Український патофізіолог й генетик Віктор Досенко  розповів захоплюючу (ніби детектив) історію до сторіччя Національної академії наук України.

Ініціював створення Національної академії наук України гетьман Скоропадський за зверненням Вернадського. Вернадський… Як ви знаєте, Володимир Іванович був козацького давнього роду, з України. Знав українську мову, спілкувався нею. І коли сталася ця ситуація в Санкт-Петербурзі, з’явилися надії у багатьох представників української інтелігенції, що зараз є той шанс творити свою національну науку і розвивати Україну як самостійну державу, яка завжди відрізнялася від Московії. У всіх посиланнях, починаючи від істориків і закінчуючи Гоголем, вони чітко розуміли — це різні країни, населені різними людьми, з певними етнічними особливостями. Наскільки який менталітет кращий для створення держави — це вже інше питання. Але в української інтелігенції, які були виховані на козацьких традиціях, на київських традиціях — у них ця мрія була. І Вернадський звернувся, і ніяких перешкод, повне сприяння. Скоропадський підписує наказ в 1918 році і урочисте відкриття академії відбулося 27 листопада цього ж року. І створюється Національна академія наук України. І першим президентом цієї академії наук був Вернадський. І досить швидко за радянських часів, у 1930-му році, президентом академії став Олександр Олександрович Богомолець . Ще один був Палладін, тобто біологи-медики тільки двічі були президентами НАН. Всі інші були якихось інших галузей. Зараз керує Патон — технічні науки, електрозварювання. I це певною мірою підкреслює акценти радянської влади стосовно певних напрямків: на медицину, на біологію, на науки, на життя — залишковий принцип фінансування. Воно нікому не потрібно, тобто принцип від Петра Першого «баби ще нарожають» домінував протягом сторіч. Зачем кого-то лечить, сколько их умрет, сколько их там. А технічні науки — фізика, і хімія, і атомна енергетика, і те, що пов’язано зі зброєю і космосом. Космос теж перспективна галузь військової промисловості. І оце фінансувалося, і в цьому плані ішли розробки. І на сьогодні більша частина інститутів НАН це саме такого фізико-технічного спрямування. Їх величезна кількість, а Інститут Богомольця фактично єдиний саме з фізіології, яка найближча до медицини. 

Олександр Олександрович Богомолець повернувся до Києва (хоча, якщо б я народився в Київській в’язниці, можливо і не повертався б на його місці). Але він народився в Лук’янівській в’язниці, мама його була революціонеркою, сіла у в’язницю будучи вагітною, і потім померла на каторзі. Тому він народився в Києві, вчився в Київській гімназії, а потім — в Новоросійському університеті. І з Новоросійського університету після захисту дисертації поїхав до Саратова. І в Саратові створив прекрасну кафедру патофізіології, багатьох своїх учнів він потім перетягнув в Україну, в свій Інститут фізіології, на вулицю Богомольця. 

