У серпні до фестивалю Meridian Czernowitz виходить нова збірка Сергія Жадана «Тамплієри»: 39 віршів про війну і мир, про любов і смерть, поетичний щоденник останнього року.

Тамплієри це сучасність, прочитана як середньовіччя, це про війну та ідею, що пожирає людей. Сам Жадан визначає назву як історичну метафору: тамплієри — той лицарський орден, що було засновано за часи хрестових походів задля охорони прочан, вони були воїнами-монахами та поєднували чернецтво з військовою справою. Потім, завдяки популярним історичним романам, з’явилася певна тамплієрська міфологія, і вони «відповіли за все».

«І ось вони повертаються з війни, на яку багатьох їх покликали, і помічають, що війна насправді тривала лише для них. І що відповідати за неї тепер доведеться лише їм. І прірва між їхньою відповідальністю та їхньою війною заповнена злістю й запеклістю, але також і вірою та наполегливістю. І подолати цю прірву може лише той, хто пам’ятає, з чого все почалося. А головне – знає, чим усе має закінчитися».

На обкладинці пізнаваний Олександр Ройтбурд: як не дивно, його постмодернові «модельні» хомосапієнси виявилися до нагоди в тому модельному середньовіччі, що його створив не Жадан, а сучасна історія, проте переживаємо ми її разом з Поетом.

* * *

Другий рік місто косить чума.
Не працюють навіть борделі й тюрма.
Скінчився хліб, скінчилась вода.
З культурного життя — лише хресна хода.
Ходимо, кличемо святих отців.
На зворотньому шляху підбираємо мерців.

Папське ім’я втрачає силу і міць.
Відьми звільняються з робочих місць.
Сенс ворушити цю каламуть?
Що тут гадати? Всі й так помруть.
Яка різниця, що скажуть зірки?
Середні віки такі Середні зірки.

І тоді єпископ приходить у єврейський квартал,
і говорить: «Хто з нас не гине за метал?
Усіх нас нищить небесний терор,
усіх нас винесуть в чорний коридор.
Світла немає. Відсутня мета.
Саме час починати свята».

І тоді лунає барабанний бій,
і підіймає з землі ремісників і повій,
і затягує нас у свою круговерть.
Тих, хто помер, не лякає смерть.
Не лякає жодна з її образ.
Боятись тут варто хіба що нас.

І ми одягаємо пір’я й хвости,
і змащуємо кров’ю натільні хрести,
і палимо на вулицях свого сатану,
і оголошуємо небесам війну,
і водимо процесії довкола вогнів.
Все, що в нас є — це народний гнів.

Клади на обличчя пудру й грим.
Ніколи не пізно померти молодим.
Ніколи не пізно змінити ім’я.
Про мене свідчитиме тінь моя.
Але ніколи й нікому не кажи про це.
Смерть не пізнає нас у лице.

Життя випалює нас, як сірники,
виймає, мов скалки зі своєї руки,
вириває нас, ніби ніж із плеча,
ми лишаємось, дикі, як алича,
лишаємось, апелюємо до своїх богів.
Як на небіжчиків у нас забагато боргів.

Лишаємось разом — мертві й живі,
стоїмо по горло у високій траві,
стоїмо на березі нічної ріки,
запалюємо старі маяки.
На вогонь прилітає лише сарана.
Ніч глибока. Немає дна.