Площа біля Софії Київської існує вже тисячу років, але не раз змінювалася – мостилася бруківкою, заливалася асфальтом, знову мостилася плиткою, розводила та губила клумби, будувала фонтани й пам’ятники, пропускала через себе князівські дружини, кінні візки, трамваї та туристичні автобуси, бачила революції, ходи та мітинги, міняла назви…
За Володимира Великого та на початку правління Ярослава Мудрого майбутня площа була «полем поза градом», тобто поза містом Володимира. Саме тут, за літописом, 1036 року (а скоріш раніше) Ярослав із варязькою дружиною та слов’янським військом розгромив печенігів (ні, без половців). Невідомо, чи саме ця перемога стала поштовхом до побудови Софії – резиденції митрополита, домінанти нового «мегаполісу», міста Ярослава. Київський художник Дмитро Філатов, спираючись на реконструкцію, так зобразив (дещо декоративно нафантазував) величну Софію і життя, яке кипіло між нею та Софійськими воротами. Від воріт до храму проходила дорога, вздовж якої стояли будинки.
В XII–XV століттях Софію грабували володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський, половці, монголи, кримський хан… вона занепала і тільки після 1633 року дочекалася реконструкції. У грудні 1648 року на площі урочисто зустрічали Богдана Хмельницького. А 1651 року собор побачив голландець Абрахам ван Вестерфельд, придворний художник литовського гетьмана Януша Радзивілла, який захопив Київ. На його малюнку твориться все відразу – встановлюють хрест, маршують, відпочивають на горбочку.
На межі XVII–XVIII століть Софія набула барокового вигляду, збудовано кам’яну розкішну дзвіницю, що стала національним символом. Щоправда, вона не відразу була такою високою – четвертий поверх надбудовано в середині XIX століття, і Михайло Сажин в акварелі 1840-х залишив нам пам’ять про дзвіницю ще триповерхову. А людям, що гуляють на площі, тільки бракує камер – і буде як сьогодні.
До XIX століття включно на площі знаходилось торжище, але на жаль, його зображення немає, натомість є тиха, ідилічна світлина з чахлим сквериком.
1888 року в центрі Софійської площі (офіційна назва затверджена 1869-го) встановили пам’ятник Богдану Хмельницькому, на який дуже довго, якось без вогника, збирали гроші.
На початку XX століття площу замостили бруківкою та встановили на ній неподалік від гетьмана (якось не дуже просторово логічно) чавунний фонтан, ще один з символів Києва, відлитий на заводі Олексія Термена за проєктом Олександра Шиле. Наприкінці 1920-х фонтан, який почав заважати дорожньому руху, перенесли до скверу на вулиці Олеся Гончара. З кінця 1895 року по Володимирській вулиці почав ходити трамвай, і дуже незручно, що тепер на цьому маршруті немає транспорту. Зверніть увагу, в перспективі видно величезну Десятинну церкву, зруйновану 1928 року.
У грудні 1918-го, після того як влада перейшла від гетьмана Скоропадського до Директорії УНР, художник Георгій Нарбут спроєктував пам’ятний обеліск з тризубом на верхівці та тріумфальну арку, які були встановлені на площі – причому обеліск якось агресивно наповзав на гетьмана, ніби ілюструючи війну пам’ятей.
Також Нарбут створив актуальний малюнок, на якому собака на тлі Софії та обеліску мочиться на гетьманську булаву і білогвардійський кашкет.
22 січня 1919 року на Софійській площі при величезному людському скупченні було виголошено Акт Злуки.
Але невдовзі місто зайняли більшовики, які підняли над обеліском червоний прапор та легким рухом перетворили його на пам’ятник Жовтневій революції, в цій ролі він і простояв до 1930-х років. Сама ж площа була перейменована на честь Червоних героїв Перекопу. 1944 року її знову перейменували – на честь Богдана Хмельницького (за німців вона побула Софійською), а тих самих німців, вже полонених, прогнали похмурими колонами.
За радянських часів «який треба пам’ятник» гетьману ідеологічно затьмарював Софію, до того ж навколо Богдана з’явився цілий сквер. Площу реконструювали наприкінці 1990-х – зробили велику пішохідну зону, від Хмельницького відрізали майже всю зелень, вернули стару назву. Вона остаточно перетворилася на метушливу туристичну точку. Але якщо відійти трохи далі, за дерева, як художник Сергій Шишко, Софійська площа, що бачила так багато, набуває справжньої київської затишності…
Текст: Марина Полякова
