Тетяна Сосновська та її музеї. Музей історії України стає сучасним.
— З чого починається музей?
— У нас на вході стоїть табличка: «Музей працює заради відвідувачів». Для мене будь-який музей починається з тієї першої людини, яка тебе тут зустрічає. Чи це адміністратор, чи це касир, чи випадково тобі трапився директор — але це перше враження про музей: як тебе зустріли, як тебе привітали, як поцікавилися твоєю метою візиту до музею.
— Усім, хто зустрічає відвідувачів, надана чітка інструкція – допомогти?
— Було по кілька занять — я їх не називаю тренінгами, а саме — занять, бесід з працівниками, які обслуговують відвідувачів, — це музейні доглядачі, старші адміністратори, касири… Ми говоримо з ними про те, якими вони мають бути, щоб підтримувати їх сонячність, привітність, ввічливість.
— Таким чином, найголовніше – атмосфера?
— Дуже важливо, якою емоцією буде супроводжуватися перший візит людини до музею. Хтось до музею потрапляє ще в мами на руках, хтось у школі, а хтось вже в дорослому віці. Наприклад, дуже часто вчитель дітям говорить: «Завтра ми ідемо до музею». І в дітей кислий вираз обличчя. Якщо їм у музеї постійно роблять зауваження, осмикують, не дозволяють нічого, якщо екскурсовод на них кричить, то, звісно, вони будуть незадоволені. Вони йдуть до музею, щоб відчути своєрідну свободу, розмову «на рівних». Якщо продовж екскурсії вони побачать привітність доглядача, якщо екскурсовод з ними «грає», підігрує їм, якщо тут цікаво, якщо вони на свої якісь, можливо, й дошкульні запитання знаходять відповіді, якщо є місце жартам, якщо їм дозволяють сміятися, у них тоді створюється відчуття свободи. І коли вчитель скаже наступного разу: «Ми йдемо до музею», діти будуть кричати: «Ура, ідемо!». Тому і в попередньому музеї, і в цьому я кажу, що наша місія не тільки донести інформацію, яку маємо, наша місія — переконати всіх, що музей — це місце, де на тебе чекають, де тобі не тільки цікаво, а й затишно. Тоді ця тепла емоція-спогад породжує звичку проводити час в музеї.
— Вашій праці в музеї скоро буде чверть століття?
— В музейній справі я з 1 липня 1993 року. Ви перебільшуєте про мій досвід. Дуже багато музейників значно довше працюють. Просто мені довелося стати на передовій модернізації музеїв історичного профілю і музейної справи.
В музеї Тичини ми постійно робили аналіз, які школи до нас приходять і навіть які класи. І були школи в центрі Києва, де вчитель впродовж навчального року тричі приводив один і той же клас на різні проекти, на різні екскурсії. Я вважаю, що це була наша музейна перемога. В Історичному Музеї зараз також стало багато відвідувачів. Бо ми продукуємо багато цікавих пропозицій, особливо для дітей.
— Як зробити літературний музей цікавім для дітей?
— Треба, щоб дитина була безпосереднім учасником тих подій, в які ти хочеш її запросити. Звичайно, дітям молодшого і шкільного віку нецікаво слухати про політичні і літературні досягнення поета. Я вважала, що дітям молодшого й середнього віку треба дати відчуття, що вони такі ж самі, як оцей поет, якого називають геніальним. Що в того поета життя було гірше і важче, ніж у них. Йому було важче зіп’ятися на ноги. І навіть дітей ми включали в гру, коли їм треба було вірш поета закінчити своїми словами, і цим самим давали дитині зрозуміти, що творчість виривається зсередини і вона, дитина, також може бути учасником творчого літературного процесу. Діти із задоволенням знаходили правильну відповідь або закінчення вірша, або, навпаки, додавали якусь вдалу відповідь і тоді ми казали: «Ну от, у тебе вийшло не гірше, ніж у Павла Григоровича». Це дітей, звичайно, заворожує, вони відчувають свої сили, починають шукати життєві паралелі, які дозволяють в квартирі середини ХХ століття відчувати себе не чужими.
— Завдяки вашому музею Тичина для них є не лише бронзовим пам’ятником.
— Ми ще й не такі хитрощі застосовували. Одним з останніх моїх проектів у тому музеї була книжка «Я малюю вірш Тичини», де був напісаний вірш Тичини, і треба було намалювати свою ілюстрацію.
