Єврейський спадок України: зруйновані синагоги, повалені мацеви, історія в світлинах та театральних ескізах, а також тоталітарна червона планета, тріп крізь туман, осучаснені андрогіни – Марина Полякова рекомендує найважливіші виставки Києва.
Triptych: Global Arts Workshop (Андріївський узв., 34)
Німецький фотодокументаліст Крістіан Геррманн ще у 2012 році почав свої подорожі Західною Україною задля дослідження осередків єврейської культури – колись квітучої, а потім знищеною. У 2018–2019 роках фотограф вкотре побував в нашій країні, а також у Західній Білорусі, і тепер – на першій виставці в Україні! – ми бачимо те, що залишилось до сьогодні від єврейського народу у Слонімі, Озерянах, Шаргороді, Скалі-Подільській, Вишнівці… Напівзруйнована біма Великої слонімської синагоги (бароко, XVII століття, реставрацію зупинено). Повалені надгробки-мацеви, що самі стали вже землею, травою, мохом. Караїмська школа мідраш, в якій тепер столярна майстерня, і тільки обдерті міцні стіни свідчать, що зводили її для себе, для дітей, на віки. Якісь будови та інші об’єкти ще можна врятувати, особливо якщо за них беруться місцева єврейська громада, влада, науковці, волонтери. Якісь вже майже втрачені, уходять, розпадаються на молекули, що полетять за вітром, змішуючись з уривками слів на їдишу.
Десь, як у тій столярній майстерні, люди пам’ятають, що було до них, і розповідають, десь немає вже жодного свідка, і будинки заселені чужими, і тільки натренований погляд Крістіана може побачити на дверях сліди мезуз – футлярів від сакральних сувоїв… Виставку приурочено до річниці трагедії у Бабиному Ярі – їй вже 78 років, а суперечки навколо не вщухають, і це теж, разом зі спадщиною західноукраїнських євреїв, наша незагоєна, непроговорена історія.
Музей театрального, музичного та кіномистецтва України (вул. Лаврська, 9, корп. 26)
Виставка «З історії єврейських театрів. Україна ХХ ст.» напряму перегукується з місією Геррманна. Це спроба видерти з небуття те, що колись жило повним життям, танцювало, співало, вигадувало світи, – а потім майже зникло, задушене. Афіші, програмки, ескізи декорацій та костюмів, світлини акторів з підведеними палаючими очима, в образах, у гримі, в різкому світі софітів… Експонати з фондів кількох музеїв, які просто так і не побачиш. А теплою крапочкою на цій виставці – текстильні персонажі з «Тев’є-молочара», створені Оксаною Цюпою. Клаптик до клаптика, стібок до стібка, петля до петельки, ґудзики, бусини – і народжується жива людина, яка важко працює, живе чесно та слухає голос з небес, який каже: «Ти ж, мабуть, гадаєш, Тев’є, що вже кінець усьому, світ гине, земля горить під ногами? Фе, ти великий дурень, Тев’є! Ось побачиш, як доля, коли бог тільки схоче, за одну мить обернеться наліво кругом – і враз стане світло в усіх найтемніших закутках».
Карась Галерея (Андріївський узв., 22 а)
Віктор Сидоренко якось сказав: «Художник завжди пише одну картину», – не в буквальному, звісно, сенсі, а в світоглядному. Головні, глобальні теми творчості Сидоренка: пам’ять, спротив системі, взаємодія з часом, точніше, боротьба з ним, – вони вже багато років досліджуються художником. Йдуть через роки типові для Сидоренка персонажі, його Герої – чоловіки у білих кальсонах (казармових, швейківських, беззахисних) з оголеним торсом та поголеною головою. Вони стоять, летять, падають – так Нео ухилявся від куль в «Матриці», в умовному просторі, наповненому чимось, чому немає назв: тінями, відблисками, небезпечною пустотою. І колір, сидоренківський колір – червоний, тоталітарний, колір вулканічних спалахів, що тьмяно освітлюють спустошену планету. Чому так довго автор працює саме з цим кольором? Мабуть, тому, що його персонажі, які прямують у майбутнє, ніяк не можуть порвати з минулим, перерости його. Як не можемо ми, реальні, зробити це. Виставка «Атрибуція часу» працює до 15 жовтня.
Gallery83 (вул. Тарасівська, 3 а)
Ми всі пам’ятаємо, як простий світ маленького їжачка, такий зрозумілий при світі сонця, перетворився на невідомий, незнаний простір, повний дивних істот. І як їжачок відправився у тріп. Роботи Дмитра Просвєтова – це подорож через густий туман, коли на шляху зустрічаються всіляке. Карпатські полонини, кримські білі скелі стають пейзажами Венери, вони то з’являються у розривах густих хмар, то знов зникають. Несуться по колу портрети родичів, місяці, вершники на конях, повторюються рефреном, перетікають одне в одного – адже в тумані невпізнанними стають обличчя, змінюються голоси, ховаються звуки… Виставка складається з трьох блоків: студентських штудій оголеної натури (з фондів НАОМА), пейзажної серії та «Кола», і дає змогу побачити, як формувалася творча манера Дмитра Просвєтова, як він поступово розробляє це «димне» сфумато, знаходить його нові виразні можливості.
ЦСМ «Білий Світ» (вул. Пушкінська, 21 а)
Звичайно для виставки робиться якась вибірка – роботи художника за останній рік, або тільки графіка, або тільки живопис, портрети, літні пейзажі… Ця виставка – інша. Борис Фірцак – живописець і графік, сценограф та дизайнер, майстер широкого діапазону, і тут показані різні його проєкти, або навіть ті роботи, які не увійшли до проєктів та пустилися у самостійне плавання. Але їх об’єднують впевнені класичні засади. Жіночі та чоловічі ню (каріатиди, куроси, що виходять з душу) одночасно відсилають і до канону Давньої Греції, і до сецесії – широким розворотом плечей, силою та красою будови, вільними поворотами шиї, вмінням гордо нести свою наготу, деякою андрогінністю. В натюрмортах багато тла, але головні герої там – знов-таки класичні вази, келихи, оливки. І всюди невимушена графічність, плутанина ліній, летючі риски, стрічки Мебіуса, бо це сучасна класика, переосмислена та пропущена крізь фільтри іронії.