Фільм «Нюрнберг» Джеймса Вандербілта, прем’єра якого відбулася восени 2025 року, не отримав дозволу на прокат у Росії. Міністерство культури просто відмовило, без пояснень. Це небувала подія для країни, котра чи не єдиним опорним символом вважає перемогу у війні, точку в якій поставив той-таки Нюрнберзький трибунал. У СРСР видавалися книжки про Нюрнберзький трибунал, демонструвався документальний «Суд народів» (1946) та ігрова стрічка Стенлі Крамера «Нюрнберзький процес» (1961) про те, як 1948 року судили поплічників режиму.
2023 року в Росії було знято свій «Нюрнберг», де закручено шпигунську історію «на полях» процесу. Ще 2018 року проєкт анонсував Владімір Медінський, заявивши, що фільм необхідно зняти до чергового ювілею перемоги, адже США «приватизували історію», читай — фальсифікували. Зал, де відбувався процес, було відтворено у натуральний розмір, а після зйомок передано до московського парку «Патріот» для «історико-просвітницької роботи з відвідувачами». У цьому контексті заборона фільму Джеймса Вандербілта виглядає не просто небажанням демонструвати американський продукт, — а зізнанням у власних злочинах.
Червоною ниткою у «Нюрнберзі» проходить твердження: суд не зміг назавжди покінчити з ідеологіями, які призводять до злочинів проти людяності. Нацисти не унікальні, не божевільні, не якісь неперевершені патріоти. Подібні їм сили виникають у різних країнах і йдуть по трупах заради утвердження і збереження своєї влади. І кожен сьогодні може на місце тих нацистів підставити кого сам забажає, а претендентів не бракує (американці от почали звинувачувати своїх консерваторів).
«Нюрнберг» розповідає про психологічне протистояння нормальних людей і нацистів. В основу сценарію покладено книжку американця Джека Ель-Хая «Нацист і психіатр», де переповідається історія лікаря й офіцера Дугласа Келлі (актор Рамі Малек), якому було доручено перевіряти перед початком процесу, протягом п’яти місяців, чи є обвинувачувані психічно здоровими, тобто осудними. Він відвідував їх у в’язниці, проводив тести, розмовляв, склав точні психологічні портрети. За результатами своєї роботи з нацистами-високопосадовцями Келлі написав книжку: «Twenty-two Cells in Nuremberg: A Psychiatrist Examines the Nazi Criminals» (1947). До речі, 2006 року на ВВС вийшов документальний фільм «Nuremberg: Nazis on Trial», де також виведено Дугласа Келлі.
Не без чисто американської пафосності та чуттєвості у «Нюрнберзі» прослідковані стосунки Дугласа Келлі з Германом Герінгом (Рассел Кроу) — найжирнішою здобиччю суддів, за відсутності Гітлера і Геббельса, які вкоротили собі життя. Найближчий сподвижник Гітлера, рейхсміністр авіації, рейхсмаршал, обергрупенфюрер СА та СС… Що стояло за гучними званнями? Яким насправді був Герінг? Чи розумів він, у пароксизмі своєї любові до Німеччини, які злочини чинить рейх? Завдання Дугласа Келлі — розкусити Герінга. Завдання Герінга — пошити Келлі у дурні. Рассел Кроу зіграв зіркову роль. Симпатичний, хоч і хитрий чолов’яга, який може бути дуже приязним, який вимагає від свого психіатра справжньої дружби й відвертості, який любить дружину і дочку, — тільки у фіналі він стає справжнім рейхсмаршалом, обергрупенфюрером, нацистом.
Напруга у «Нюрнберзі» нагадує напругу в «Оппенгеймері» — страх перед невідомим і величним. Як Роберт Оппенгеймер не розумів, плануючи перше польове випробування атомної бомби, припиниться після вибуху ланцюгова реакція, чи перетворить Всесвіт на вогняну кулю, юристи у «Нюрнберзі» спочатку не розуміють, як узагалі може відбутися такий суд. На законодавство якої країни він має спиратися? Що саме інкримінувати підсудним? Як змусити їх зізнатися?
Вони уявляють своє фіаско на очах всього світа, якщо звинуватити нацистів не удасться, і їм моторошно. Кульмінацією історії стає юридично-психологічний герць головного обвинувача від США Роберта Джексона (Майкл Шеннон) із Герінгом, з якого Герінг ледве не вийшов переможцем. Попри демонстрацію присутнім на суді документальних кадрів із концтаборів, він не збирався визнавати, що «остаточне рішення єврейського питання» є чимось іншим, ніж примусовою еміграцією євреїв.
Міжнародні судді врешті-решт перемогли, але Келлі — такий експресивний, такий честолюбний — не став знаменитим після виходу книжки й програв битву з власною депресією. 1958 року він на очах сім’ї прийняв ціанід, як зробив і Герінг у в’язниці.
За «банальність зла», згадуючи формулювання Ханни Арендт, у цій історії відповідає дружина Герінга Еммі. Вона була поряд чотирнадцять років, пережила разом із ним підйом націонал-соціалізму, Другу світову війну, масові знищення євреїв та інших народів, але виглядає такою овечкою, наче зовсім не розуміє, за що її коханого Германа віддали під суд. Найдивніший, можливо, момент у фільмі — справжня приязнь Келлі до Еммі та їхньої з Герінгом дочки Едди. Це дуже неприємний штрих, який створює ілюзію, що жінки, батьки, друзі злочинців можуть дійсно не розуміти, що відбувається, можуть виглядати у своїх і чужих очах добрими, тонкими, сердечними…
Фільм «Нюрнберг» якось невимушено вступив у діалог з оскароносним «Містером Ніхто проти Путіна» Девіда Боренштейна і Павла Таланкіна (хоча «Нюрнбергу» «Оскар» не дали, попри дійсно прекрасну гру Рассела Кроу). У «Нюрнберзі» показано препарування нутра нацистів, у «Містері Ніхто…» — спільні зусилля «простих росіян» з викохування людоненависницької ідеології. Пишуть, що люди на Заході після його перегляду шоковані — так ось як це працює! «На сеансах у французьких кінотеатрах, де зараз іде “Містер Ніхто…”, переважно французи. Вони сприймають те, що відбувається, як страшну екзотику. Дві головні реакції: “бідні діти” і “який сміливий хлопець, справжній герой”. Причому, судячи з відгуків, доля Павла глядачів вражає не менше, ніж мілітарна пропаганда у школі», — рецензує фільм для Carnegie Russian Eurasia Center Катерина Барабаш, яка сама ледве вирвалася з Росії до Франції.
Дивує саме це здивування. Еріка Манн, дочка Томаса Манна, ще 1938 року випустила в США книжку «Школа для варварів» (український переклад — «Лабораторія», 2025). Написано її було в момент, коли нацистський режим у Німеччині вже повністю контролював суспільство, але ще не було очевидно, до яких масштабів катастрофи це призведе. Манн прагнула показати, як саме тоталітаризм формує «нову людину» — через школу, молодіжні організації та контроль над свідомістю дітей. Один із головних висновків книги: тоталітарна освіта не просто змінює знання — вона змінює сам спосіб мислення. Очевидно, західний світ дуже добре забув цю книжку, якщо знову дивується.
Українському глядачеві «Нюрнберг» приємний вже одним тим фактом, що націонал-соціалістів судили, найнебезпечніших стратили, інших надовго ув’язнили. Нам є кого уявляти у зашморгу та за ґратами. Але сумно усвідомлювати, що ідея та механізми нікуди не поділися. І що багато хороших людей знову і знову чимось здивовані.
Текст: Марина Полякова
Світлин з відкритих джерел
