In Kyiv представляє Світлану Карунську – мабуть, найцікавішу та найталановитішу київську скульпторку. Для тих, хто знається на сучасному міському мистецтві, безумовно, це ім’я на слуху. Проте, це, здається, перше її велике інтерв’ю.

Отже, чому скульптура?

Абсолютно випадково! Ось він, «случай, бог-изобретатель»! До того року, коли я збиралась складати вступні іспити в РХСШ, скульптура як фах починалась лише з 9-го класу, і раптом при подачі документів  з’ясувалось, що відкритий набір в 5-й клас. Власне, це було рішення батька, скульптурі навчався старший брат[1] (на той момент –  в 10 класі РХСШ). Напевно, в мене були якісь здібності,  якщо мене все ж таки зарахували. Можу лише сказати,що я не вирізняла тоді скульптуру чи живопис, для мене просто існував безумовно магічний світ мистецтва, який в першу чергу відкривався мені через книги.  А книг вдома було досить багато… Тому першими вчителями  можу чесно назвати поета Олександра Блока і художника Костянтина Сомова.

В РХСШ я навчалась рисунку і гризайлю у Льва Призанта, потім моїми наставниками по скульптурі були Микола Говдя і Олександр Красноголовець.

Чи є різниця між «жіночою» та «чоловічою» скульптурою?

Звичайно, жінці в скульптурі не просто. В першу чергу через її фізичну недосконалість, – нема тієї сили м’язів, як у чоловіків. Проте, є такі дивовижні речі, як сила духу, енергетика, інтелект, думка – і тоді ніякі гендерні відмінності не мають значення: мистецтво або є, або його нема.

Техніка, прийом, матеріал, – що обирається в першу чергу?

Звичайно, і техніку, і прийом підказує матеріал, але ж вибір самого матеріалу залежить від ідеї, яка мене рухає. Зазвичай, це відбувається спонтанно, проте інколи можна простежити «глибокі роздуми»…  Тема «внутрішнього простору» в «прозорих» бронзових роботах цілком філософська,  вона розвинулася «із середини». А робота з картоном виникла від необхідності «щось» створювати в часи, коли «вічні» матеріали стали недоступними і дорогими для мене… Це як можливість думати і записувати думки… Можливо, це як поезія, а матеріал–лише мова.

Сучасна скульптура в міському просторі – якою вона повинна бути? І в чому сенс «Спостерігача»?

Для скульптора дуже важливо, щоб його роботи існували в міському середовищі. Це і самоствердження, як у акмеїстів (пам’ятаєте: «Любите существование вещи больше самой вещи и свое бытие больше самих себя»), і це  можливість для розвитку, тому що тільки коли можеш бачити «об’єкти» на відстані – можеш реально оцінити позитивне, або, навпаки, помітити  якісь професійні недоліки. Міська скульптура має бути обов’язково в синтезі з середовищем, з архітектурою, з ландшафтом. І ще, бажано, щоб це були не дешеві матеріали, як то пластик, а все ж таки бронза, метал чи камінь. Можу сказати, що для мене взірцем такої сучасної міської скульптури є роботи одеського майстра Михайла Реви, – це завжди професійно і завжди цікаво. А якщо про «класику», то, звісно, Генрі Мур.

Щодо розміру… Якщо задум потребує великого розміру, і це в синтезі з середовищем гармонійно, то чому б ні? Як приклад, – постать Шевченка роботи Манізера в парку навпроти Університету. Абсолютний синтез і супер-образ, і це взірець професійності. Звичайно, коли ми говоримо про сучасну міську скульптуру, то швидше маємо на увазі об’єкт, який «став ближчим», «спустився» з постаменту. В цьому сенсі приклад із «Спостерігачем», мабуть, не кращий, бо він «заскочив» трохи зависоко… Але в контексті з операторською камерою на майданчику в Маріїнському парку, яка сама по собі є об’єктом (автор «Оператора» – Іван Гамольський), він якраз там, де і мав бути. Взагалі, цю роботу із «Спостерігачем», незважаючи на такий недолік, як певна віддаленість від глядача, я можу назвати удачею, бо в ній реалізувався задум як такий, як Спостереження за спостерігаючими за спостерігаючими за спостерігаючими і т.д. Тобто чистий Дюрренматт, і це для мене було і є дуже важливим.

І нарешті «Тіні» – пам’ятна дошка Мандельштамам на Заньковецькій? Чому саме «тіні»?

Меморіальна дошка Осипу та Надії Мандельштамам стала, дійсно, дуже важливою для мене. Тому що поезія Осипа Мандельштама, взагалі супроводжує мене все життя. І я дуже вдячна Світлані Сімаковій, яка загорілася ідеєю увіковічнити пам’ять поета в Києві та повірила в мою творчу здатність цю ідею реалізувати. Камінь як матеріал був вибраний принципово (перша збірка поезій Мандельштама так і називалась «Камінь»), і лаконізм образів формально втілився через контрастне поєднання необробленого та полірованого граніту, як метафора світла і тіні.

Тема «Тіней» цілком природньо виникає з самої поезії Мандельштама 1920 року:

Я в хоровод теней, топтавший нежный луг,
С певучим именем вмешался,
Но все растаяло, и только слабый звук
В туманной памяти остался.

 І ця тема стала для мене квінтесенцією образу. Двоє зі світу Тіней, як Орфей та Евридіка, що підтримують один одного, не дають поринути в небуття… І ще в цій ідеї глядач стає співучасником: тіні, що зображені на дошці, і тіні глядачів немов «змішуються», і ми, і Осип, і Надія –  в єдиному русі, спільному «хороводі тіней», а значить, вони – поруч, вони живі, як жива сама Поезія…

[1] Скульптор  Олександр Карунський.