І потім працював в Москві, і ось на цьому етапі в нього визрів оцей план повертатися в Україну. При тому, що в Москві він завідував кафедрою Першого Московського медичного інституту. Все як би добре, але — тягне в Україну. І з чим повертатися? Можна було просто поїхати викладати, очолити тут якусь кафедру в університеті чи медінституті. Ні, він їхав з великою ідеєю: він хотів привезти і відновити справжню наукову роботу саме в Києві. А справжньої наукової роботи після Жовтневого перевороту вже не лишилося. Фінансування науки в університетах — припинилося. Тобто університети — це була така кузня кадрів. Потрібно було готувати лікарів, і якщо там ще займаєтеся науковою роботою, то займайтеся, але це ніхто не підтримує. Коли припинили фінансувати університети, фінансування за радянської влади стало можливим лише через створення науково-дослідних інститутів. Першим був Павлівський інститут в Санкт-Петербурзі, ну і далі, і в цьому рядочку у 1934 році створюється Інститут клінічної фізіології з директором Богомольцем. Саме на цьому місці перший корпус, — оце він. Перша така маленька будівля, фактично на київському звалищі. Тобто Олександрівська лікарня, потім цвинтар, а тут печерський отакий смітник. Оце все треба було розгрести, привести до ладу. І побудувались оці досить швидко будівлі, до початку другої світової війни. Ну а далі, напевно, Богомолець задумався: під що може дати гроші Сталін. Тут ніхто інший рішення не приймав. Тільки що розстріляли Відродження, чи ще не розстріляли, а тільки почали. А тепер створювати науку, давати гроші Богомольцю під українську науку. Ну вiн був на особливому рахунку, тому що ж син революціонера, в Лук’янівській тюрмі народився, наша людина. Хоча наскільки він був радянським — ніхто ніколи не дізнається, бо він мовчав про це. Мертво мовчав, але — допомагав людям, у яких точно були інші погляди, рятував їх. І тут він використав достатньо розповсюджений прийом — всі диктатори, всі скажені люди, значна частина неосвічених людей, передусім, хочуть жити вічно. Якщо тим більше життя склалося, є маєтки, є купа грошей, коханок, безмежні можливості насолоджуватися життям, своєю владою, розстрілювати, катувати..… І це хочеться протягнути, бо це ж прекрасно так жити. І тому Богомолець саме з цією ідеєю продовження життя людини на ім’я Іосіф Джугашвілі, і виступив. Запропонував, якщо от створити такий інститут. Де створити? От в Києві. В мене є школа, в мене є учні, в мене є ідея, як це зробити. І ідея дійсно була, він, як вчений, абсолютно не брехав і довів що це можливо. 

Як це було насправдi важко сказати: треба зважувати, що це кінець 20-х років і в світі тільки почалися перші наукові роботи про вивчення самого старіння як такого. Наука геронтологія склалася значно пізніше. Зараз геронтологією займається купа людей, товариств геронтологів. У всьому світі розробляються геропротектори. А тоді це був дуже новітній напрямок. Звісно, що бажання жити вічно було завжди, але це була мрія. А вчені вирішували нагальні проблеми. Проблему епідемій, проблему гострих інфекційних захворювань, проблеми реанімації, — від чого страждали люди. А проблеми жити вічно, це таке… вже від «жиру». Тут би якось прожити, подолати смертність після народження — вона була колосальна, і в Росії, і в радянському союзі. Оце проблема, яке там вже жити вічно. Тобто Богомолецъ в цьому плані був новатором. І новація в науковому плані полягала в тому, що він один з   перших в світі звернув увагу на роль сполучної тканини як фізіологічної, функціональної системи. Від самої назви «сполучна тканина» можна зрозуміти, що ця тканина просто для сполучення якихось функціонуючих органів. Сполучення серця через перикард з легенями, сполучення легенів з грудною клітиною, сполучення печінки з іншими органами черевної порожнини. Оця, значить, сполучна тканина, вона сполучає. До неї так i відносилися — досліджували такі цікаві класні органи як серце, легені, печінку чи мозок. А сполучна тканина — вона така невиразна. Печінку розріжеш, так там класно, купа різних клітин, функцій. А це щось таке однакове, і тут така сполучна, і на нозі, і на руці така сполучна, і в животі така сама сполучна. Сполучна і сполучна. Тому вона була такою Попелюшкою в фізіології, медицині. Iнавіть важко прослідкувати оцей науковий шлях:  її не дуже розглядали. Знали що вона є. Сполучна тканина  — це така непомітна, така всюдисуща, а насправді має визначальне значення для здорового функціонування людини. І саме з порушення цієї системі і починається дегенеративний каскад, який приводить до старіння і смерті кожної людини і кожної тварини. Ідея класна і вона має сучасні підтвердження. Функціональна система сполучної тканини виділяє масу біологічно активних речовин, які діють на всі органи, їх дії і функціонування залежать, практично будь-якого органу. Ну, хіба що мозок трошки виходить з під контролю сполучної тканини, хоча від неї отримує певні сигнали. До речі, от з цим було пов’язані, вже після смерті Олександра Богомольця, певні нападки на Інститут фізіології Богомольця, і учнів Богомольця, які працювали в його напрямку. Павлівська сесія славно-, чи сумнозвісна, коли намагалися знищити і знищили значну частину науковців, саме тому, що вони не підтримували теорію нервізму Павлова. Починаючи з робіт Павлова, якого радянська влада ледь не знищила, і він ненавидів цю владу, будучи впевнений, що його син саме убитий червоноармійцями на Денікінському фронті. Тим не менш, Павлова взяли на прапор і Павлов все це нервізм, все від нервової системи, все керується згори… А тут якась сполучна тканина, яка нібито важливіша, ніж нервова система. Бо все ж від нервової системи, туди заклав маніфест комуністичної партії, і все пішло як треба. Тому за це довелося потім розраховуватися за такий децентралізований підхід. Сполучна тканина не має одного центру, не має керівного органу, який віддає накази всій сполучній тканині. Вона всюди, вона така собі Партія Регіонів у кращому розумінні. Але з кожного органу вона може передати певний сигнал. 

