Етґар Керет – один з небагатьох ізраїльських письменників, чия родинна історія не пов’язана ані з Україною, ані з Росією. За батьком його прізвище Кротоцовський, і походять вони з Баранович. Мати завжди вважала, що син пише як «польський єврейський письменник». До речі, зараз Керет має у Варшаві власний будинок, і це самий вузький будинок у світі – його ширина 91 см.
В Ізраїлі Керет надзвичайно популярний, здається, він – лауреат всіх існуючих та неіснуючих ізраїльських премій, але найважливіше те, що він примусив ізраїльських підлітків читати. Здається, його короткі оповідання створені для ґаджетів, він знайшов ідеальний формат для покоління «web 2.0». Ще говорять, начебто він абсурдист, а він відповідає на це, що його сюжети – плоть від плоті «ізраїльської шизухи»: «Ну де ви ще таке знайдете: з одного боку у шаббат зупиняється громадський транспорт, а з іншого – на Євробаченні нас представляє трансвестит. … Наша країна нагадує мені бублик. Там, де повинна бути ідеологія – діра, і всі ми обертаємося навколо цієї діри наче одержимі».
Його сестра – ортодоксальна мати одинадцяти дітей, його брат – анархіст і лідер руху за легалізацію маріхуани. А він пише короткі історії про те, що життя – річ цілком неймовірна, і що можливе все.
На українську Керета перекладає Андрій Бондар, незабаром на Арсеналі буде представлена збірка «І раптом стукіт в двері», а сам Керет зустрінеться з читачами і проведе майстер-клас 23 квітня, 14.00
Ми розмовляли з Керетом напередодні його приїзду до Києва – про міста та про книжки, про те, чим відрізняється література від політики і чому ми завжди очікуємо на чудо.

– Як ви бачите специфіку міської культури Ізраїля? Ми знаємо про різницю між трьома містами, мовляв, Ієрусалим молиться, Хайфа працює, а Тель-Авів веселиться. Але як це виглядає саме для вас?

– Як людина, що чимало часу проводить у подорожах, я можу стверджувати, що Тель-Авів – найкраще з усіх відомих мені міст цього світу. У ньому сконцентровані всі можливі міські принади. Тель-Авів має відповідний розмір – не надто великий, але й достатньо місткий для того, аби дати сучасній людині все, що їй потрібно – від по-справжньому доброго філармонійного оркестру до карколомних рейв-клубів. Окрім того, його спокійно можна пройти пішки і ніколи не загубитись. Окремим приємним бонусом цього міста можна вважати морське узбережжя. Достатньо п’яти хвилин – і ви потрапляєте з ділових і шумних вулиць на чудові пляжі.

– Етґаре, розкажіть нам про ваш «будинок Керета» у Варшаві. Чи справді ви використовуєте його в якості місця для проживання та резиденції для писання?

– Якуб Щенсний – польський архітектор, який вирішив побудувати його для мене – хотів звести для мене будинок у пропорціях моїх оповідань, а тому вийшов найвужчий будинок у світі. Той факт, що моє фото потрапило до ізраїльського видання «Книги рекордів Ґіннесса», переповнює неймовірною гордістю мого десятирічного сина. Цей будинок більшою мірою є для мене метафоричним, аніж реальним будинком – він пов’язує мене з минулим моїх предків. Я не проводжу там багато часу, але те, що прізвище моєї польської родини написане на дверному дзвонику, дає мені відчуття того, що мій родинний зв’язок із Варшавою та Польщею досі живий.

– Чи існує у світі місто, де б вам хотілося народитись і жити?

– Міста, кращого за Тель-Авів, вигадати важко, але якби мені довелося жити деінде, я б вибрав Токіо і Сидней. Це дивовижні міста.

– Якими ви бачите відносини між літературою і політикою – взагалі, у вашій творчості – зокрема?

– Художня література для мене – знаряддя, покликане відтворювати неоднозначність, і в той момент, коли ти намагаєшся експлуатувати художню літературу для передачі чіткого та прагматичного повідомлення (яке повинно міститись у кожному доброму політичному тексті), ти зраджуєш її первісну функцію, пропонуючи щось, що в більшості випадків було б набагато більш спрощене за реальне життя. Я пишу і художні, і політичні тексти. Писання художньої прози породжує в мені невимушеність і легкість, тоді як політичні тексти я сприймаю як рутинну роботу. Щось на кшталт викидання сміття або миття посуду. На відміну від художньої прози, я не відчуваю жодної радості у процесі писання публіцистики. А займаюся я це тільки з однієї причини – тому що вбачаю в цьому власну людську відповідальність.

– Ви неодноразово говорили, що уявляли собі Росію за творами Гоголя, Бабеля та Булгакова? Чи відчуваєте ви зараз, що це був саме український простір і чи має для вас значення походження письменника (за Гьоте: «Wer den Dichter will verstehen, muß in Dichters Lande gehen»)?

– Мені соромно зізнатись у тому, що я дуже мало знаю про Україну, і насправді сподіваюся дізнатися про неї більше під час свого візиту. Скажу лише, що моя сестра, яка належить до ультраортодоксальних євреїв, вважає, що Україна – найважливіше місце на світі, поза Ізраїлем, оскільки там народився її равин – легендарний Раббі Нахман із Брацлава.

– Ви майстер «малої форми», ви ніколи не думали про роман? Взагалі, яку книгу вам хотілося б написати?

– Майже кожне написане мною оповідання на якомусь етапі я відчував як початок роману, який досягав свого фіналу вже через кілька сторінок. А щодо книжки, яку б мені хотілося написати… Гаразд… Щоб виправдати мої зусилля, це має бути книжка, яка ще не була написана.

– У ваших оповіданнях іноді відчувається легкість і мудрість хасидських легенд. Чи хасидська традиція короткої оповіді так само життєво важлива для вас, як і традиція західної літератури?

– Як я вже згадував, моя сестра належить до хасидів, а будучи любителем історій, я провів чимало часу за читанням притч Раббі Нахмана з Бреслау – це якраз збіглося з посиленням її релігійності. Принаймні деякі свої оповідання я пов’язую з агностицизмом хасидських одкровень. У цих оповіданнях народжуються хасидські питання, але не можна покладатися на те, що Господь дасть на них чіткі відповіді.

– Часто ви безжально руйнуєте структуру класичного оповідання і його логіку, особливо у «Раптом стукіт у двері». Це дуже захоплює читача. Чи усвідомлюєте ви, що читач просто «присідає» на ці оповідання як на наркотик, стаючи керетозалежним?

– Дякую. Мушу визнати, що я не роблю це навмисно. Я намагаюся писати кожне оповідання у відповідності до його власної внутрішньої логіки, а вже те, що деякі з них тяжіють до саморуйнування, то вибачайте (смайл).

– У ваших оповіданнях так багато метафізики та чудес. Проте, як не парадоксально, ви постійно демонструєте, що шукаєте позитиву і добрих рішень для людських істот. Чи чудеса це єдина надія для нашого виживання?

– Я насправді вірю, що в людьскому існуванні є дещо, що виходить поза межі нашого фізичного єства. У моїх оповіданнях воно може виявитися магічним, у реальному житті здатне проявлятися через співпереживання та співчуття – і це для мене не менш магічне.

Розмовляли Інна Булкіна, Віка Федоріна й Андрій Бондар