Художниця Ольга Кравченко продовжує розповідати про Віктора Зарецького – його творчість, життя, оточення, прекрасні живописні портрети у стилі сецесіон, які Віктор Іванович створював у 1980-ті роки. Початок спогадів тут і тут.

Наступного дня я вже була в Кончі-Озерній. Віктор Зарецький повідомив, що один мистецтвознавець хоче придбати мій портрет. Він вже знає замок і місце, де портрет висітиме. Я була шокована. Моя відповідь: ні, й ще раз ні. «Олю, я тобі напишу інший, ще кращий, а гроші за портрет поділимо…» Ні й ні, – я твердо стояла на своєму. Мая Зарецька бере мене під руку і пропонує прогулятися. Починає розмову: щоб Вітя став знаменитим, ми маємо продати портрет… І він і я увійдемо в історію. Мовляв, так вже було з одним художником. Тільки завдяки моделі той став знаменитим. Я була така схвильована, що не запам’ятала прізвища художника. Ми розійшлися кожен при своїх переконаннях.

Я перестала спати. Була у відчаї, не знала що робити, але знала, що нового портрета він не напише і цей не віддасть. У той час приїхала з-за кордону моя подруга Аня Макаревич. Дружина дипломата, журналістка і поетеса. Аня теж захотіла, щоб Зарецький написав її портрет. Я розповіла про свою проблему. І ми замислили хитрий план. Телефоную Віктору Івановичу і кажу, що є замовлення на портрет. Він дуже зрадів і призначив зустріч Ані в київській майстерні. Я тим часом замовляю машину на призначений для Ані час і ні жива ні мертва їду в майстерню… Там біля входу мене вже чекає Аня. Підіймаємося сходами, відчиняє двері художник. Глянув, що нас двоє, і все зрозумів. «Ти за портретом? – питає. «Так», – відповідаю. Зарецький бере портрет, який на щастя, ще стояв у нього за дверима, і без зайвих слів виносить до машини. А ввечері телефонує і цікавиться, як я довезла його додому, бо він дуже важкий. Дубова рама. Я подякувала і сказала, що щаслива, і як він міг подумати, що я з ним розстануся. «Це єдине, що мене з вами пов’язує…» – «Я це зрозумів», – відповів художник. Потім Аня мені розповіла, як пожурила Віктора Івановича, що він не повинен був так чинити, бо Оля, тобто я, дуже дорожить дружбою і любить його.

Аня почала позувати, й портрет був майже готовий. Але Зарецький не поспішав його віддавати. Аня, знаючи мою пригоду, заплатила і попросила мене, як робота підсохне, забрати й відвезти до неї додому, – щоб цей портрет не спіткала така ж доля. Аня з чоловіком поїхали до Нью-Йорка. Я виконала Аніне прохання. Коли портрет був готовий, замовила машину, поїхала в Кончу і привезла портрет додому. Вручила його Миросі, доньці Ані. Це був дивовижний портрет.

Перший варіант був інший – там Аня в закритій сукні із жабо. Збереглося чорно-біле фото: Зарецький на тлі живописного портрета. Але художник вирішив, що портрет затемний, і трохи переписав його. Аня постала в білій прозорій сукні, з розкішним чорнявим волоссям. Як мадонна на тлі чудових нарцисів.

Вже пізніше, коли Аня повернулася з Нью-Йорка, я прийшла до них у гості, і яке ж було моє здивування, – від прозорої сукні й сліду не лишилося. Я питаю: «Миросю, як таке могло статися?» З’ясувалося, Мирося, знаючи як любив і ревнував її батько свою дружину, боялася, що той не зрозуміє прозору білу сукню. Взяла білило і зафарбувала смужку, де крізь прозоре плаття злегка виднілася білизна. Мені й Ані було смішно, але що зроблено, то зроблено. Коли я пишу про цю історію, дізнаюся, що Аня Макаревич, мама двох доньок, пішла в інші світи. Дуже боляче про це писати. Почалася війна, Аня захворіла. Дівчата вирішили продати портрет, щоб лікувати мамочку за кордоном. Справжня ціна портрета надто висока, колекціонерів шукали довго. Коли знайшли, мама померла. Тепер дівчата відмовилися його продавати.

