А еще человек-фестиваль, человек-концерт, человек-театр, «усвідомлений піонер з елементами мазохізму» – Сергей Проскурня.
– Кого вы можете назвать своими учителями, людьми, которые вас формировали?
– Так-от вийшло в моєму житті, що в мене були вчителі, які були вчителями в силу обставин. Я вступаю до музичної школи, мене віддають у клас Льва Івановича Смирнова. Це було у Львові в школі № 2. А в школі № 1 вчився Юра Башмет. Смирнов – абсолютно легендарна фігура. У нього дуже багато прекрасних учнів, які стали зірками скрипкової школи. Зі мною не склалося, але він перших чотири роки клопітливо тримав мої руки, водив смичком – робив мені постановку рук.
Потім ми з батьками переїхали в Черкаси. Після Льва Івановича Смирнова мене взяв директор школи Анатолій Федорович Сілкін. Для Черкас він був особлива фігура. Він був радянським патріотом, вірив в усі ці догми. Був героєм Другої світової війни – Великої вітчизняної, як тоді казали. Був дуже серйозно поранений, вижив і створив у Черкасах першу музичну школу, в якій був величезний ансамбль скрипалів. Ми грали на центральній площі Черкас на церемонії відкриття пам’ятника Леніну.
Сілкін створив у нашій музичній школі музей «Ленін і музика». Він продовжував міфологізацію всієї цієї історії. Але завдяки саме цьому його листи до геніальних музикантів, композиторів завжди приходили з чудовими відповідями. Приходили платівки з автографами Шостаковича, Хачатуряна, Мравінського, Свєтланова, Ріхтера… Себто уявляєте – мені 11 років, а я тримаю в руках платівку, підписану Шостаковичем. Як не крути, але добре, що в нас був музей «Ленін і музика» (смеется).
У Черкасах, які дуже відрізнялися від Львова, а зараз ще більше відрізняються, я брав участь у всіх драматичних гуртках, які були в місті: Палаці піонерів, у Будинку вчителя, у театрі-студії «8/5», яким керував Гріша Гімельфонт (він зараз живе в Ізраїлі). Під Черкасами є така туристична база – «Сокирне», і там усі підприємства Черкас мали свої турбази. Ми там з Грішею випадково зустрілись. Я вже був студентом, закінчив перший курс «Карпенка-Карого» і був особливо захоплений постаттю Курбаса. Гріша, зустрівши мене в лісі, серед сосон кричав: «Какой Курбас?! Какой Курбас?! Что вы, украинцы, можете? Вот за моей спиной стоит великий Мейерхольд». Я сказал: «Гриша, обернись: Мейерхольда нет, его расстреляли. Точно так же, как Курбаса».
Врешті решт я зрозумів: вчителів можна вибирати. І крім того, що мені давали вчителі, я ще думав і фантазував, з ким мені було б цікаво. Я дуже добре вчився для того, щоб в мене була стипендія. І от на цю стипендію 40 рублєй я купував собі книжки, платівки, ходив у парк з пляшкою вина з коханою дівчиною, яка потім стала моєю дружиною. У нас з нею стосунки з 12 років.
Я їздив в Москву на репетиції до Ефроса. І був цим дуже щасливий, окрилений, і це був не просто ковток свіжого повітря, а смисл життя. Себто це була одна з найпотужніших мотивацій у моєму житті – поїхати в Москву, де Ефрос репетирує «Місяць на селі», і чотири-п’ять днів бути разом з ним, з Олею Яковлевою, з Олегом Далем, з Михайлом Казаковим, з Дуровим, з Миколаєм Миколайовичем Волковим …
Я був дуже красивий хлопець, у мене були патли от такі до ліктя, завжди розкуйовджені, чи не перші джинси в місті Черкаси розкльошені були в мене. Не пам’ятаю навіть, де я дістав. Примусив батьків купити мені в Києві косуху, але не чорну, а темно-темно-вишневого кольору. І я носив шалики й був… артистом. І в мене в одній руці був футляр з альтом, а в другій руці я тримав платівку Deep Purple. І от цей образ хлопця, який приїжджає в Москву, приходить на Малу Бронну й каже: «Я хочу к вам на репетицию, Анатолий Васильевич». – «Да? Вы откуда?» – «Из Черкасс». – «Где это?»
