«Довбуш» вийшов у прокат 24 серпня, у День Незалежності України. Режисер Олесь Санін представив власну версію хрестоматійної, зі шкільної програми, історії карпатського бунтівника, опришка Олекси Довбуша та його соратників – про боротьбу гуцулів у першій половині XVIII століття проти всіх, хто вважав їхній гористий край своїм та наводив «окупаційний» лад. Народна легенда розповідає: «Зібрався собі Олекса і пішов розбивати тих панів, що хлопам кривду робили», а МОН України пише, що «кіно про українські переконання: силу духу, прагнення до свободи та справедливість». Кожен може самостійно скласти думку про стрічку, а також подивитися ескізи декорацій, реквізиту і костюмів у Національній академії мистецтв України (вул. Бульварно-Кудрявська, 20) на виставці «Створити фільм “Довбуш”» до 10 жовтня. Ну а «Інший Київ» зібрав у соцмережах вельми поляризований калейдоскоп вражень від фільму.

(–) Михайло Назаренко, літературознавець, критик, письменник:

Це геть посередній фільм студії Довженка, який намагається бути Голівудом або принаймні польським телебаченням – і бере найбанальніше з усіх трьох традицій. Сіпати мене почало вже на сцені весілля – другій у фільмі, – а десь хвилині на двадцятій захотілося піти з кінозалу. Воно не слабке навіть, воно НІЯКЕ, саме тому, що кожна сцена, кожен кадр, кожна бойовка з чогось перемальовані. Із прискоренням-сповільненням рухів і т. д., і т. д. … Ідейно – ну, як і годиться: правильні слова промовляють прямим текстом, деякі навіть кілька разів. Нєнаказуємо. Украй не рекомендую.

(–) Оксана Косміна, етнолог, історик матеріальної культури:

Події відбуваються у 18-му столітті, а костюми з 20-го, але какаяразніца? Антиісторично? Та кого то пече? Головне, щоби народу подобалось. Ох… Для довідки: вінок молодої з Великого Ключева Коломийського, кептар – з Рахівщини, гугля і запаска – Галицька Гуцульщина… А от «Суспільне» каже, що для пошиття костюмів «використовували створені за стародавніми технологіями нитки». Цікаво, що це за нитки?

(+/–) Володимир Гуцул (Wolodymyr Hucul) – історик, зброєзнавець, фахівець з військової історії ранньомодерної України

Мені зайшло, але суто як постмодерністська пародія. Бо там наліплено такого рельєфного горбатого, тобто інтертекстуальності, шо тримайся. Кіно починається з атаки капітана Алатрісте (він же Олекса Довбуш) і графа де Гуадальмедіни (він же нєкій Пшелуський по сюжету шляхтич, але на пику – персонаж «Книги хамів Трепки Нєканди і то в кращому випадку) на редут Хагельсберг. Режисер не попав у дату, 1733 рік у титрах, замість 1734, але з хронологією у нього все і так безнадійно. Він умістив під Ґданьськ крилатих гусарів і небіжчика гетьмана Яблоновського, який упокоївся за тридцять год до того. На які нужди – не ясно. Далі ми дізнаємося, що ніж боуї винайшли не арканзаські брати Боуї на початку 19 ст. а навпаки, гуцульські брати Довбуші на початку 18 ст. Митець так бачить. Окремо потішив лист з картинками авторства збойника Федора Головатого, надісланий 1493 р. до міщан Бардейова, якогось барана запакований у кадр. … І все би було нічого, за@бісь би все було, прямо скажемо, якби не совєцькій намучений пафос і совєцька ж нафталінова полонофобія. Особливо обидно було за княгиню Яблоновську, під Тільду Свінтон зроблену. По сюжету вона експлуататорка трудового народу, тупа пизда і московська колаборантка. Хоча в житті все було з точністю до навпаки. Княгиня відміняла в своїх маєтностях панщину, фундувала шпиталі, писала трактати про економіку і фізіологію і підтримала Барську конфедерацію. От на@уя таке робить? Питаються у авторів фільму його уважні глядачі. Шоб шо? Аби задемонструвати шо совок у голові не вмре не загине?