Мені також важливо було сконцентрувати, затримати увагу підлітків. І ми надрукували невеликого формату блокнотик, який називався «Пишу, як Павло Тичина». Всередині там було 18 чи 16 чистих аркушів, і коли діти йшли на екскурсію, ми їм давали цей блокнотик (вона входила у вартість вхідного квитка), і олівець, та казали: «Все, що ви чуєте від екскурсовода, вам треба занотувати, бо потім у нас на першому поверсі буде невелика вікторина». Вони все записували, були уважні, не бешкетували, не штовхалися. Тобто ми досягнули того, що діти будь-якого віку себе, по-перше, адекватно поводили, а по-друге — все ж таки запам’ятовували найосновніше.
— Чи не страшно було потрапляти до Історичного музею в 2015 році?
— Страшно. Я звикла зовсім до іншого музейного простору, до повністю творчого. Я звикла до свого колективу. Моя душа і досі там, тому що я в тій квартирі виросла, мені там все було дороге і близьке. В якийсь час я отримала пропозицію від тодішнього віце-прем’єр міністра-міністра культури В’ячеслава Кириленка надати свої поради, як пожвавити роботу в цьому, Історичному музеї.
Коли я працювала в музеї Тичини, Європейський музейний форум двічі звернувся до мене з листом-пропозицією взяти участь в конкурсі на кращий європейський музей року. Перший лист я проігнорувала, бо розуміла, що нового приміщення у нас немає, ремонту немає і це дуже зухвало — брати участь у тому конкурсі. Але в другому листі йшла мова про те, що в нас багато нових і цікавих форм роботи, і нам пропонували взяти участь у конкурсі саме за ті інноваційні підходи, які наш музей зміг створити. І — о, диво! — ми увійшли до фіналу того конкурсу. Серед 42 європейських музеїв вперше опинився український — музей-квартира Павла Тичини. І власне саме після цього мені міністр культури (!!!) дозволив дати поради яким чином пожвавила життя Історичного музею.
Музей мене тоді вразив холодністю, байдужістю при чудових артефактах, які мали б надовго затримати кожного з нас. Я надала деякі пропозиції. Під час другої зустрічі, вислухавши мене, міністр запитав, чи не погодилася б я працювати в тому музеї. На що я відповіла, що я дуже люблю свій, Тичинівський, музей. Але насправді, я була не до кінця щирою. Бути такою нерішучою підштовхнув мене, власне, той формат роботи, який я побачила в цьому музеї, коли кілька раз його відвідала. Наприклад, у вихідний день по обіді після четвертої години він вже був зачинений. Це вихідний день, коли люди повинні бути в музеї! Серед тижня теж після четвертої години я вже в гардеробі пальто лишити не могла, я вже ледь-ледь встигла купити квиток в касі. І мене супроводжували такі, знаєте, непривітні погляди і касира і музейних доглядачів. Я розуміла, що мене виштовхують з цього простору, що я не хочу тут довго бути. Під час другої зустрічі я не хотіла говорити про своє негативне враження, і тому я не до кінця відверто тоді сказала, чому я люблю більше музей, в якому провела більше 20 років. Я залишила деякі пропозиції і сказала, що, я сподіваюся, ними зможуть скористатися. І коли мені передзвонили через досить тривалий час, що мене міністр запрошує на зустріч, я зрозуміла, що, очевидно, розмова буде продовжена, бо інакше чому б мене запрошував міністр? Я мала вдома «раду» своєю родиною, особливо небайдужими на мій подив були діти, і вони мені сказали, що вони б також хотіли, щоб цей музей став кращим. Вони мені сказали: «Мамо, ну, тобі вже досить так, немало років, і поки є сили, треба допомогти. Ми будемо тебе підтримувати, якщо треба, будемо допомагати». Можливо, вони зараз шкодують про цю пораду, тому що дуже багато критики, багато бруду, багато агресії і негативу звалилося на мене. Але коли я з ними заводжу цю розмову, вони кажуть: «ЦЕ (переміни) треба було комусь зробити».
— Ви стали директором: ваші перші кроки?
– Була експозиція, побудована багато років тому, був великий колектив, у великій мірі – спраглий до роботи. Але було і протистояння, тому що люди звикли до інших правил життя й інших вимог до роботи. Треба було зруйнувати деякі корупційні схеми, які відсмоктували державні гроші, давали людям право вважати себе царьками і тим самим пригнічувати іншу частину колективу. Мені потрібен був час, щоб роздивитися, хто з людей як ставиться до своєї роботи. Я спостерігала, як проводять екскурсії наші науковці; спілкувалася з ними і з фондовими працівниками. Я відразу бачила, хто щирий, а хто ні, хто награно привітний. Найперше, чому приділила увагу, — це робота екскурсоводів і доглядачів як облич музею, з якими найчастіше зустрічаються відвідувачі.