Знову замовлення. Журнал «Україна» надрукував статтю Олесі Авраменко, яка на той час писала дисертацію про Віктора Зарецького і дала, як ілюстрацію, фото мого портрета. Його побачила відома українська поетеса і дружина дипломата Юрія Костенка Людмила Скирда. Вона теж захотіла собі замовити портрет. Зарецький почав писати її кілька років перед тим, але закінчити роботу не вдалося. І ось нагода. Телефонує Люда – вона моя однокурсниця – і просить допомогти зустрітися із Зарецьким. Він дуже зрадів.

Одного літнього дня ми з донькою Наталею і Людмилою приїхали в Кончу-Озерну до Зарецького. Це був особливий день. Сонце, річка. Розкішна Людмила, сповнена шарму. Повно вражень від зустрічі, картин, художника. Люда зробила чудові фото. Віктор Іванович з бородою, яку пізніше поголить Льоня Череватенко, великий друг Зарецького, поет, кіносценарист, мистецтвознавець. Домовилися працювати. Поїхали до Києва, забрали почату роботу. Людмила читала свої вірші, а художник писав портрет. Робота була закінчена, і Люда з чоловіком-дипломатом поїхали до Відня. Як вони домовлялися, не знаю.

З Льонею Череватенком мене познайомила моя краща подруга, відома поетеса Світлана Йовенко. Це вже інша історія… Знайомство відбулося раніше, ніж я зустріла Зарецького. Льоня запросив мене в кінотеатр «Київ» на перегляд свого фільму. І коли дізнався, що Зарецький пише мій портрет, дуже зрадів і поїхав у майстерню подивитися на нього. Зі слів Маї, Льоні здалося, що він затемний, і Віктор Іванович вирішив переписати. От тоді Мая поспішала віддати портрет, щоб його не зіпсувати.

Віктор Зарецький захотів якось віддячити своїм музам – так нас називав його син Олексій. У сусіда Зарецького – дипломата – був чудовий будинок із каміном. Він запросив мене, Аню і Льоню на вечірку. Приходимо… Палахкотить вогнище у каміні. На столі розкішне вино, бутерброди. Стоїть майже закінчене полотно, на якому блакитні й білі іриси. Пізніше, коли я сама стану художницею, буду досить часто писати іриси й щоразу згадуватиму той незабутній вечір. Точилися мистецькі розмови й атмосфера була дуже романтичною. Потім Віктор Іванович показав Льонін портрет великого розміру: Льоня був у червоному плащі. Віктор нагадав Льоні, щоб забрав, – це був подарунок. Льоня пообіцяв скоро забрати, бо жив у Бучі, і непросто було його доправити. За кілька років Льоня стане заступником міністра культури Івана Дзюби. У нього не буде вільного часу! Хоча Мая неодноразово нагадувала вже після смерті Зарецького. Нагадувала і я. І коли, нарешті, Череватенко знайшов час, Мая сказала – портрета нема. «Я ж просила, нагадувала… і продала». Льоня сприйняв це мужньо.

Але повернімося до вечірки. Аня принесла вино, ікру, а то ж був час суцільного дефіциту. Я милувалася ніжними ірисами, які колись стануть моїми… хоча це окрема історія. Льоня дуже любив і поважав Зарецького, писав про нього. Мабуть, це він познайомив його з мистецтвознавцем Дмитром Горбачовим. Пізніше Льоня важко захворіє. З ним до кінця життя буде його подруга Людмила. Ми зі Світланою Йовенко провідували Льоню в Бучі. Людмила хотіла зробити музей в Льоніному будинку, – хтозна, що там сталося, чи залишився будинок. Коли я почала займатися живописом, Льоня дуже радів і ходив на всі мої виставки. Але це вже було після смерті Віктора Івановича.

Продовження читайте за посиланням…