(+/–) Сергій Шаменков (Serge Shamen), художник, скульптор, ілюстратор військово-історичних видань:

Давайте відверто, стрічка романтичний та фентезійний витвір, те, що навколо накручено патетики, зрозуміло чому. Стрічка створювалась кілько років, потім ковід, а потім війна, тре відбивати витрачені кошти і взагалі видати в люди. … Для більшості глядачів все підходить, більшість нічого не тямить ні в строях, ні в матеріальній культурі, ні в зброї, більшість отримала задоволення від шоу на екрані. І всім все ок. Але критика була і має бути, це частина як демократичного суспільства, так і професії. Схвальних відгуків у всіх градаціях для загалу вже понаписано (побачим ще результат по прокату, бо патетика це одне, а реальність та звіт по грошам то інше). Так от, є факт що костюм горян виконано по мотивам етнографії кінця 19-го – початку 20-го ст., є факт що костюм опришків не був таким і гуцулів в цілому в першій половині 18-го ст., є факт, що строї європейські та типу шляхетські виглядали так само інакше. Ось це і обговорюється вузьким колом спеціалістів дотичних до теми. На прокаті, грошах, патетиці та почуттях всього спектра загалу це ніяким чином не позначиться.

(+/–) Павло Вольвач, письменник, поет:

Подивився. Пишу. Суб’єктивно, звісно – а як інакше? «Довбуш» – це «Роксолана», в яку ввалили бабла. Це десь так, як з українськими технологічними політичними партіями, в яких є й поважна програма, й не менш поважна структура, приємний логотип і партійні барви. Але немає «іскри», і через те машинерія «не злітає». … Так, жанрове кіно, карпатський вестерн, «твір про героїзм українського національного духу». Технологічно потужна стрічка, з блискучою операторською роботою, з заворожуючими панорамними планами і батальними сценами, з масштабом масовок. Але абсолютно схематозна, механічна, натужна, не наповнена живою кров’ю й нервом. Парадокс, але й гуцульського буття там практично нема – ні барвою, ні звуком, ні піснею (порівняйте з нібито, чи й справді, «прорадянським» «Білим птахом…»). Кажуть, мова «Довбуша» дуже природня. Так, справді, адаптована під середньостатистичну «бесіду», але. Але хоч одне слово, хоч один смачний зворот є, врізався в пам’ять (крім пари солоних коломийок)? Не кажу вже про типажі, про колоритні характери. Як на мене – нема, особливо з «опришківського» боку. Якісь муляжі з накладними вусами і масними, набріоліненими пательками. … Так, «Довбуш» – це добротна стрічка, за яку не соромно. Яка працює в +, а не в – і свідчить про неабиякий поступ українського кіна. Але метелик мистецтва там, на жаль, не змайнув. Або, замацаний штампами, дуже швидко втратив пилок і пурхнув за кадр.

(+) Громовиця Бердник, журналістка, письменниця, дослідниця традиційної культури:

Постать Олекси Довбуша – це яскравий приклад поетизації героя, міфологізації образу. І, можливо, він – останній з «культурних героїв». … Режисер Олесь Санін з командою дуже ретельно підійшли і до опрацювання джерел, і до відтворення побуту тогочасного гуцульського життя. Звісно це реконструкція, тому що як одягалися гуцули у 18 столітті – ми не знаємо, але художниці по костюмах, Гала Отенко і Maria Kero, зробили неймовірну роботу. Науковці не в курсі (і ніхто не в курсі), як виглядали гуцульські костюми у 18 столітті. Всі зразки, які є в музеях, – це 19 – початок 20 століття. Але художниці відштовхувалися від того, що навряд чи одяг сильно змінився за століття, хіба матеріали помінялися і якісь деталі. … Сергій Михальчук – Оператор з великої букви «О», список його нагород за майстерність займе цілий абзац, окрім того, він мій давній дорогий друг, і я  не можу його творчість оцінювати об’єктивно, але тут він перевищив себе. На мій погуцульщений погляд, це Сергієва найкраща робота наразі. … Олесь Санін створив ще одну легенду, в якій дух гордого опришка злився із самим втаємниченим, глибинним духом народу, і перейшов у нього, даруючи дітям цієї землі  прагнення до волі. І я вам люто рекомендую цю легенду подивитися.

(+) Мирослав Откович: художник, сценограф, реставратор:

Хотілось побачити втілення своїх героїв, спільними за духом і прагненням свободи.  Так все і сталось. З перших кадрів та з перших  слів фільму я отримав те, чого хотів. Дякую Олесь Санін  що залишив легенду живою, водночас не став затьмарювати Довбуша-воїна магічними тотемами. Так, легенди мають бути, але Довбуш був живою людиною, з власними переконаннями, характером і слабкостями. Все, чого він добився і зробило його легендою. Люди відчули його прагнення  справедливості, його чесність і здатність на самопожертву. Це ті якості, якими мають бути наділені справжні лідери. Словом, ця розповідь про Довбуша – чесна, красива, динамічна та естетична.