Говорячи про одеських сучасних митців, зазвичай згадують Олександра Ройтбурда і нонконформістів 1960–1970 років, які в тоталітарній країні робили квартирні виставки, демонструючи, що, окрім панівного соціалістичного реалізму, є й інше мистецтво. Це було круто і небезпечно. Але воно було в Одесі, що само по собі робить наше місто цікавим і по-справжньому європейським. Якраз із таким художником-нонконформістом – митцем і поетом Ігорем Божком – мені пощастило бути знайомою.
На початку серпня 2025-го Ігор пережив інсульт. Дякуючи синові – також художнику Сергію Божку – та всім рідним і друзям, митцю пощастило одужати й повернутися до звичного життя та у свою майстерню – до творчості. Хоча і в лікарні, як тільки зміг писати, художник почав робити маленьку книжечку зі своїми малюнками й навіть дав їй назву «Інсульт веселий». Коли ми з Матвієм Вайсбергом у середині серпня прийшли провідувати Ігоря до лікарні, він показав нам її. Правда, скромно підписав рукотворну книжку своїм старим перевіреним псевдонімом «Борис Антонов».
Ігор відрізняється від багатьох страшенною силою життя: син українського скульптора Антона Божка, він дитиною пережив Другу світову війну і навіть написав книжку дитячих спогадів «Абетка війни». Далі він навчався спочатку у Київському художньо-ремісницькому училищі поліграфістів, а потім в Одеському художньому училищі імені М. Б. Грекова, знаменитій Греківці, у таких майстрів, як Олексій Лихоліт, Мойсей Муцельмахер, Георгій Павлюк. Добре знав Юрія Єгорова, дружив з Олександром Ройтбурдом, робив кіно з Кірою Муратовою, брав участь у неформальних квартирних виставках 1960–1980-х років в Одесі. Вже під час незалежності України, у 1992-му, одеські художники створили творче об’єднання «Човен», яке у 1998-му переросло у групу «Мамай», – обидва об’єднання робили незабутні виставки і проєкти.
29 вересня 2025 року Ігорю Божку виповнилося 88 років. У день народження він бадьоро приймав друзів у своїй майстерні в центрі Одеси, в Театральному провулку, і читав нові вірші. А я зустрілася з митцем напередодні його дня народження та зробила інтерв’ю, яке, сподіваюся, буде цікавим читачам.
Про художні об’єднання в Одесі
Ігорю, я багато читала про вас перед тим, як записувати інтерв’ю. Ось що цікаво: ви були дуже гучними як художники у 1980–1990-х роках, а потім це якось пішло на спад, так чи ні?
Я за всіх не скажу, тільки за наш «Мамай». Це був невеличкий гурт. Раніше було нас дев’ятеро, потім двоє вже пішли в інший світ. Зараз нас семеро. Дійсно, в ті роки ми якось були більш зорганізовані. А зараз почалося якесь виживання, і кожен почав шукати для себе окремі доріжки-стежки на виживання. Як завжди буває, гурт зароджується, потім проходить час – він помирає. Але ми нещодавно вчотирьох (Ігор Божко, Віктор Маринюк, Володимир Цюпко, Валерій Басанець, – О. Балаба.) зустрілися на виставці Валерія Басанця. Всі живі, всі рідні, всі покалічені. Ми вже з Цюпком в одному розряді тих, кого прихопила болячка. Йому трохи гірше, ніж мені, він майже не розмовляє. А я ще можу.
«Мамай» – назва з дуже українським нахилом. Як так вийшло?
Навіть не знаю, що нас згуртувало спочатку, якась вища сила притягнула один до одного /посміхається/. Спочатку ми в пику державній Спілці художників в Одесі створили ТОХ – Творче об’єднання художників. А потім мене вибрали, чесно кажучи, головою того ТОХу, і я десь рік, начебто, ним був. Потім ТОХ зробив дві чи три класні виставки, на них було багато народу. Це був кінець 1980-х, набагато вільніший час, ніж застій. До речі, Шура Ройтбурд також був із нами в ТОХу. У нас тоді була вільна вольниця – написав заяву і ти вже у групі, тому митців там зібралося багато, майже двісті. Але вийшло так, як то кажуть, – в шахи буває, що білі починають, а сірі виграють. Так і в ТОХу почалося. Тому ми вирішили зробити «Човен». Як хтось із нас сказав: у човен багато не сядуть, то хай буде човен.