Ну і почались оці дослідження саме сполучної тканини. Богомолець приїжджає в Київ, засновує цей Інститут, стає досить швидко президентом Національної академії наук, отримує додаткові можливості і створює ще інститути. Створюється Інститут ендокринології та обміну речовин, створюється вперше в світі Інститут геронтології, і його учні працюють там. Ну і продовжують працювати ці всі інститути специфічні такі — ендокринологія, геронтологія. Вони всі все одно виходили з Інституту фізіології. Сюди приїжджали, тут починали працювати. Для них Богомолець побудував будинок. Тобто, вони тут жили і сюди приходили на роботу. І намагалися розробляти питання оцієї сполучної тканини в різних напрямках, але з акцентом, в тому числі, на подовження життя. Стало достатньо швидко зрозуміло, що сполучна тканина таки змінюється при старінні. Ці зміни випереджають зміни в будь-якій іншій тканині. Тобто, вона старішає найпершою. І є підстави думати, що вона старіє і далі стає тригером, запускає дегенеративні зміни і в інших органах. А далі треба було щось з цим робити. Як же на неї вплинути? Богомолець обирає дуже нетрадиційний, революційний метод стимуляції сполучної тканини за рахунок її ушкодження. Тобто, це такий принцип на сьогодні має назву таку прекондиціонування. А прекондиціонування фактично ревізує тезу Ніцше: «Все, що мене не вбиває, робить мене сильнішим». От такий принцип. Самого Богомольця життя не жалкувало і вбивало досить систематично.  Але він робив, робив, створював школу, збирав інститути. Дійсно, українська наука, медична наука, українська патофізіологія — це школа Богомольця і до сьогодні. Я цей зв’язок відчуваю через людей, через своїх наукових керівників, які мали можливості контактувати або з Богомольцем, або з його безпосередніми учнями. І власне сполучну тканину ми вивчаємо і досі. І ось цей метод стимуляції через ушкодження, помірне, не смертельне, звісно, ушкодження, а дозоване. 

Він цю ідею реалізував у вигляді препарату під назвою антиретакулярна цитотоксична сироватка. Ретикулус – це сітка, сполучна тканина якраз сітку і утворює, де працюють спеціальні клітини, фібробласти, фіброцити. І ця сіточка, волокна, і от ретикулярна система це ще одна з назв. Антиретикулярна – це якраз проти оцієї сполучної тканини і цитотоксична. Це перекладається «цитос – клітина, токсік – отруєння, ушкодження». Тобто вона ушкоджує клітини саме сполучної тканини. І вводився цей препарат парентерально, внутрішньочеревно, внутрішньом’язово, різні методи вже були застосовані. Ну, звичайно, спочатку на тваринах. Тут Олександр Богомолець був дуже відданий науці, європейській науці: все має пройти випробування спочатку на тваринах. Це далеко не всім  радянським вченим було очевидно, на жаль. Вони швидко починали працювати одразу на людях, людей як відомо багато, якщо хтось не доживе, то так і станеться, бо інтереси держави, науки, комуністичної партії значно вищі, ніж інтереси особистості. 