Мене вразила тривалість «тимчасових» виставок, які в нашому музеї могли тривати від 12 до 24 років і несли ще досі, на 24-му році незалежності, радянське ідеологічне забарвлення.
Працювати до музею я прийшла без команди. Але я побачила, що модернізувати музей, робити якісь зміни треба в значно більших обширах, ніж то здалося раніше. Певні музейні площини для мене спочатку були закриті, тому що я відчувала протистояння, іноді саботаж, нерозуміння моїх намірів. Наприклад, у нас був науково-освітній відділ, який в основному займався проведенням екскурсій. Я розуміла, що цей відділ, власне, повинен забезпечувати оцю жвавість музею. Дуже довго, може, з півроку, по кілька разів на тиждень зі співробітниками, з керівником відділу говорила про нові форми роботи, переконувала: «Давайте спробуємо так. Давайте подивимося, як буде працювати цей механізм». Мені було дивовижно, що люди, які багато років працюють у музеї, відразу казали: «Ні, так не вийде», і знаходили 150 причин, чому так не вийде. Я витратила досить багато часу на намагання їх переконати, а через півроку запросила їх за цей стіл і сказала: «Друзі, я витратила даремно півроку на вмовляння, тепер будемо робити, як я скажу, тому що далі зволікати неможливо, час дорогий і ми його втрачаємо».
Для мене була незрозумілою замкнутість, пригніченість частини співробітників. Я почала шукати причини і матеріального харатеру також. І я зрозуміла, що була якась когорта наближених людей, часом об’єднана в кланово-родинні групи, обласкана майже вседозволеністю. А поряд були співробітники, які працювали не гірше, але не увішли до числа «обранців». І власне тоді, напевно, через півтора-два місяці роботи, я зібрала весь колектив і сказала, що віднині, у нас правила матеріального мотивування кардинально змінюються. У вас у залишається доплата за вислугу років, за науковий ступінь, але інші надбавки і премії ми отримуємо виключно за результаи роботи. Хто скільки екскурсій провів, хто скільки написав публікацій, уніфікованих паспортів, хто скільки проектів втілив — пропорційно будете отримувати преміювання. Люди почали отримувати премії саме за свою роботу, що для деяких було несподівано, були здивовані тим, що їх роботу можна виміряти не лише заробітною платою, а й отаким матеріальним мотивуванням. До музею потягнулися молодь і науковці. У нас у величезному науковому колективі було лише три кандидати наук, зараз у нас кандидатів і докторів більше 25 осіб. Люди зрозуміли, що вони свої наукові амбіції можуть реалізовувати в музеї, і отримують від цього задоволення.
— Як ви залучали відвідувачів до музею? Якийсь час звичка ходити в нього залишилася тільки у рідкіх гостей столиці.
— Різке падіння відвідувачів в цьому музеї сталося у 2014 році. Я прийшла наприкінці зими 2015-го. Різкий стрибок у кількості відвідувачів відбувся у 2016 році. Але вже у 2015 році я зафіксувала збільшення кількості відвідувачів. Не відразу, а десь починаючи, напевно, з кінця літа і з осені. Нам потрібен був час, щоб у соціальних мережах, в інтернет-просторі зайняти інформаційну нішу, що сповіщала про діяльність музею. Таким чином ми почали шукати свою аудиторію, яка б хотіла провести вільний час у музеї. Але в нас була іще й наша цільова аудиторія — це школярі, яким треба було створити можливість безпосереднього контакту з музейною експозицією, і науковці, які палко жадали тіснішого контакту з науковою частиною та фондовою колекцією музею. Ми оголосили, що наш музей працює без вихідних днів, скасувавши середу як вихідний. Я своїм колегам сказала: «Друзі, все одно ви в середу є на роботі, все одно ви приходите до музею, все одно ми вам ставимо в табелях вісім робочих годин. Чому ж ми йдемо додому о першій-другій, якщо ми можемо працювати до шостої, але в цей день приймати відвідувачів». У літній період ми продовжили графік роботи спочатку до сьомої, потім до восьмої години.
Тим часом ми створювали новий музейний продукт, який мав би бути привабливим і залучати аудиторію. В якийсь момент мої молоді колеги по музею сказали: «Тетяно Вікторівно, нас безжально критикують, ми і надалі є закритою інституцією. Науковці не можуть працювати з нашими фондами, цей стереотип потрібно змінювати». Тут також іноді потребувалося особисте втручання для засвідчення, що я як керівник зацікавлена в тому, щоб формат музею був змінений, що я не декларант, а я насправді хочу цієї відкритості й прозорості.