Це як ковчег? Така аналогія?
Не зовсім /посміхається/. У той час було російське об’єднання «Ковчег» – вони в пику нам зробили. Ми були українська група, а вони свою, російську створили. Ну, той «Ковчег» поплавав десь місяць-другий і потонув.
А у вас все вийшло?
А у нас вийшло. Ми в нашому «Човні» багатенько років були, й уже робили якийсь відбір, не приймали всіх, хто хоче в «Човен». Якщо є в людині щось українське, тоді заходьте. Якщо немає, то йдіть у далечінь, світлою дорогою /посміхається/.
Це був такий пропуск серйозний?
Так, був такий пропуск. Він теж виник якось «з неба». Ми не були такі строгі, а тут само, не гучно, але свідомо зародилося. Тому в «Човні» нас було вже людей десь п’ятдесят, або трошки більше. І там були приємні художники, добрі. Єгоров нас підтримував, Власов також добре ставився, Токарєв прихильно сприймав.
Хто був лідерами у «Човні»?
Це були Савченко, Маринюк, Цюпко, майже всі ті, хто потім став «Мамаями». Я тоді працював у газеті «Юг» у Юлія Мазура – він теж був наша людина.
Ви тоді були більше журналістами чи художниками? Як зараз відчуваєте?
Спочатку я при газетах. Починав з «Комсомольської іскри», де до мене був і Ануфрієв, і Басанець, – ми всі були там художниками. Потім я, потім Люсьєн Дульфан, який пізніше поїхав до Америки. Тож спочатку художниками, але до слова мене тягнуло. У підсумку я й писав, і малював.
А як виник «Мамай»?
Зібралися в майстерні Володі Цюпка в центрі Одеси. Тоді нами Канада зацікавилася, приїжджали їхні представники. Ходили по майстернях, і робили якусь виставочку, й ми з ними. Але вони так, не дуже були до нас. Якась була дивна штука: з одного боку, вони якби казали: «Що ви від нас чекаєте, ми вам зараз так допоможемо!». А потім вийшло: «Та ні, – кажуть, – самі ви тут будуйте, а ми так, трошки, може вам щось колись підкажемо». Але не було таке приязне, що ой, обіймаємо Канаду, Україну. Ну, робили ми такі виставки, вже стали якось відділятися від тої маси, де ми були. Й поступово зробився «Мамай», «Козак Мамай». Це ж той, що сидить в раю під деревом і курить люльку, і позаду кінь пасеться. І рушниця висить на сучку.
Це ж такий козак, що медитує!
Так, так, так. Народна картинка, народ любив таку картиночку – у кожній українській хаті він сидів /посміхається/. Це ж мрія, що козак відпочиває. Ікона народної душі. І ми це взяли собі на назву нашу, українську, і потім багатенько робили виставки. Ну й люльку курили та не були сторонні до того, щоб зібратися і випити, й поговорити. До кожного на день народження приходили, на всі свята були разом. А зараз так, розпалося трошки. Це війна. Але чекаємо перемогу, як можемо, допомагаємо хто чим фронту.
Про навчання у Греківці й Одесу 1960-х
Повернімося до джерел. Як ви потрапили до нашого одеського училища імені Грекова?
У 1960-му, склавши всі іспити на відмінно (навіть з російської мови та диктанту), я повернувся до Києва і до осені чекав виклику на заняття. Але час минав, а виклику все не було. Стривожений, я приїхав до Одеси, а в канцелярії училища мені кажуть: «Вас не прийнято, тому що з вашої трудової книжки вирвано кілька сторінок. Та й на двотижневу поїздку в колгосп ви не з’явилися». – «Так не було ж виклику!» – тихо закричав я. – І трудову здавав сюди цілу з усіма листочками!»