І в якийсь момент Даль… Це не легенда, ніхто не може в це повірити: тобі 16 з половиною років, зима, мокрі ноги постійно, тому що погане взуття, – і на Малій Бронній перерва, і Даль сперечається з Казаковим, піду я з Мішею слухати вірші Пушкіна в курилку чи піду з Олегом в буфет пити каву.
– С кем пошли?
– Кожен день по-різному. Там дуже багато історій, з Ефросом пов’язаних. Зараз не будемо про це говорити, можливо, доведеться книжку написати.
А потім 1987 рік, і я вже студент Вищих режисерських курсів Міністерства культури СРСР. І Курбасом займаюсь вже дуже серйозно. Тусуюся у всіх цих дисидентських колах і вже працюю в театрі Франка режисером з третього курсу. А чому? Тому що коли Сергій Володимирович Данченко переїхав до Києва зі Львова, йому віддали театр Франка. Це був феноменальний режисер, дуже цікава людина, син акторів, які формували театр Заньковецької. Він вчився на геолога, ходив в експедиції, а став провідним театральним режисером України. Тоді була система, що вона формувала «своїх» і «чужих». Віктюк зі Львова поїхав, а з Харкова поїхав Адольф Шапіро: вони не могли в Україні працювати.
– Каменькович из Киева уехал.
– Женя – це вже інша генерація абсолютно. Але от тоді просто пішаки на шаховій дошці розставлялися.
– А вы почему не уехали?
– Не тільки тому, що в мене були проблеми з мовою. В мене якийсь патологічний страх перед мовами, хоча, скажімо, коли ми почали їздити з моїм театром-студією в Італію, у Польщу, до Німеччини, я – відкритий і дуже комунікабельний – намагався вже якось спілкуватися. Але так, щоб от вивчити мову, здати іспити і одержати право на мешкання… От як Андрій Крітенко, який вчора підписав контракт і став першим українським театральним режисером з постійним професорським місцем викладання в німецькій академії театральній. Уявляєте? У Штутгарті. В нього є собачка Казік. І Андрій мені сьогодні прислав о 09:40 ранку, як Казік «перевіряє» текст контракту. Я йому пишу: «Що, він підписує контракт за тебе?». А він: «Ні, він мій адвокат. Адводог».
Уявіть собі, що моя робота в театрі Франка почалася відразу з «Енеїди». Уявляєте? А потім нас із Данченком в січні 1987 року запросили в Тбілісі на сторіччя Сандро Ахметелі, який був з Курбасом в дуже дружніх стосунках, і в них абсолютно схожі долі. І ми приїжджаємо, як раз 13-го січня ввечері ми прилетіли, Старий новий рік. Готель «Іверія», ще той, розкішний, до абхазької війни, коли там поселилися біженці та жили навіть на балконах у коробках. І ми з Данченком пішли, взяли чебуреків, «Хванчкари», зайшли в номер, зустріли Старий новій рік. Сергій Володимирович внутрішньо був дуже неспокійна людина: у нього був такий, знаєте, психологічний неспокій, неврівноваженість, яка не на людях проявляла себе, а у таких майже інтимних ситуаціях. Коли ти живеш зі своїм вчителем в одній кімнаті в готелі, то дуже багато речей стають зрозумілими. Я йому тоді написав, він спав, а я написав йому величезний лист. І після цього моя доля була то, що називається, «предрешена». Я пішов з театру Франка після цього.
З ранком 14-го починаються відзначення Ахметелі. Я приходжу в театральний інститут, з яким у нас були дружні стосунки, ми обмінювалися дипломними роботами. Якийсь курс Шота Руставелі їхав у Карпенка-Карого, Карпенка-Карого – туди. Уявляєте, які гроші витрачалися на дорогу, на проживання, харчування і таке інше?! Я туди привозив дві групи студентських.