Обґрунтовано це все було на тваринах, при експериментальній патології. І вона виявляла класні лікувальні ефекти. При тому, що побічних ефектів будь-якого препарату особливо якось не спостерігалося. Коли стало потрібно продукувати літри чи десятки літрів сироватки, використовували коней, це кінські антитіла до антигенів сполучної тканини людини,це імуноглобуліни фактично. Імуноглобуліни зараз широко застосовуються для лікування маси захворювань. І, навіть, такий сучасний є препарат, достатньо дивний він, певною мірою перетинається якось з антиретикулярною сироваткою, під назвою «Біовен». Це суміш людських імуноглобулінів людини. Просто імуноглобулінів, якихось. До чого ці імуноглобуліни, невідомо. Ну в тому числі і до сполучної тканини, до чого завгодно. І цей західний препарат, затверджений, використовується для лікування автоімунних захворювань, зокрема. Ця суміш імуноглобулінів різних людей, невідомо до чого, є затвердженим сучасним препаратом. Це так досить дивно, що вона зберігається досі в еру таргетної терапії, мішенеспрямованої терапії. На сьогодні каноном вважається те, що найкраще впливати специфічно однією молекулою на іншу молекулу. І знати при цьому, що оця хімічна речовина буде впливати на дофамінові рецептори, ще й краще щоб певного типу дофамінові рецептори. І не зачіпали жодну іншу молекулу. Тобто це принципи сучасної таргетної терапії. Ну, а суміш імуноглобулінів людини так не працює, і антиретикулярна цитотоксична сироватка це теж зовсім не таргетна, це просто антитіла до антигенів сполучної тканини. До яких антигенів сполучної тканини? Їх там сотні, тисячі цих антигенів. До яких саме ці антитіла виробляв кінь чи інша тваринка? До всіх, яких більше —невідомо. Ну і не могло бути відомо. Ну але ж, в результаті, в 1934 році на Всесвітній виставці у Парижі Богомолець з колегами з Української академії наук презентує антиретикулярну сироватку. Ну і не просто сироватку, але і результати наукових досліджень, які підтверджують її ефективність. І золота медаль цієї Паризької виставки, міжнародне визнання досягнення. В Київ відправляється ця золота медаль, висить цей диплом в Інституті, в кабінеті Богомольця. І після цього, я так розумію за відгуками французької преси воно викликало просто інформаційний вибух.  Збереглися примірники, можна було почитати перші сторінки французьких газет. Пишуть: «la longe vite» від Богомольця. Тобто, препарат довгого життя, подовження життя… І французька фірма, дуже відома, яка є і зараз, починає виробляти у Франції цей препарат. Це нечуваний успіх. Якщо хтось мені покаже ще один препарат медичного призначення, розроблений в радянському союзі чи в Росії, який почав вироблятись десь, в якійсь країні за кордоном, ну, я скажу що він другий… Я не знайшов жодного прикладу. Він вироблявся потім і в Іспанії, вироблявся на Кубі. Як це не дивно, збереглися ці препарати з різних країн – їх можна побачити в музеї Богомольця. І це, безумовно, визнання. Вони це зрозуміли, вони почали це, навіть, не вивчати, а почали застосовувати цей для людей препарат. І за певної патології, за приписом медиків, які тут в Україні вивчали ці препарати, не тільки в Україні — в радянському союзі. Виходили цілі збірники праць, присвячених вивченню лікувальних ефектів антиретикулярної сироватки. При лікуванні невиліковних досі захворювань. Науково доведено, що за такими-то параметрами, таким-то пацієнтам при призначенні цієї сироватки стало краще. Починаючи з офтальмології, отолорингології, закінчуючи аутоімунними, онкологічними захворюваннями. Дуже широкий профіль. Ну, і в результаті, цей препарат випускався при Інституті Громашевського (це Інститут інфекційних хвороб та епідеміології) фактично, до середини 1990-х років. 

