядку, і кожен зал – окрема історія, яка формується крізь призму шести наступників Крістіана Діора: Ів Сен-Лорана, Марка Бохана (мені здається, що йому дістався найважчий період навіть не в історії дому моди, а просто в історії – 1960–1989), Джанфранко Ферре, Джона Гальяно, Рафа Сімонса і Марії Грації К’юрі.
Сьогодні дім моди очолює британець Джонатан Андерсон, перший від Крістіана Діора, хто веде всі колекції: жіночі, чоловічі й високу моду. Те, якою він бачить сучасну моду Діор, ми дізнаємося вже цієї осені.
Галерея Діор залишиться в історії «храмом моди». Неподалік від неї, всього 15 хвилин пішки, проходить виставка «Храм любові» («Temple of Love») британського дизайнера Ріка Оуенса, який створив не просто експозицію (сам долучився до сценографії), а побудував храм, де мода стає ритуалом, а одяг перетворюється на мову емоцій і сенсів. Відкритий у червні 2025 року в Palais Galliera, проєкт триватиме до 4 січня 2026 року.
Простір музею, – до речі, не можу не підкреслити вдалий вибір Palais Galliera, архітектура якого поєднує риси італійського Ренесансу та французького стилю Beaux-Arts, і своєю відкритою анфіладою нагадує давньогрецькі храми, – переплітаючись з інсталяціями Оуенса, створює ефект занурення у його всесвіт.
Понад сотня силуетів, від перших колекцій у Лос-Анджелесі до останніх паризьких робіт, виставлені так, що кожна тканина, кожен крій говорять мовою дизайнерського світобачення. Відео, особисті документи та інсталяції відкривають глядачеві внутрішню логіку його творчості, перетворюючи виставку на подорож через простір та час.
Вам здається, що я фотографувала виставку знизу? Вам не здається – я фотографувала виставку знизу. Всі моделі розташовані на високих платформах – богам не місце серед смертних. І так, Рік Оуенс створив культ. Культ гомосексуальності. Це не погано. І не добре. Це так є. А ще він возвів революцію в культ. Тобто зараз я не планую писати про те, що саме революційного зробив Оуенс. Він сам і є втіленням революції. Якби я давала назву його виставці, я обрала б «Temple of Revolution».
Умовною вишенькою на торті, якщо така потрібна, стане експозиція, яка проходить на мінус першому поверсі Palais Galliera. «Виставка в русі 3» («Fashion on the Move 3») – це третя із серії виставок, присвячених моді у спорті. Актуальна експозиція розглядає моду у зимових видах спорту. І не тільки, я, наприклад, звернула увагу на шорти та майку, в яких тренувалася французька співачка Даліда.
Ми виходимо з вами з Palais Galliera. Сідаємо на 72 автобус, щоб через 35 хвилин дістатися останнього пункту нашого модного туру, – виставки «Aззедін Алайа, Тьєрі Мюглер: 1980–1990 – два десятиліття художніх спорідненостей» («Azzedine Alaïa, Thierry Mugler: 1980–1990 – Two Decades of Artistic Connivances»), яка проходить у Фонді Аззедін Алайа (Fondation Azzedine Alaïa).
Виставка розказує про результати співпраці між Аззедіном Алайя, самоуком, який став майстром кутюр, і Тьєрі Мюглером, архітектором моди з театральним розмахом, які зустрілися в 1979 році. Мюглер запросив Алайю розробити серію смокінгів для своєї осінньо-зимової колекції 1979–1980 років. Ця співпраця стала початком глибокої дружби та професійного партнерства, яке тривало десятиліттями.
Мюглер не лише запросив Алайю до співпраці, але й активно підтримував його кар’єру. Він допоміг організувати перший показ Алайї в Нью-Йорку в 1982 році, що стало важливим кроком у становленні бренду. Ця підтримка була вирішальною для Алайї, який, хоча й працював у відомих модних будинках, прагнув створити власну марку. Виставка у Фонді Аззедін Алайа демонструє понад 200 творів обох дизайнерів, підкреслюючи їхню спільну пристрасть до форми, структури та жіночої сили. Від смокінгів до вечірніх суконь, від мінімалізму до театрального розмаху – їхні роботи взаємодіють, створюючи діалог між двома підходами до моди.
Ця виставка – не лише данина двом великим майстрам, але й нагадування про силу дружби та підтримки у творчості. Вона показує, як взаємодія між митцями може призвести до нових висот у мистецтві та моді.
До речі, бажаєте трішки розважитися? Гадаю, саме зараз, після цієї виснажливої подорожі, вам це потрібно. Подивіться кліп Джорджа Майкла 1992 року «Too Funky». Чому? По-перше, Джордж Майкл диво який гарний. По-друге, режисером кліпу став модельєр Тьєрі Мюглер. По-третє, в ньому знімається гвардія супермоделей – Лінда Євангеліста, Надя Ауерман, Єва Герцигова та інші. І, знову ж таки вишенькою, але цього разу реальною, буде те, що вони одягнені в костюми Тьєрі Мюглера.
Текст і світлини: Ірина Белан