Похмурий і згаслий, повернувся я на квартиру до Міли Михайлівни Кутєпової, яка прихистила мене на ці дні. Вона – скульпторка, член Спілки художників СРСР, у 1930-ті роки навчалася з моїм батьком у цьому ж училищі (тоді воно називалося інститутом), – кинулася домагатися справедливості. Але справедливість вперлася і швидко не добивалася. Учні, які повернулися з колгоспних полів, уже почали свої заняття в училищі, а я повис у просторі неприкаяний, принижений і ображений. І ось тоді Мойсей Давидович Муцельмахер сказав Мілі Михайлівні: «Нехай він приходить на мої уроки як вільний слухач, доки ця справа не вирішиться». На пташиних правах цілий місяць я ходив на уроки Муцельмахера, а інші учні (які вже дещо здружилися на збиранні цибулі та кукурудзи) дивилися на мене як на річ незрозумілу і навіть негативну.
Як це тоді сприймало керівництво училища?
Часом у клас заходили якісь особистості й, поглядаючи в мій бік, щось шепотіли Мойсею Давидовичу, але той не шепотів їм у відповідь, а говорив суворо і сердито. Потім я дізнався, що, пригрівши мене, він багато чим ризикував. Нарешті, справедливість восторжествувала, і мене прийняли в училище вдруге. Але як покарання за те, що не був на сільгоспроботах, мені було доручено вранці, до початку занять, приходити в училище, вилазити на дах над нашим актовим залом, здирати з нього старі листи заліза і з висоти старовинної чотириповерхової будівлі скидати їх на подвір’я. У вітряні осінні дні робота ця була небезпечною. Одного разу разом із віддертим листом я і сам ледь не полетів на подвір’я. Встигнув відштовхнутися від цього ж листа на якусь мить над прірвою, побачивши уже кам’яне дно подвір’я, встелене квадратами базальту. Помітивши на уроці мої подряпані залізом руки, Мойсей Давидович ходив розбиратися із завгоспом. Більше мене на дах не посилали.
Він був вашим справжнім добрим ангелом?
Він був класним і терплячим педагогом, часом дозволяв нам, молодим геніям, різноманітні експерименти та пустощі в царині суворого академізму. На той час ми вже були певною мірою знайомі з різними «ізмами» в європейському живописі, й певне наслідування «загниваючої західної культури» так чи інакше позначалося на нашому навчанні. Я, наприклад, «з не суворого дозволу» Мойсея Давидовича на перший свій обхід виставив кілька домашніх акварелей на м’ятому папері, за що йому, як такому, що дозволив крамолу, дісталося від нашого артначальства.
На наше студентське прохання Муцельмахер якось приніс показати свою графіку. Здебільшого це були книжкові ілюстрації до текстів класиків, виконані на високому професійному рівні. І йому подобалося наше захоплення його роботами. У нас на курсі було двоє учнів настільки безгрошових, що це було видно по їхніх обличчях. Мойсей Давидович водив їх у їдальню на Дерибасівській, годував. Якось ми допомагали донести його велику картину олією із Французького бульвару (де він жив із самотніми двома сестрами) до нашого художнього салону, і він часом зупинявся перепочити, бо похитувало серце. Всього рік мені пощастило займатися у Муцельмахера. Другий курс малюнок, живопис і композицію у нас вів уже інший педагог.
Міла Кутєпова говорила, що все життя своє він любив нерозділеним коханням художницю Діну Фруміну. У роки, коли з художніми матеріалами було дуже важко, робив і дарував їй полотна зі старих простирадл, щоб кохана могла писати на них свої етюди. Там, де тепер перебувають їхні душі, сподіваюся, найкращих фарб, пензлів і полотен багато.
Тоді у мистецтві багато було пропаганди, як вам вдалося вижити й не спуститися в суцільний соцреалізм?
Ой, страшненько було. Вже тоді було два напрями: соцреалізм офіційний, або малювати своє. Ми й почали якось не так малювати – Ануфрієв, Стрельников, ну може й Басанець уже. Вони діставали іншу літературу, журнали, друковані книжечки різні-різні, й уже були підковані Сезанном, Ван Гогом, Пабло Пікассо. Ну все ж таки в Одесу привозили не тільки джинси і жуйки, а щось потрапляло і про мистецтво. І платівки не «на черепах» (то вже тут робили «на кістках»), а привозили нормальні. У мене теж декілька було, можу навіть знайти в майстерні зараз…
А кого з викладачів ще хочеться згадати?
