Меценатство, культурна децентралізація, приватна галерея з видом на корівок, Баскія та імпресіоністи – колумністка «Іншого Києва» Ірина Белан досліджує актуальну візуальність та дизайн і розповідає нам, як утопія перетворюється на реальність, – якщо наполегливо рухатися вперед на шляху розвитку культури своєї країни.

Ця історія почалась у 1921 році, коли 14 липня у родині працівника залізниці Швейцарії народився Ернст Бейелер (Ernst Beyeler). Він здобув освіту у Базельському університеті, де вивчав економіку. А потім несподівано для себе опинився на посаді асистента торговця антикварними книжками. Коли той помер, Бейелер очолив його компанію.

Очолив дуже успішно – Бейелеру було всього 39 років, коли він придбав колекцію американського банкіра Джозефа Девіда Томпсона. До неї входили роботи Брака, Сезанна, Леже, Матісса, Пікассо… І сімдесят скульптур Джакометті, які були безоплатно передані у три музеї мистецтва: Цюриха, Базеля та Вінтертура. Останнє – містечко на півночі Швейцарії з населенням приблизно 100 тисяч мешканців. Візьмемо для порівняння Кам’янець-Подільський… Це не перший випадок, коли я дізнаюся про вдалі спроби посилити місцеві центри, зробити країну не відцентровою за структурою, а децентралізованою з кількома, у нашому випадку, культурними магнітами. Є в цьому глибокий гуманізм та раціоналізм. До речі, Вінтертур знають як місто музеїв, там розташовані Музей фотографії, Зал мистецтва та музей Технорама, – де у просторі площею 6500 квадратних метрів знаходяться 500 дослідницьких станцій, – і багато інших музеїв.

У 1982 році Бейелер разом із дружиною заснував Foundation Beyeler і запропонував італійському архітектору Ренцо П’яно (Renzo Piano) спроєктувати споруду для експонування своєї колекції у маленькому місті Рієні (Riehen) неподалік від Базеля. За плечима П’яно вже був музей Помпіду у Парижі та неформальне звання «батька хай-теку», яке він розділив із британськими архітекторами Річардом Роджерсом та Норманом Фостером. Попереду його чекала Прітцкеровська премія, яку він отримає через 16 років. Якщо ви бачили споруду музею Помпіду та у вас є певні очікування щодо галереї Foundation Beyeler, облиште їх. Паризький музей П’яно вивернув навиворіт, розмістив на фасаді усі комунікації, які зазвичай ховають, і не просто розмістив – він підкреслив, посилив їх. Мистецтво – це те, що приховано дуже глибоко у кожного, і тільки одиницям вистачає мужності показати сховані почуття на поверхні.

Foundation Beyeler – це медитативна, інтимна і дуже ніжна, спокусливо ніжна споруда. Вона спокушає зупинитися, сісти й навіть лягти, подумати, подивитися та побачити.

…Побачити розташовані навколо буколічні пейзажі: виноградники, поля, дерева, до яких ліпляться низькі будиночки під вигорілою на сонці червоною черепицею, білі корови з ретельно намальованими на них чорними плямами і невідомі мені птахи (я той ще знавець орнітології), які перебирають тонкими ногами біля озера.

…Побачити виставки з колекції фонду та тимчасові. До 27 серпня у залах експонуються пейзажні роботи імпресіоністів та сучасних митців у проєкті «The mind’s eye». Роботи, які підкреслюють ефемерність архітектури П’яно, – вона начебто є та одночасно її немає, вона перетворилася на раму для навколишніх ландшафтів, кордоном, який переступили митці у своїх досягненнях щодо зображення пейзажу. До 17 вересня триватиме ще одна виставка – інсталяції колумбійської мисткині Доріс Салседо (Doris Salcedo).

Але оскільки від центру Базеля до галереї можна дістатися автобусом за 5 хвилин, більшість відвідувачів приїжджає, щоб встигнути до 27 серпня відвідати виставку Жана-Мішеля Баскії. Для Європи виставка американського неоекспресіоніста та майстра графіті, розібраного по приватних колекціях та американських музеях, це рідкість.

Ще декілька слів про Foundation Beyeler. Він працює 365 днів на рік. Щонеділі з травня до вересня разом із Nordstern, – а це розташований у центрі Базеля найстаріший музичний клуб Швейцарії, який підтримує музикантів андеграундової електронної музики, – фонд проводить музичні заходи. Вечорами кожної середи у червні – серпні він організовує концерти сучасних місцевих музикантів у своєму парку. Кожної п’ятниці галерея працює до десятої вечора, надаючи можливість зустріти вихідні з келихом вина поруч з об’єктами мистецтва, серед природи. Звучить утопічно, правда? Воно і було б утопією, якби не було реальністю.