Виставковий проєкт «Василь Стус. Поки ми тут, усе буде гаразд» відкрився у Мистецькому Арсеналі 13 листопада і триватиме до 8 лютого 2026 року.
Він представляє Василя Стуса не лише як символ відчайдушного спротиву системі, а й як інтелектуала — поета, мислителя та публіциста, чия творчість невіддільна від високих етичних принципів. Архівні матеріали оживляють епоху, голосові записи занурюють в атмосферу шістдесятництва та легендарної квартири Івана Світличного на вулиці Уманській. Голос самого Стуса, записаний друзями, лунає під темними склепіннями Арсеналу. Експозицію доповнюють твори Алли Горської, Опанаса Заливахи та Галини Севрук, а документальні реконструкції показують механізми самвидаву й репресивні практики радянської системи.
«Інший Київ» зібрав відгуки про цю виставку. Зазвичай рубрика «Opinion» передбачає спектр думок від позитивних до критичних, але цього разу критики ми не знайшли.
Оксана Забужко, письменниця, літературознавиця:
Кияни чи некияни — знайдіть спосіб відвідати. Треба. Боюсь зурочити, але тьху-тьху, схоже, українці нарешті поступово навчились робити виставки … тут усе фахово — можна запрошувати найвибагливіших західних гостей. … Тут є епоха, свіжа й несхолола (гадаю, такої атмосферности вдалось досягти тим, що до роботи було залучено ще, нівроку їм, живих «шістдесятників» Стусового кола), є — нарешті — грамотно виставлений контекст, історичний і культурний, — і є купа просто-таки самоцвітних знахідок, навіть для когось, хто, як я, в тій атмосфері виростав і всі експоновані книжки знає з батьківської бібліотеки. (Зрештою, ця виставка й не про книжки зовсім — вона про нас із вами, принаймні до передостаннього, «тюремного» вже, залу…).
Ольга Сидорчук, голова Комітету з питань нормативної та законопроєктної діяльності у Конфедерації будівельників України:
Чудова експозиція, яка містить великий масив архівних документів, листів Василя Стуса, а також матеріалів сфабрикованої справи. Найбільше вразили пояснювальні записки та листи, які писав В. Стус щодо протесту на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» в кінотеатрі «Україна»: «Я не міг стриматися, я вважаю що в таких умовах мовчанка є злочином…» Але, як ми знаємо, тоталітарна радянська влада злочином вважала не мовчання, а голос Василя Стуса.
Мені як адвокату відгукнувся лист, де Василь Стус просить забезпечити присутність міжнародного адвоката, адже «…на судах офіційні адвокати СРСР виконують функції другого прокурора. А другий прокурор мені не потрібен». Дійсно, інститут адвокатури в СРСР можна було назвати «партійним», як і прогнилу судову систему, яка судила та знищила Василя.
Аліна Гузь, філологиня, редакторка, художниця:
[На виставці] мене вразило абсолютно все: подача, масштабність інсталяцій, геніально поставлене світло і, звісно ж, експонати. Чого лише варті клаптики носовичка з віршами Василя Стуса, «Птах душі» та відеоспогад, де поет їсть морквинку в гуртожитку на Академці. Не менш дивовижним став для мене і зелений колір, який наративом проходить крізь всі зали. Чомусь, коли говорять про Стуса, завжди обирають червоний та чорний. Це, безумовно, асоціюється з його боротьбою. Проте це лише частинка особистості поета. І, як на мене, зелений — набагато краще відображає його багатогранну персону.
Оксана Підсуха, в.о. генерального директора у Національному музеї «Київська картинна галерея»:
…я напружую пам’ять і намагаюся перенестися в листопад 1989-го, коли в Києві відбулося велелюдне перепоховання Стуса. Поета проводжало на Байковий цвинтар багато людей, але значно більше — мільйони — не знали про його існування. Мені виповнилося 20, я навчалася в Київській консерваторії і якраз вступила на щойно створену кафедру історії української музики. Я була першою студенткою цієї кафедри, спраглою вивчати свою національну музику, досліджувати творчість Бориса Лятошинського, оті «наші 1920-ті», про які тоді згадували ще майже пошепки. Я багато читала, і навіть (це добре пам’ятаю) гордо цитувала вірші Симоненка. Але я нічого не знала про Стуса. Не чула його імені. Не читала його поезій. Не знала про перепоховання. Я розминулася з ним в тому холодному листопаді у моєму рідному місті. Імперія забороняла Стуса й намагалася знищити пам’ять про нього навіть тоді, коли вже конала. З останніх сил вона намагалася тримати нас у стійлі, зав’язавши нам очі.
Серед експонатів на цій виставці є ключі від табору у пермській області, де замордували Стуса. Його, блискучого інтелектуала, поета найвищої проби, перекладача з багатьох мов, людину з надзвичайним почуттям власної гідності і власної відповідальності, поховали на табірному цвинтарі в безіменній могилі. «Поки ми тут, усе буде гаразд», — писав Стус про себе та маленьку «щопту» однодумців. Самотні, маргіналізовані, але цілісні і вперті, вони не відступили тоді.
Сьогодні нас набагато більше. Ми виросли, позрілішали. Ми пройшли великий шлях. І в нас є Стус, хто прокладав нам дорогу. На виставці я відчувала його присутність. Він наче був серед нас, і наче радів. Тож поки ми всі тут, усе буде гаразд?!
Світлина: Мистецький Арсенал
Інформація з відкритих джерел