Лише через чотири-п’ять місяців, коли я вивчила, як працює музейний механізм, я наважилися представити своє бачення розвитку музею до 2020 року. Звичайно, ця концепція, якби я її складала зараз, була б значно ширшою. На той час концепція потрібна була, щоб колектив, який мені довіряє, знав, яким напрямком ми йдемо, які досягнення ми хочемо мати і яку політику будемо запроваджувати.
Я повернулася зі своїми колегами з тижневого стажування з Польщі, де нам показали десять найуспішніших, найсучасніших музеїв. Мені завжди колеги в Україні так тихенько, на вушко запитували: «Слухай, а як тобі вдається зробити от такий движ без проекторів, комп’ютерів, без всіх от мультимедіа?». Я розводила руками, казала, що в мене чудові працівники і у нас багато фантазії. Але сама собі говорила: «Дійсно, у нас немає мультимедіа, а люди до нас ідуть». Коли ми були в Польщі, директор одного із музеїв сказав: «Ми вже кілька років проводимо чітку лінію між мультимедіа і інтерактивністю, і ми вважаємо, що на першому місці має стояти інтерактивність, а вже потім — мультимедіа. Ми вже цим перехворіли». Ми проаналізували побачене і дійсно, деякі музеї перенасичені мультимедійними пристроями, які починають дратувати. А от інтерактивність, яка є в інших музеях, яка зараз успішно у нас застосована, вона, власне, і приваблює відвідувача. І підлітки, молодь ідуть в наш музей і проводять в тут досить тривалий.
Ще в нас є проект «Історія без меж» – уроки з історії для школярів Луганщини і Донеччини. В минулому навчальному році у нас був пілотний проект підготовки до ЗНО, слухачі наших курсів отримали від 180 до 198 балів. Цього року такі курси також є. До слова, вже кілька тижнів щонеділі до нас приїздить дівчинка з Одеси, щоб підготуватися до іспитів. Зворушливо, правда?
— Ще как. А коли саме ви почали співпрацювати з «Лікбезом»?
— Я думаю, що ми один одного знайшли.
— Але ж це не тільки лекції, це також…
— Це і лекції реконструкторів, це реконструкторські бої на території. На Дні Києва у нас має бути фестиваль реконструкторів… За роботою «Лікбезу» слідкувала ще з часів Майдану. Я з нетерпінням чекала, поки з’явиться їх сайт. І коли ми зустрілись з Кирилом Галушком, у мене було до нього прохання подумати, як ми можемо співпрацювати з істориками молодої генерації. А «Лікбез» якраз шукав для себе «майданчик» у Києві. Тепер я й не уявляю наші суботи без «Лікбезу».
— Остання виставка, присвячена сторіччю революції виявилась невеликою, хоча люди очікували масштабності.
— Задача, яку ми ставили перед собою — не оминути увагою цієї дати. У нас є відділ — музей української революції, який знаходиться в будинку Центральної ради. І основна частина експозиції розміщена там. Тому ми вирішили на Володимирській, 2, показати ті документи, артефакти, які зберігаються у нашій фондовій колекції і раніше ніколи не були представлені в ні в експозиції, ні на виставках.
— У вас багато чого відбувається: і концерти, і навчальний процес.
— Десь приблизно рік тому завітали до нас громадські активісти разом з чоловіком, якого ми не знали і сказали, що для нього наша територія є згадкою про дитинство. Тому що коли він був маленьким хлопчиком, він з татом завжди тут гуляв і тато йому розповідав історію Києва. Цей чоловік сказав: «В мене вже своїх троє дітей, і кожного я теж приводив сюди і розповідав те, що мені колись переказував тато. Я хочу допомогти, щоб ваша територія стала кращою, бо я дуже люблю ЦЕ місце». Я поцікавилася: «Коли ви будете проводити піар-кампанію, чи буде потрібна буде якась реклама?». Він відповів: «Ні, ні в якому випадку. Це будуть гроші не корпорації, не фірми, це гроші з мого особистого рахунку, з яких я вже заплатив податок. Я просто люблю це місце, я хочу, щоб тут стало краще». І от у нас тепер красиво й охайно.
— На території вже дуже красиво
— Зараз територію відреставрували і зробили такою, як вона була в 1956 році створена. Поставили додатково ліхтарі, зробили доріжки так, як вони тоді пролягали, навіть пісковик такого кольору, як планувався тоді. От тому, бачите, іноді кошти й благодійники самі приходять. От коли я працювала в музеї Тичини, я ніколи ні пожертв, нічого не просила і завжди казала, що якщо до нас підуть люди, то до нас підуть і гроші, нам треба самим працювати. Коли люди бачать, що в музеї щось змінюється, що тут вирує життя, то самі приходять от з такими пропозиціями і ідеями.