Там було підприємство, і вони виробляли цей препарат після того, як Богомолець помер. Цей препарат випускався і використовувався 45 років, щонайменше. Якоїсь зацікавленості, якоїсь реклами, звісно, не було. За цим бізнесу ніякого не стояло. Але, ще навчаючись в медичному інституті, я періодично чув на тій чи іншій кафедрі, що ось варто спробувати, варто звернути увагу на можливість застосування сироватки Богомольця… Тобто, він розглядався як варіант терапії в складних випадках. Коли нічого не допомагає, коли треба щось таке спробувати. Ну десь він зійшов на рівень такого неспецифічного імуностимулятора, імуномодулятора. Це зараз не дуже популярні терміни для визначення медичних засобів. Ну, а потім, все просто припинилося тому, що зацікавленості особистої не було, з’явилися додаткові вимоги по контролю кров’яних препаратів. Це вже почалася ера СНІДу. Людський матеріал там, все ж таки, присутній для імунізації цього коня. Потрібні були просто гроші для того, щоб вивести виробництво цього препарату на новий сучасний рівень. Цих грошей не було і воно заглохло. Немає антиретикулярної сироватки Богомольця. 

Чи дійсно вона подовжує життя? Так, у тварин подовжує, — роботи були проведені, написана монографія. За легендами, ця монографія була видана в двох екземплярах. Один екземпляр лежав у Богомольця в сейфі, інший – у Сталіна в сейфі. Сталіна досі всі бояться і це справляє таке враження — бо, якщо у Сталіна в сейфі, це вже перемога, досягнення. Це просто жахливо. Ця книжка відкрита, тобто, вона надрукована, передрукована і можна знайти її в бібліотеці і прочитати. Ніяких особливих таємниць не було. Але на якомусь етапі він, фактично, особисто звітував про ефективність роботи Інституту, який створений за прямою вказівкою взяти і на рівному місці створити перший науково-дослідний інститут в Києві. Вони були вже в Санкт-Петербурзі, в Москві вже з’явилися оці наукові установи, які саме за науку отримували гроші. Ну чи пайок там харчовий, в різні часи по-різному було. Працюєш в інституті —тебе не розстрілюють, ще працюй, може ще не розстріляють. Десь так, приблизно, йшла розмова з вченими. І значна частина «ворогів народу» і приховувалися в Інституті Богомольця. Цих ворогів народу було достатньо. Будь-яка людина, яка думає, вона автоматично ставала ворогом цього режиму. 

Важливо осередки старіння вчасно прибирати і, в результаті, маєш більш нові клітини, які не збираються ще старіти, вмирати, деградувати. Проблема у всіх цих геропротекторів у світі полягає в тому, що люди занадто довго живуть. Проблема, взагалі, в доведенні ефективності такого дослідження. Тобто: ми маємо першу точку, це певний препарат, який починає приймати людина в певному віці, і не одна людина, а сотні людей, причому в різних країнах. Тобто, це має бути таке рандомізоване, мультицентрове дослідження, щоб воно було саме доказовим. Ну а потім треба прослідкувати скільки, якщо він почав приймати в, скажімо, сорок років, сорок п’ять років, десь з цього періоду починаються вже інволюційні зміни, за даними геронтології. Ну і він же ж може протягнути тридцять років, а власне експериментатор, який почав це дослідження, може не дожити. І його співробітники також. Крім того, він може почати знімати параметри. Кожного року напевно треба приймати цього пацієнта, викликати, робити аналіз, сплачувати йому якусь… Що він приймає участь. Ну а потім раптово він помер, скажімо, в шістдесят років в якійсь катастрофі. І пацієнт вилітає. І зменшується вибірка. Не від того, що він приймає, чи не приймає, і не від старіння він загинув, загинув він від інфаркту міокарда. Від ще, від тромбоемболії, від інфекційного якогось захворювання. Тому саме передати це дослідження буде кому, але когорта, яких ми набрали, буде зменшуватися. Тобто, їх треба протягнути на, щонайменше, скажімо, тридцять-сорок років. І це на тридцять-сорок років треба отримати фінансування. Хто вкладеться, і хто може розраховувати на прибуток. Що я через сорок років отримаю результати клінічного дослідження, да, і через сорок років буду отримувати прибутки для лікування старіння. Тобто, мене, скоріше за усе не буде. Тут зникає особиста зацікавленість, тому цих досліджень практично немає. Наука просто не розробила більш ефективних, більш швидких способів отримання інформації про геропротекторний препарат. Тому доказових геропротекторів на сьогодні немає в світі. Зовсім. Вони вивчаються, звісно що, розробляються, але коли доходить до клінічного дослідження, тобто, до питання «доведи, чим доведеш?». Що воно продовжує життя там у мавп якихось? Ну, це мавпи. У щурів? Ну, то щури… Кого ти здивував? Подовження життя у тварин це, взагалі, не проблема. Маса пропозицій, маса препаратів подовжують, реально подовжують. А у людини — окреме питання. Треба саме у людей переконатися що подовжує, тоді —дійсно доказова медицина. А по-інакшому, це БАДи, факіри, шарлатани і таке інше продають вже щось подібне на геропротектори. 

