Повнометражний дебют сценариста і режисера короткого метра Павла Острікова «Ти — космос» за тринадцять днів прокату став чимось більшим, ніж черговий український фільм.
«Ходіть, доки ще тривають покази», — велить Сергій Жадан. «Виконали з дружиною громадянський обов’язок — сходили на фільм», — майже серйозно звітує аналітик Олексій Копитько. «Хто ше не ходив — вії не фарбуємо», — попереджає медіакритикиня Лєна Чиченіна. Аудиторія розігріта захопливими відгуками.
Створювався «Ти — космос» сім років, бюджет має $800 тисяч, що смішно у порівнянні, скажімо, із «Солярісом» Стівена Содерберга ($47 млн) або «Марсіанином» Рідлі Скотта ($108 млн). У фільму хороші збори. Утім, як пише «Forbes», кінотеатри почали скорочувати кількість сеансів «Ти — космос» через конкуренцію з іншими — звісно, іноземними, — зимовими прем’єрами. Так що у всіх охочих підтримати українське кіно є орієнтовно тиждень, щоб таки піти й побачити.
Порівняння з названими стрічками доречне — теж замкнутий простір космічного корабля, самотність людини та її протистояння з незбагненною величчю, маленька далека Земля в ілюмінаторі… А ні, нема вже ніякої Землі. Поки космічний далекобійник Андрій Мельник вчергове транспортує на судні «Обрій – 2» до супутника Юпітера Каллісто контейнери з ядерними відходами, яких стало занадто багато на Землі, наша планета вибухає й розлітається зі страшною силою на друзки. Андрюха залишається у Сонячній системі один. Та ще й із пошкодженим від того вибуху кораблем.
Є запас продуктів десь на півтора року, ну а потім доведеться померти. Економити, розтягувати їжу наш герой не хоче, воліє сконати від гастриту, а не від голоду, — намащує, накладає гіркою смачні бутерброди, відкриває банку шпротів. Він узагалі гедоніст, пофігіст і жартівник.
Ну, не те щоб зовсім один Андрій — у нього ж є Max – 5, бортовий комп’ютер, запрограмований розповідати анекдоти, грати у шахи й застерігати космонавта від дурних вчинків. Якщо космонавт захоче пожертвувати собою заради когось, комп’ютер не дасть цього зробити. Утім, заради кого жертвувати, якщо Андрій тепер хазяїн космосу? Це одночасно моторошно і драйвово.
І коли у коробочці рації раптом звучить жіночий голос, Андрій не відповідає — він інтроверт узагалі-то. Та й що тут скажеш — на відстані у мільйони кілометрів? Стосунки із французькою космічною дослідницею Катрін, яка висить над Сатурном без палива і має от-от впасти на планету, згоріти в атмосфері, розгортаються поступово. Від перших наїжачених, незграбних фраз (відповідь треба чекати три години!) до ніжності, тепла, відвертості, кохання, подвигу…
Павло Остріков зняв дивний фільм. Наче й добре вписаний у низку апокаліптичних фантазій, але зовсім особливий. Це фільм одного актора, Володимира Кравчука, інші (Леонід Попадько, Алексія Депікер) — тільки голоси, й лише на останніх хвилинах з’являється Дарія Плахтій. Спочатку тривожно — ну як він витягне понад півтори години самотужки, чи не буде провалів сюжету, гальмування ритму? Не буде. Це сильна, переконлива драматична роль, складний і добре пропрацьований характер.
Павло Остріков створив український космос. Якого ніколи в кінематографі не було, адже першість тут за високотехнологічними й грошовитими американцями, й безглуздо конкурувати з якими-небудь «Інтерстелларом» чи «Ad Astra». Фільм Острікова і не претендує на конкуренцію — але зовсім позбавлений меншовартості. Це дуже лагідна інтервенція, зі специфічним українським гумором (чорним, звісно). Уявіть, що у космос полетів садок вишневий. Все своє. Космічний корабель — браво художнику-постановнику Владлену Одуденку — увесь український, до останньої таблички. Потертий, поламаний трохи, капітанське крісло падає, на бортовому Максі — шматок пластиру з написаним від руки інвентарним номером. Ну а ви бачили наші маршрутки? Їздять же.
Ніколи ще космос не звучав українською естрадою 1960–1970-х: «Намалюй мені ніч», «Поділля», «Кохання моє», «А ми удвох», — Андрій слухає вінілові платівки, єдине, що пов’язує його з дитинством і батьками (у брутального далекобійника є глибоко приховане особисте горе, і найважливішої платівки, катарсичної для героя, ми не почуємо, вона зазвучить тільки для нього). Пісні періоду розквіту національної попмузики неймовірно пасують космічним просторам. Мову фільму уже відмітили всі — вона жива, трохи матюкливий суржик. Роман Балаян на прем’єрі фільму «Ми є. Ми поруч» бідкався, що в українському кіно немає природної мови, все це натужне вимовляння згідно зі словником зовсім не схоже на те, як люди говорять. От Андрій говорить як нормальна людина з Хмельницького.
Здається, «Ти — космос» є яскравим зразком метамодерну в кіно. Комедія тут комедія, а трагедія — трагедія, і між ними постійна осциляція, як і треба. Неочікувані повороти, психологічні гойдалки, багато щемкого, ніжного, є від чого пустити сльозу. Один із найстрашніших епізодів — ланцюгова ядерна реакція на Землі, й страшний він не тому, що переконливо зроблений візуально, а тому, що виглядає реальністю. Ми точно упевнені, що потвори не зроблять останній крок і не розпочнуть ядерний апокаліпсис? І чи не гинуть сьогодні в Україні маленькі світи кожного дня?
Але вперта людина, у якої тільки 12 відсотків кисню, виходить на двобій із неймовірними відстанями й абсолютним нулем. Бо у людини ідефікс — врятувати хоч когось у тому апокаліпсисі. І маленькі пластилінові голуби розлітаються космосом, тому що любов сильніша за смерть.
Текст: Марина Полякова
Світлини з відкритих джерел
