Міжнародний жіночий день 8 березня не був від початку радянським святом. Союз його експропріював та зробив нестерпно радянським, перетворив урешті решт на шампансько-тюльпанову вакханалію. Але в нього славна історія… хоча й туманні перспективи.
Появі Міжнародного жіночого дня передували роки боротьби передових жінок різних країн за рівні з чоловіками виборчі права (рух суфражисток, або мілітанок) і емансипацію в цілому. Вперше право голосу було надане жінкам у штаті Вайомінг (США) 1869 року, а з самостійних держав це першою зробила Нова Зеландія 1893 року. Але у Великій Британії жіноцтво довго йшло до політичної свободи.
Частка цієї доволі важкої історії показана, наприклад, у фільмі «Суфражистка» (2015 року), де одну з найяскравіших фігур руху за права жінок, британку Еммелін Панкгерст (1858–1928), зіграла Меріл Стріп. Як не дивно, у достатньо передовій Британській імперії жінка довго була тільки тінню чоловіка, у неї можна було відібрати майно і, що найстрашніше, дітей після розлучення. Закони слабо захищали жінку, бо ж їх писали чоловіки. За офіційними даними, впродовж 1906–1914 років були заарештовані понад 1300 суфражисток, багатьох ув’язнювали, неодноразово відбула тюремні терміни й сама Еммелін Панкгерст. Знадобилися криваві жертви, щоб до голосу жіноцтва прислухалися – а саме за це боролися суфражистки, а не за те, щоб курити й носити штани.
15 січня 1913 року газета «Рада» у статті «Виборчі права женщин» інформувала про бурхливі події на Заході:
«Тепер в англійському парламенті розглядається закон про виборчі права женщин. Цей закон зветься – “Визвольний білль”. Історія визвольного руху женщин, властиво виборчого права для них, починається в Англії ще з 1867 року, коли Джон Стюарт Мілль порадив внести поправку в виборчий закон, замінивши слово “мущина” словом “особа”. Таким чином, Мілль хотів зрівняти виборчі права мущин і женщин. Тоді його поправку парламент одкинув більшістю 126 голосів. Цікаво зазначити, в зв’язку з цим, що тепер поправка сера Едуарда Грея теж радить це саме».
Але вже 3 травня того року «Рада» звітувала, що «білль про рівноправність женщин в англійському парламенті» не пройшов. І винні в тому були… самі жінки, які після перших послаблень – адже у травні 1911 року був прийнятий так званий “примирительний білль”, що давав виборне право одному мільйону незалежних жінок – вдалися до активної, бойової протидії. І обурені парламентарії у березні 1912-го відкинули до біса всі ці загравання з невдячними жінками.
«Виступи суфражісток після цього набрали дуже гострого, терористичного характеру, – розповідала “Рада”. Мілітанки почали палити будинки, бити вікна. Мілітанки хочуть силою добитись рівноправності». У відповідь на таку завзятість у травні 1913-го барон Віллоубі Дікінсон, член Ліберальної партії, вніс до парламенту білль про рівноправність жінок! Він був складений на взірець норвезького і гарантував виборчі права всім незалежним жінкам, що мають не менше 25 років, та ще й усім дружинам виборців. Як ми бачимо, суфражисткам співчували передові чоловіки – і це добре, адже тільки вони могли створювати біллі та просувати закони у парламенті.
Втім, таких було небагато. Білль Дікінсона розглядали без вогника. «Аргументи за і проти рівноправности женщин наводились старі. Одні вказували на “жіноче засилля та на несправедливість, яку було б допущено, коли б урівняти женщин в правах і зоставити ввесь тягар обовязків на мущинах. <…> Нового в мотивах проти надання виборчих прав женщинам була тільки заява: “не можна слухатись жмені істеричок [а жіноча істерія, придумана чоловіками, тоді була модною хворобою. – ІнКиїв] і задовольняти їхні бажання”. Врешті ж білль було одкинуто більшістю 266 проти 219. В цьому добачають наслідки незадоволення і обурення англійського громадянства проти терористичних виступів мілітанок».
