Декорації вистави «Ти мене чуєш..? Хроніки евакуйованого тіла» у київському Театрі Драматургів мінімалістичні: килим, стілець, програвач і старі платівки. В глибині сцени – ще пара табуреток, світильник, картина без претензій.
Все це, а також розкладені подекуди ліхтарі створюють атмосферу дому – випадкового, незатишного; цегляні стіни – атмосферу чужого міста. Перша сцена здається вечіркою двох закоханих, але вистава не про двох і не про кохання, а про травматичне розділення цілого.
Режисерка Альона Аль Юсеф «виграла» п’єсу Анни Галас «Хроніки евакуйованого тіла і загубленої душі», написану 2022 року, випадково – за результатами жеребкування під час конкурсу театральної ініціативи «Шоукейс української драматургії». Акторська читка сподобалася драматургині – у версії Альони Аль Юсеф вперше душу і тіло грали жінка і чоловік – і врешті-решт перетворилася на повноцінну виставу. Коротку, адже п’єса написана усього на дев’яти сторінках, і важку, адже розповідає про переживання жінкою, мамою подій зими-весни 2022 року: перші бомбардування, втечу від обстрілів, безпритульність.
Важлива лінія у п’єсі – звернення героїні до своєї бабусі, яка пережила війну, ховала дітей від бомбардування у могильних ямах на кладовищі, під подушками й ковдрами, втрачала рідних… Героїня шукає опору у предках по жіночій лінії, у манесенькій мітохондріальній ДНК, де, здається, закодовані все горе світу, але й мануал з подолання випробувань.
Власне, п’єса – суцільний тригер, натискання на больові точки. Трохи прикро, що в ній немає сміху, який підтримував нас в ті місяці; спроможність сміятися за найважчих обставин виявилася рисою національного характеру. Анна Галас написала серйозну, мінорну п’єсу без яскраво вираженого катарсису, скоріше із запитаннями наприкінці. Та й звідки узятися катарсису – біженство, внутрішнє розділення, зневіра і втрата орієнтирів тривають, як триває сама війна. Яким буде катарсис і коли він буде, ніхто не знає.
Маленький зал, камерна атмосфера, актори на відстані у пару метрів створюють особливе відчуття інтимності того, що відбувається. Між простором вистави й простором залу немає товстої стіни, тут майже імерсивне середовище, і глядач неспроможний сховатися, сказати, що це тільки гра, театр, вигадка, а поза театром все добре. Глядачу доведеться копатися в собі, аналізувати свої реакції, шукати відповідь на питання, чи можна буде колись повернутися до себе колишнього?
Анна Галас, Альона Аль Юсеф, актори Марина Бут і Максим Бурлака показують, що біль сьогодні повсюди. Навіть якщо тіло стоїть непохитно – душа хвора, навіть якщо проблеми не видно ззовні – вона є. Психологічне і соматичне, душевні й тілесні реакції на травму, ПТСР не тільки після контузій, боїв, поранень, але й після того, як зруйнувалося звичне життя, навіть якщо ти у відносній безпеці, – цього буде набагато більше, і задача суспільства – не відвертатися від «розділених», а працювати задля допомоги.
Після передпрем’єрного показу вистави «Ти мене чуєш..? Хроніки евакуйованого тіла» глядачі зробили пропозицію органічно продовжити дійство психологічними майстер-класами та обговореннями. Очевидно, це правильний додаток до п’єси, яка робить боляче, примушує глядача визнати-назвати свою травму.
Прем’єра вистави відбудеться 8 червня.
Текст і світлини: Марина Полякова
