Виставка творів двох воїнів, Артема Слєпухіна і Сергія Герасименка, триває в Tauvers Gallery до кінця жовтня (вулиця Ольгінська, 6). «Художник/солдат. Солдат/художник» – так вона називається і розповідає про те, як переплітаються в одній людській долі шлях воїна та покликання художника.
Артем Слєпухін воював у складі «Азова», потрапив у полон після падіння «Азовсталі», знаходився в Оленівці під час російського теракту, пройшов через ще одну в’язницю, пережив усі знущання, фізичні та моральні тортури й повернувся в Україну в результаті обміну. Він малював з дитинства, малював на війні та в полоні й сьогодні створює малюнки на футболках, лікуючи душу у мистецтві та нагадуючи про подвиг побратимів. Сергій Герасименко – художник-монументаліст, випускник майстерні Миколи Стороженка у НАОМА; також він відвідував курси Анатолія Твердого, який був учнем приватної школи Віктора Зарецького – така от естафета поколінь. З 24 лютого 2022-го Сергій доброволець, служить у ТРО – і малює на всьому, що є під рукою… На виставці представлені його твори різних років.
Я прийшла до галереї, щоб подивитися експозицію і поговорити з мамою Сергія пані Наталією Герасименко, теж художницею і теж випускницею майстерні Миколи Андрійовича Стороженка у колишньому Київському художньому інституті. Але вийшло навіть краще, ніж планувалося, – в галереї знаходився сам Сергій, який був у відпустці, та його співучениця у РХСШ і однокурсниця в НАОМА, випускниця майстерні Віктора Васильовича Шаталіна та Михайла Євгеновича Гуйди – Христина Кущ-Катракіс, дочка відомого скульптора Анатолія Куща, художниця українська та американська, громадська діячка, посол Фонду ООН з цілей сталого розвитку, Міжнародний координатор ЮНЕСКО в Україні, засновниця американського благодійного фонду, який підтримує понад 350 підрозділів. Вона побачила відео з відкриття виставки й упізнала свого однокурсника, яким пишається. Наша розмова переходила від спогадів про Академію і роздумів про мистецтво до бойових дій, від порятунку тварин на лінії фронту (Христина зі сміхом згадує, що одного разу воїн попросив корм для… приручених білочок) до номенклатури «гуманітарних» сухпайків. Наприкінці завітав син Сергія Арсен, і в галереї зібралося три покоління родини Герасименків.
Роботи Сергія вкорінені у сакральну традицію, в український іконопис. Сьогодні, коли перед кожним українцем постала загроза знищення, звернення до Вічного є органічним для багатьох і художників, і глядачів, які прагнуть утішення. Але самого Сергія ця тематика супроводжує багато років. «Ще коли був студентом, допомагав Миколі Андрійовичу розписувати церкву Миколи Притиска на Подолі, – згадує він і показує на одну з робіт: образ Богоматері на масивній довгій дошці з красивою фактурою. – Ця дошка з риштування, на якому ми ходили, працюючи над розписами. Коли його розбирали, священник запропонував дошки забрати. Так що це фрагмент п’яти-шестиметрового настилу». Художник планує ще попрацювати над образом, але мені здається, що він довершений.
Деревина є таким же важливим складником творів Сергія Герасименка, як і візуальні рішення. Зараз, під час служби, основою для роботи стає будь-яка дощечка: у якихось упізнаються ящики від снарядів, якісь є надто маленькими, щоб зрозуміти їхні попередні функції, так що лише художник пам’ятає, де ту дощечку підібрав.
Сергій навіть інсталює в роботу металеві інструменти, які до ящиків додаються, і сміється – в американських ящиках інструменти всередині, а не ззовні, до них ще треба якось добратися.
Цікава знахідка художника – дерев’яні ж «рушники», що імітують вишиті рушники, якими накривають ікони.
Сергій, як вже сказано було, малює на всьому, що потрапляє до рук. Зрозуміло, що на тубусах від снарядів, і вони також представлені на виставці, але й буквально на всьому: на металевій деталі від вантажівки, що вигоріла на лінії фронту (і це дуже красива маленька робота), на уламках від ракет; у вітрині в експозиції навіть є залишки від мішеней з полігону – дивне металеве «мереживо» у мілку дірочку, майже ювелірне мистецтво.
Одну з ракет С-300 Сергій згадує в подробицях. Прилетіла вона вночі, коли хтось спав, а хтось дивився кіно. Вибігли з будинку: навкруги понівечені будівлі та автівки, величезна вирва, але, на щастя, ніхто не загинув. Він дістає з вітрини й дає потримати різні уламки, легкі й важкенькі, зі вбивчого металу у два пальці завтовшки. Попри тривалу війну, я вперше тримаю в руках уламки від ракет і снарядів. Вони вкриті сакральними образами, які ніби вдивляються у наш жорстокий земний світ зі свого небесного.
Питаю, як Сергій облаштовує робочий процес, з дошками та металом зрозуміло, а фарби? Каже, що акрилові фарби возить із собою. А як побратими ставляться до того, що він присвячує вільний час малюванню? Щиро сміється: «По-різному». Є, до речі, в підрозділі хлопець, який грає на гітарі й набиває тату, – так Сергій з художніми порадами не втручається, у кожного, мовляв, своє поле діяльності. І портрети побратимів не малює, щоб нікого не образити: «Одному зробиш портрет, а інші скажуть – чому ти його намалював, а мене не намалював?!»
Сергій Герасименко – професійний художник з найкращим вишколом, нащадок мистецької династії. За його плечима – роки роботи у храмовому живописі й на приватних об’єктах, де він виконував монументальні розписи в інтер’єрах. До речі, під час ковідної ізоляції Сергій, незалежно від іноземних винахідників, придумав і запровадив техніку «віддаленого живопису» – створював розписи в майстерні на окремих панелях, а потім монтував на об’єкті.
На початку 2022 року він із власної ініціативи розпочав військову підготовку і зранку 24 лютого, отримавши зброю, став добровольцем. Військова служба не скасувала його місії художника. Хоча перші місяці Сергій не міг малювати, а поштовхом до творчості стала загибель у Бахмуті кума, фронтового медика, в пам’ять якого він – під час ротації після Бахмута – створив «П’єту», «Оплакування Христа» з розірваним на стрічки камуфляжем… Навесні 2023 року він надіслав кілька робіт до Польщі, щоби придбати оснащення для дружніх добробатівців, які нічого не мали.
Приклад Сергія Герасименка, який не може не бути митцем, хоч він зараз солдат, і артефакти кривавої бойні перетворює на артефакти культури, є одночасно унікальним, – адже кожен художник унікальний, – і типовим, бо в Україні вже зібрався чималий корпус мистецьких творів, які народилися під бомбами. Творчість в окопах – торжество культури, антитеза невимовного жаху війни.
Текст і світлини: Марина Полякова
