Документальний фільм про легендарного тренера київського «Динамо».

Запах смаженого насіння, тютюну і ще чогось невловимого – малим я собі придумав, що так пахне адреналін. Для мене київський футбол з дитинства асоціюється з ось таким специфічним ароматом.

Минулої п’ятниці я знову подумав про це в кінотеатрі «Жовтень», переглядаючи чергову документальну стрічку про Валерія Лобановського. Всі фільми про ТЕ «Динамо» і його легендарного тренера об’єднані однією емоцією, яку вони ставлять за ціль спровокувати в глядачів – туга за славетним минулим. У таких стрічках сюжет – вже давно не головне, він, зазвичай, – тривіальний (хоча не будемо суворо судити авторів – насправді дуже важко віднайти про Лобановського щось нове і невідоме). Головне – ось ця сама ностальгія, і на перший план виходить не фактаж, а вміння створити відповідну атмосферу – коли ти ось так починаєш смішно роздумувати про запахи футболу, подумки іронізуючи, що зараз це вже зовсім не аромат. Як перечитуючи «Бiлу гвардію», ти майже фізично відчуваєш затишок і тепло турбінського дому і, розумієш, що ось вона – саме та київська зима, якої вже ніколи не буде, десь так само ти думаєш про київську «весну-осінь»/«осінь-весну», яку стільки сезонів підряд нам дарував геній Лобановського.

Фільму «Лобановський назавжди», що нещодавно переміг на міжнародному фестивалі спортивного кіно і телебачення в Мілані у своїй номінації, вдалося створити атмосферу, хоча певною мірою він був розрахований на міжнароду аудиторію з дещо іншими запитами. Емоцій була ціла гамма, включаючи іронічний сміх у відповідь на тираду Йожефа Сабо про те, що у 60-і футболісти в ресторани не ходили, зате він знав всіх балерин київського театру (прозвучало неоднозначно). Коли на екрані демонстрували уривки з півфінального матчу Ліги Чемпіонів з «Баварією» в 1999 році, дехто з переважно чоловічої аудиторії не стримав зітхань і вигуків, попри те, що, впевнений, десятки разів переглядав аналогічні епізоди на YouTube.

Не сподобалась банальна фабула, хоча, як я вже сказав, і завдання перед сценаристами стояло вкрай важке. Але, мені здається, можна і треба було б придумати кілька нестандартних ходів.

Особливо сподобалися дві речі – відсутність типічного для української спортивної документалістики закадрового голосу, який направляє глядача у потрібному напрямку, і хороша класична музика, що допомагає налаштовуватись на потрібну атмосферу. На відміну від тих, з ким я вже обговорював стрічку, мені сподобалась і кінцівка фільму, коли віолончеліст закінчує соло на стадіоні, гасне світло і, здавалося б, на цьому треба ставити крапку. Маестро зіграв свій прощальний концерт і мусить йти. Більше таких геніїв вже не буде, і все інше на їх фоні виглядає як сіра буденність. Але автори фільму не побоялись дати невеликий посткриптум про те, як виглядає київський футбол без і після Лобановського. І, я вважаю, це – правильно. Геній пішов, але люди мусять ходити на концерти, а віолончель не повинна лише нагадувати про хороші старі деньки.

Текст: Володимир Верб’яний

• Україна/2016/93 хв
• Документальний
• Режисер: Антон Азаров
• Продюсери: Дмитро Симонов, Сергій Полховський