Класний був Олексій Кирилович Лихоліт. Він спочатку мене так дресував, я думав – за що він, зараза, чіпляється до мене? Я вже трохи старший був, дай, думаю, поговорю з ним – чого це він так мене? А він каже: «Ігорю, то інші люди підуть заробляти гроші, а ти будеш художником. Тому я до тебе і чіпляюся так сильно». Ми з ним потім подружились, завжди приємно зустрічались, обіймалися, розмовляли, в шахи грали.
Складно було, ви ж тут в Одесі один, без батьків?
Складно, бо бідність була. Чотирнадцять рублів давали на першому курсі стипендії. Чотирнадцять. Як можна прожити на ці гроші? Батько, звісно, з Києва підтримував, як міг. І фарбочку присилав, і ще щось. Зате потім я навчився заробляти.
Про малювання Леніна зі заплющеними очима
Як це сталося?
Після закінчення училища у мене почалася епопея – їздити по області та заробляти на наглядній агітації. Я малював Леніна і всіх вождів із закритими очима. Це добре оплачувалося. У нас з’явився покровитель Петро Афанасійович Злочевський, головний художник Одеського театру опери і балету, – такі поїздки для нього були для грошей і натхнення. Я потім про нього багато написав маленьких оповідань, тому що іноді виступали ми як циркові актори. Третім у нашій трупі був Сашко Курченко, він спочатку був водієм, потім навчився замальовувати полотна. А далі також став художником, я його змусив поступити на наш худграф до педінституту Ушинського. Він здав вступний творчий конкурс, тому що ми поруч стояли, – я за нього малював. А на композицію нас розлучили. Він каже: «Ні, верніть, буду робити композицію тільки з ним, або зараз забираю документи та все, більше не хочу». Ми були хлопці дорослі, а на худграф хотіли приймати таких, бо дівчат було забагато. Тому ми тоді всі п’ятірки отримали, вступили. Я провчився рік чи два, мені було скучно, кинув, а він довчився, навіть потім у спілку вступив.
То як ви заробляли на агітації?
Їздили втрьох: Злочевський, Кравченко за кермом, я. Приїжджаємо у якийсь колгосп. Злочевський тільки заходить в контору, протягує руку, каже: «Здрастуйте, народний художник України, народний художник Грузії. Кавалер такий-то, орденів таких-то». Всі одразу його поважають і замовляють агітацію. Якось в один виноробний колгосп-мільйонер приїхали, а там голова, напевно, після невеличкого перепою, сидить і на слова Злочевського «Щось бідно у вас і нема ніякої агітації, ніяких висловів партії та уряду», каже: «Грошей нема. Нічого малювати не треба».
Злочевський не розгубився, дістав із портфеля рюмочку, поставив на стіл і каже: «Налийте щось», – а той колгосп виробляв коньяки різні. Голова такий: «Навіщо? Не буду!» Злочевський: «Ну, налийте і подивіться». Той наливає коньяку, а в рюмочці гола жінка проявляється. Були такі рюмки, привозили моряки з-за кордону. Голова не повірив, викликав секретарку і каже: «Дар’є Никифорівно, ви це бачите?» А вона: «Боже, який сором!» Але голова ту рюмочку випив, щоб перевірити, чи правда все це.
Після таких фокусів Злочевський каже: «Ось ви підете до когось у гості, дістанете цю рюмочку, покажете голу жінку… а зараз підпишіть договір на виготовлення агітації. Невеличкий такій. Хоч на п’ять тисяч рублів. А ми все зробимо – і рюмочка ваша» /посміхається/.
Так ваш Злочевський був креативним менеджером і вашим імпресаріо, а ви все малювали?