Чим ми займаємося зараз? Зараз ми, продовжуємо напрямок Богомольця з вивчення сполучної тканини. Я, фактично, ніколи не відривався нього. Тобто, воно залишилося таким достатньо сформованим вектором в українській науці. Хоча, нібито, напряму з Богомольцем і не пов’язано. От мій перший науковий керівник, завідувач кафедри Юрій Вікторович Биць, він був учнем Миколи Никифоровича Зайка, а Зайко отримав рекомендацію на наукову роботу саме від Богомольця. Він особисто йому написав, охарактеризував студента Зайка, як здібного, якого треба рекомендувати до наукової роботи. І він поїхав до Є.Лондона робити свою кандидатську дисертацію. Ну а потім його вже принесло в Київ і тут він свою школу почав. До нього прийшов Юрій Вікторович Биць, а я до нього прийшов. Але все зберігалося, i завідувачами кафедри патофізіології в Київському медичному інституті були довгий час, учні саме Олександра Богомольця. Всі вони проводили оцю ідею, і вона виявлялася достатньо продуктивною в науковому плані. І мені попалася тема на етапі виконання кандидатської дисертації про вивчення еластичної тканини. А еластин, це один з двох найбільш важливих білків сполучної тканини. В ній завжди є колаген і завжди є еластин. Чим більше еластину, тим більше ця тканина еластична. Еластичність всім зрозуміла властивість матерії повертатися до вихідного стану. Це гумка, це панчохи та ін. Розтягнули, відпустили і воно повернулося до вихідного стану. Наша сполучна тканина також на це здатна, має такі властивості. Причому ця сполучна тканина розташована в таких принципово важливих локаціях нашого організму. І порушення її роботи в цих місцях запускає загибель всього організму. Еластичних волокон найбільше в аорті та легенях. Аорта – це величезна судина, найбільша судина, яка відходить від серця, і далі від аорти йде кров до всіх органів. Еластичність аорти дуже висока. Там дуже багато цього еластину, і за рахунок цього, під час скорочення серця аорта розтягується, розтягуються еластичні волокна, потім серце відпочиває. А за рахунок властивості еластину, пасивно, без витрат енергії, фактично це друге серце. Воно працює, коли серце відпочиває. Задача серця тільки розтягнути аорти. Діастолічний тиск, який ми вимірюємо, як раз свідчить про еластичність аорта. Ну, а тепер легко зрозуміти, що буде, якщо ця еластичність втрачається. Тобто, вона не розтягується, чи розтягується мало, погано повертається до вхідного. І все навантаження – на серце. І це з кожною хвилиною, з кожною годиною, життя все стає гіршим, гіршим, гіршим. Навантаження на серце все більше, все менше крові поступає до органів і — порушення життєдіяльності, смерть. Без участі ніякого мозку, нічого, тільки ось сама сполучна тканина. Доведено науковцями, що саме еластичність втрачається найпершою в нашому організмі. Ми з віком дерев’яніємо, закостініваємо (якщо є таке слово) — бетонізуємося. Це саме втрата еластичності – цієї властивості сполучної тканини. Таку бомбу, фактично, закладає природа в кожний організм. Тобто, це універсальна така пастка, чи напевно не пастка, а просто еволюційно налагоджений механізм знищення старих істот в популяції. 

Зараз ми розробляємо препарат, який якраз і буде впливати на еластичну систему. І, можливо, це і буде новим засобом для подовження життя. Якщо є нові «Джугашвілі», то ми готові прийняти благодійні внески…