Тбілісі – це одне з моїх міст улюблених у світі.
В інституті я бачу його ректорку Етері Гугушвілі – в траурі. Вона заплакана. Вона виходить на сцену, починає від хвилювання говорити грузинською, а мова конференції була російська. Всі мало розуміють, і я чую тільки – Ефрос, Ефрос. І я розумію, що Анатолій Васильович помер. Я вийшов на вулицю, я б навіть сказав – вибіг, просто такий кінематографічний сюжет, така картинка дуже кіношна. Дощ, 14 січня, 8 градусів тепла. Періщить дощ такий, холодний дощ. Жінки в шубах стоять і продають фіалки, вже фіалки цвіли. І ввечері я приходжу на Коте Месхі, і Параджанов з третього поверху дивиться вниз у двір: «Ты кто?». – «Я…» – «Говнюк!» – «А я, Сергей Иосифович, привез вам подарок из Опишни – свистульку». – «Заходи».
Я зайшов до нього і я йому в цей вечір сказав: «Сьогодні помер Ефрос, і я хочу вчитись у Вас». Він був дуже цим розчулений, надзвичайно. І у нас після цього було майже чотири роки дружніх, справді таких, пацанських стосунків. Він приїздив до Києва, знаходив мене, або я знаходив його. Він забирав у мене картини Примаченко для того, щоб дарувати іншим. Ми з ним купували ґудзики в універмазі і потім на узбецьких блюдах несли їх через весь Київ на кіностудію. Ефрос давав мені уроки, я б сказав, психології, я в житті ніколи не зустрічав таких майстрів… як він розбирав текст! Він висаджував всіх півколом на стільчиках, і всі читали, на колінах тримали примірники п’єс… Я був присутній, як Олі Яковлевій – він її просто не то що сварив, це навіть, я не знаю, як сказати. Він її ставив на місце. Тому що він вимагав, щоб ролі були переписані від руки, і щоб були великі поля, на яких вони повинні були ставити його зауваження. А вона прийшла з книжкою. І це були сльози, істерика. А він сказав: «Ты такая же, как все. У тебя что, не было времени переписать?».
– Вы организовывали фестивали тогда, когда их здесь никто не умел проводить. И проводили их огромное количество, и не самых очевидных. «Фестиваль одной пьесы», «Вывих», «Червона рута», фестиваль в Коломые, то есть везде.
– «Мистецькі Березілля».
– «Березілля», да. Какой из них ваш любимый?
– «Березілля», мабуть.
Портрет Сергія Проскурні. Художник Мар’ян Лунів
– Зачем они вам были нужны?
– А я ж піонер – усвідомлений, з елементами мазохізму. Моя дружина всі ці роки терпить це все, уявляєте? Були моменти граничні. Один з найяскравіших таких прикладів, коли під час фестивалю, в приміщенні театру Франка, який я орендую, були дві прем’єри Някрошюса – «Три сестри» Чехова і «Маленькі трагедії» Пушкіна. Купа народу приїхала, декорації, фури, готель у Пущі-Водиці, харчування, реклама. А я заходжу в метро Шулявська і прошу, щоб мене пропустили без жетону.
– Ну да, о вас ходят легенды как о бессребренике. А кто деньги собирает на все это?
– Я сам збирав. Ми взагалі фестиваль «Мистецькі Березілля» робили втрьох-вчотирьох. При чому постійно в мене було два працівника цілий рік. А на фестиваль ми брали ще одного-двох. Вся логістика, все адміністрування, менеджмент весь – все це робив я сам.
– Музыка или текст? По первому образованию вы альтист.
– І навіть викладав у тій самій Першій музичній школі в Черкасах.
– Да, потом был театр.
– Ну, театр був завжди. Я музику сприймав як сходинку. Я завжди знав, що я буду займатися театром, з п’яти років.