А громадянство дійсно було обуреним, адже йому давно на пальцях пояснювали, яку небезпеку несе виборче право жіноцтва. Ще 15 липня 1910 року та ж «Рада» описувала велелюдний мітинг у лондонськім Трафальгар-сквері «проти дарування женщинам виборчих прав»:
«Під час мітінгу роздавали брошуру лорда Кромера – “Небезпечність жіночого голосування”. В цій брошурі виставляються такі доводи проти жіночого голосування: 1) ця реформа загрожує небезпекою Британській імперії; 2) ця новина внесе сварки в семьї; 3) вона йде наперекір законам природи, які розмежували сфери діяльности мущин і женщин; 4) хто видає закони, той повинен мати фізичну силу, щоб вимагати їх виконання, женщини ж такої сили не мають; 5) реформа ця, вимагаючи тепер дарування виборчих прав тільки одній частині женщин, незабаром почне вимагати, щоб такі права дано було всім женщинам; 6) як буде здійснено виборчу реформу, то влада в Британській імперії перейде в руки женщин, бо їх більше, ніж мущин».
На цьому тлі стає зрозумілим, чому 1917 року, коли в Російській імперії сталася спершу Лютнева, а потім Жовтнева революція, в результаті яких жінки отримали рівні з чоловіками права, Захід на країну дивилися із захватом: там здійснилася мрія передового жіноцтва!
Втім, традиційне суспільство нелегко прощалося з ієрархічною будовою суспільства. Трагікомічну статтю Добровольської «Не согласны с женским правом» читаємо ми у «Робітничо-селянській правді» від 25 березня 1923 року – репортаж про те, як селяни Черкащини злякалися свободи жінок:
«Большую “смуту” произвел праздник 8 марта среди селян с. Талалаевка Христиновской волости. В этот день на общем сходе т-в Р-ком был сделан доклад о роли и задачах селянки, о правах трудящихся женщин в Советских Республиках. Его слова заставили многих призадуматься. Начали селяне думать, начали разговаривать.
Волнуются.
– Как?
Женщине – права?
«Что же это будет, если женщине будут даны все права»?
– Пусть там, кто как хочет, а мы не согласны.
– Может в других селах я можно, но в нашем селе мы не согласны давать права женщинам. <…>
Селяне! Надо уже привыкнуть к тому, что у нас равные права для всех трудящихся – как мужчин, так и женщин. Действительно, первое время если селянка начнет работать наравне с мужчиной в сельраде будет странно и непривычно, но надо не только не идти против этого, а даже всемирно поддерживать и помогать ей».
Але, як ми знаємо, найпередовіша країна світу на папері була тоталітарною в реальності. Жінки дійсно мали рівні права з чоловіками: вчитися, ставати професорками фізики та медицини, тягти колгоспне ярмо, стояти за станком, підлягали репресіям… Їх, членів сім’ї зрадника Батьківщини, розлучали з дітьми й запроторювали у концтабори, не припиняючи малювати красиві плакати та виголошувати з трибун гучні гасла про «розкріпачене» жіноцтво.
Цікаво, що в останні роки життя суфражистка Еммелін Панкгерст так критично поставилася до більшовизму, – хоча величезна кількість «лівих» була у захваті, – що вступила до Консервативної партії. А 1928 року, коли вона пішла у засвіти, у Британії нарешті отримали виборчі права всі жінки старше 21 року. У Франції це відбулося 1944 року, у Швейцарії 1971-го, у Саудовській Аравії 2015-го…
1977 року рішенням ООН 8 березня стало Міжнародним днем боротьби за права жінок і міжнародний мир. Звучить актуально, правда?
Текст: Марина Полякова
Зображення з відкритих джерел
Дякуємо цифровому Архіву української періодики Libraria за можливість доторкнутися до живої історії.