Так, але ми всі малювали. У нього зять був моряком, з Японії таких келишків привіз із пару десятків, всі пішли на справи. Я малював ескізи, розфарбовував великі полотна два на три метри, плакати. Коли місцеві казали: «А що ви за художники? Ми вас не знаємо!», – Злочевський відповідав: «Ну, давайте от цьому дядькові зав’яжемо очі, він вам Леніна намалює», – і вказував на мене. Зав’язували, я малював. Я ж ленінський профіль на металічному рублі знав: от тут борідка, тут очі. А Злочевський потім казав: «Бачите – художник! Давайте розмотуйте, будемо говорити». Бо була велика конкуренція. Їздили всі художники. Художній фонд також «косив» колгоспи. Там великі майстри були по добичі замовлень /посміхається/.
Бачу, що ви ставилися до радянської ідеології несерйозно. Сміялися з неї.
Та ні. Яка там серйозність. Ніхто ж не вірив. Ніхто. Жодна людина. Знущалися. Може, були якісь старі пердуни, хто вірив. Але, якщо ти намалював сільський пейзаж з церквою, то казали: «Що? Так, оце не можна. Хрест знімайте. Нєльзя. Церква хай буде вже, як вона є». Так що там, звізду?! «Нєльзя. Оце тільки Москва може». Такі були придурки. Таке веселе життя. Потім в редакції «Комсомольської іскри», коли ми працювали, було своє життя: посиденьки, преферанс, п’яночки. Всі якось відсторонялися від того же Брежнєва, Афганістану.
Про казкове звільнення
Скажіть, а були такі думки, що СРСР колись скінчиться?
Були. Але якось і не вірилось. А потім воно раз – і пропало. Оце чудо.
Як ви прийняли 1991 рік, коли Союз розвалився?
Це було як «ой, що ж ми будемо робити?». А ось воно Україна, ось воно Естонія, ось воно Грузія, ось воно це все. Як казкове щось.
Звільнення?
Так. Дуже казкове. Вже із січня (1992 року, – О. Балаба.) наша газета почала друкуватися українською. Сиділи перекладачі, обкладені словниками, перекладали, тому що раніше все писалося російською – всі статті. Ми всі тоді ще були дуже зашорені, тому що багато чого було зросійщено, і художники теж. Це потім вже створили «Човен», а потім «Мамай» і стали свідоміші. Але воно в нас у крові ходило, оце українство.
Про шпигунство на літаках-кукурудзниках та малювання у генерала
От у вас коріння з Харкова, ви юним жили у Києві і все життя в Одесі. Яке місто для вас рідніше?
Ну, в Одесі вже все рідне. До Києва коли приїжджаєш, так попадаєш у своє дитинство. Ми жили на Рейтарській, у самому центрі. Мій батько ходив у вишиванці. Він після Другої світової війни довго викладав у Художньому інституті, ми туди пішочком ходили, я це добре пам’ятаю. Батько працював у групі скульпторів, яка робила пам’ятник Щорсу. Головним там був художник Михайло Лисенко, а мій тато зміючку під ногами коня робив.
А чим ще запам’ятався Київ і взагалі життя тих часів?
Я ще встиг повчитися у Київському художньо-ремісницькому училищі поліграфістів № 18 за фахом «фотограф репродукційної фотографії». Ми були там шпигунами, літали на легких кукурудзниках за кордони СРСР – в Іран, в Ірак і фотографували з повітря, потім робили карти. Наше гніздо було біля гори Кушка. От звідти вилітали наші літачки, і ми знімали зверху. Пам’ятаю, що там потруїлися, бо їжу нам на кордони до Таджикистану доставляли довго, залізницею, – там була вузькоколійка, по ній йшов потяг. Їжа дорогою псувалася. Так от курсанти наші потруїлися. І це керівництво приховувало.
А потім я ще служив у танковому технічному училищі. І ось там я трохи почав заробляти – робив креслення за інших курсантів. Бо я вже вмів гарно креслити. І на цьому я погорів, мене спіймали й з курсантів погнали в солдати… але залишили в училищі, також малювати. Там треба було малювати танки, бої, оборону – як від бомб ховатися, коротше, також пропаганду. І один генерал, не буду називати його прізвища, запросив мене додому відреставрувати меблі – він багато трофейного вивіз із Німеччини після Другої світової, а шашель поїв ті шафи й тумбочки. І ось інші хлопці з нашого училища йому це все зачищали від короїда, а я малював.
А як сталася Одеса? Чому захотіли сюди приїхати?
