«Дикий театр» показав прем’єру вистави «Дуже сумна людина» режисерки Євгенії Відіщевої за пʼєсою Олександра Клімова, у партнерстві із Suziria Group.
Слова з анонсу вистави – «це містична історія про дружбу, кохання та взаємопідтримку» – і кіт на афіші начебто і вірно (як потім з’ясувалося) передають її суть, але все ж таки були побоювання, що історія буде надто містичною, надто розважальною. Утім, не варто, по-перше, забувати, що це «Дикий театр», який працює з темами соціальними, гострими, відвертими. Впродовж 2025 року ми бачили три сильні прем’єри: «Худну з понеділка» про бодішеймінг, «Володар мух» про тиранію і психологію натовпу та «Метод 46» про насильство у творчих навчальних закладах і театрах.
А, по-друге, чи підуть глядачі масово на виставу, якщо написати прямо, що вона пропагує адопцію домашніх тварин? Так що хай вже буде «містична історія про дружбу, кохання та взаємопідтримку». Тим більше, що це правда.
Антон, головний герой-людина (актор Ігор Кравченко), вирішує вкоротити собі життя, адже не може впоратися з накопиченими матеріальними й моральними проблемами. Але поки він нерішуче тупцюється на даху будинку, до нього приходить головний герой-кіт – теж Антон. Кота гратимуть два актори, Микита Слободенюк і Костянтин Шахман, різні зовнішньо, за темпераментом і фактурою, і це будуть різні вистави.
На противагу людині, кіт не вагається, не губиться, не пасує перед життєвими труднощами. Він тварина вільна, дворова, бита, сам побив багатьох. І пропозиція до людини у нього ефектна – на день обмінятися шкурами, так би мовити. А, точно. Кіт Антон уміє розмовляти.
Зранку Антон і Антон прокидаються у квартирі й починають нове життя. Режисерка і актори придумали чимало речей, які дозволять хазяям котів не один раз здригнутися: скажені тигидики, розкидання туалету, «ригачки», скидання посуду зі столу… Те, що змушує багатьох людей відмовлятися від такої мороки у хаті. Але й мурчання, чухання, котячу ніжність.
Тут багато дотепних спостережень, багато смішного – уявіть себе у шкурі кота, а кота у вашій шкурі. Але головне у виставі не посміятися. Антон і Антон починають впливати один на одного. Власне, ця божевільна ситуація провокує раптові вибухи відвертості від людини й тварини. Кіт доволі грубо пояснює людині, що не справжні страждання, а низка тупих рішень і неадекватна поведінка привели її на дах будинку. Що треба не відступати, а битися, не ховатися, а бути відкритим. Натомість людина змушує кота зізнатися, що він, такий дикий і незалежний, теж прагне затишку і мріє повернути кохання свого життя, – кішечку, яку забрали у притулок.
Вся ця вистава – розгорнута метафора важливості адопції тварин (на прем’єрі в залі разом із хазяями чемно сиділи собаки різних порід, хоча кіт Антон говорив про них не дуже хороші слова). Директорка «Дикого театру» Ярослава Кравченко нещодавно узяла пса Соломона без половини зубів і з поганим характером. Режисерка Євгенія Відіщева – теж собаку, а ще кішку. Термін «адопція» («усиновлення», «удочеріння», «прийняття») не має адекватного перекладу українською, якщо говорити про тварин. Ми зазвичай цей акт називаємо просто «взяти» або «завести». Тим часом пропаганда адопції тварин стає в Україні все гучнішою, бо проблема загострюється через війну, – кішки, собаки, птахи, гризуни опиняються без хазяїв, їхнім життям загрожує небезпека.
Знаходження дому для тварини – можливість прожити довге щасливе життя. Тваринка у домі, говорять автори вистави, змінює людину на краще. А ще у вас завжди будуть гламурні фоточки для соцмереж. Ну і нічні тигидики, звісно.
Текст: Марина Полякова
Світлини: «Дикий театр», Артем Галкін