Через те, що батько мій тут навчався у 1930-х роках, у художньому інституті. Тоді їздили по селах і набирали талановитих підлітків. А мій батько пас худобу: овець, корівок. Ліпив із глини різні фігурки, от його і забрали до міста вчитися. Мій син Сергій також трохи повчився у Греківці, але недовго /посміхається/.
Про нонконформістів, парканну виставку та КДБ
Такий важливий момент я хочу уточнити у вас. Коли пишуть про одеську нонконформістську спільноту – шістдесятників, сімдесятників, то постійно нагадують про парканну виставку, яку зробили біля Оперного театру художники Валентин Хрущ і Станіслав Сичов у 1967 році. Пам’ятаєте її? Були тоді там?
«Хрущик і Сичик»… звісно, був, пам’ятаю. Там нічого такого особливого не було. А чому так розкрутили? Бо без дозволу влади виставили роботи. Там якраз розрили траншею у Пале-Роялі за театром, ну як завжди у нас в Одесі буває. І поставили паркан. Митці вийшли і повісили на паркан свої малюночки. Хтось сфотографував і залишив це в історії. Добре, що так вийшло. Ми ж там збиралися, за Оперним, кожного тижня, робили виставки та інсталяції. Це було тоді модно на Заході, й до нас доходило. Ми там якось навіть доріжки помили – ходили з відрами води та швабрами, такий перформанс. Але це вже у 1980-ті, тоді легше дихалося. Картини виставляли, щось продавали. Туди Женя Рахманін привів Вагана Ананяна, він тільки приїхав до Одеси й жив у нього в майстерні. На той момент були дві такі важливі локації в Одесі для художників – Пале-Рояль і Міський сад, щотижнево там щось відбувалося.
А ще були локації?
Квартирні виставки робили вдома і в майстернях постійно – у Жені Суслова, у Віті Рисовича, в Олександра Ануфрієва, поки він не виїхав до США. А ще в редакції нашої «Комсомольської іскри», велика шана Євгену Голубовському за те, що він нас так добре підтримував. На Пушкінській, у великій кімнаті в будинку Асвадурова у нас була редакція, і він там влаштовував виставки: Ануфрієва, Соколова, Басанця, Люди Ястреб… Усіх нас приймав. Ми тоді багато чого робили, хоча КДБ за нами слідкував і навіть роботи конфіскував у музиканта Астрієва, який нам також влаштував квартирну виставку у себе вдома. Він із нами дружив, ходив до майстерень, у нього гроші водилися – грав у ресторанах, то міг купляти мистецтво. Але органи все забрали, й конфісковані роботи стали потім основою декількох приватних колекцій /посміхається/.
Про учнів і війну
Ходять до вас зараз учні? Я знаю, що ви й дорослих умієте вчити гарно малювати, й молодь до вступу готуєте в різні заклади. Як казав Ройтбурд: «Йдіть до Божків – вони вас навчать малювати». Яке основне правило вашого навчання?
Основне правило – не подавіть те, що в людині є. Бо у кожної людини є своє природне відчуття світу. Не треба перековувати мідь на залізо. Хай буде там мідь, хай буде інша якась структура. Оце головне. Зберегти та не подавити.
Повернімося до війни. Не плануєте написати нову «Абетку війни», як про Другу світову – з ваших особистих вражень?
Ні. Вона ж віддалена від Одеси, враження не такі яскраві, як у дитинстві. А тоді була окупація. Харків, німці, я ж пам’ятаю цих німців, я маленький ходив із казаночком до кухні німецької столової. Мені було п’ять років. Я досі це все яскраво пам’ятаю: той голод, і що просити треба. Що як дадуть, несу додому. А зараз досі в голові не вкладається, як це росія змогла полізти в Україну вбивати та вбила стільки людей, дітей. У мене й малюночок є «Дети» про Маріуполь, як вони вдарили по театру.
З Ігорем можна розмовляти довго, як й роздивлятися його картини. Побажаємо йому міцного здоров’я, щоб дочекатися Перемоги України та разом відсвяткувати з рідними й друзями.
Одеса, вересень 2025 року.
Записала Олена Балаба
Фото авторки та з архіву Ігоря Божка