Для мене музичний текст – це текст. Я прекрасно не просто розумію це, і відчуваю – я це вмію. Пам’ятаю розмову з Ґідоном Кремером, коли ми сім годин чекали посадки на літак в Борисполі – ми вже з’їли всі млинці в ресторані й перепробували все варення, яке там було. Весь цей час ми розмовляли про музику. І його це не дратувало. Ну, я вмію (подмаргивает).
– Вы и Андрухович. С вами возможно вот все то, что происходило с героем его романа «Рекреації» Павлом Мацапурой?
– Уявляєте листопад 1990 року? Ми ще ж в Радянському Союзі. Після «Червоної рути» мені львівська міліція зробила втихаря закордонний паспорт, і в мене запрошення в експериментальний театральний клуб La MaМa до Нью-Йорку на виставу (многозначительно) про Леся Курбаса. Літаки – тільки з Москви. Я приїжджаю в Москву і зупиняюсь у Юрка в гуртожитку літінституту.
– У Юрка?
– У Андруховича. От… а Лєна Опоркова вирішила мені допомогти, тому що вона дуже симпатизувала, ми дружимо багато років. Вона зараз керує Школою Галини Вишневської. А перед тим вона робила для Колобова Нову оперу. Просто з нуля, уявляєте, разом з будівлею? А до цього вона була дружиною Георгія Опоркова, ленінградського режисера трагічної долі. Він дуже рано помер. Вона залишилася з сином сама, дуже часто приїжджала в Київ і брала участь у різних фестивалях театрального товариства, потім СТД… Вона завжди була дуже активна. І Лєнка мені каже: «А давай, я тебе сделаю что-то, ты с этим паспортом не улетишь. Тебя не пустят». Тоді ж візи давали в аеропорту. І вона мені робить паспорт Міністерства закордонних справ СРСР за один день! Я довше робив фотографію для цього паспорта, ніж вона робила цей паспорт. І вона: «А давай поужинаем в Доме литераторов» – там легендарний ресторан, а український композитор Леонід Грабовський колись працював там гардеробником, уявляєте? (пафосно) «О, какой мир был фантастический!» (смеется и вздымает руки к небу) І я кажу: «Лєнка, а Андруховича ми можемо покликати на цю вечерю?».
А вночі перед цим він читав мені шматки «Рекреацій». Передати почуття, яке в мене тоді народилося, дуже важко. Знаєте, це коли в душі метелики пурхають. І це мокрий ніс і очі, безумний регіт, просто гомеричний. Я дуже ціную такі хвилини в житті. Це дуже часто в мене буває з концертами класичної музики, на які я люблю ходити, тому що я в цей час включаю всю свою асоціативну базу. І скажімо, найкращі мізансцени, або так звані режисерські рішення вистави, до мене приходять в момент прослуховування музики. Причому бажано, щоб це був живий звук, не платівка, не запис, а саме концертний зал. Хоча публіка, тут поруч люди якісь, все начебто відволікає, світло, архітектура… Але в той же час присутність от тут, сьогодні, зараз, і більше ніколи – оце найважливіше. І за це я люблю філармонію і театр. Більше того, навіть коли я знімав документальний фільм «Тарас Шевченко. ІDентифікація», принцип роботи з героєм в кадрі і присутності камери такі, що складається враження, що це відрепетируваний матеріал. Хоча історія зовсім інша. Це просто такі стосунки, довге спілкування, і така підготовка до моменту (шепотом) «Камера!», щоб герой у кадрі взагалі цього не відчув. Себто абсолютно був органічний і почував себе от так, як він почуває себе щодня. Краса цієї людини, цього героя, його самість, його ID працює в цей момент. І це створює абсолютно неймовірне відчуття максимальної причетності, присутності.
– Фильм о Шевченко. Что вам дает этот проект объяснения классиков? И кто будет следующий?
– Шевченко – це окрема історія. І вона почалась завдяки Богдану Стельмаху. Драматична поема «Тарас» стала частиною «Тетралогії». Він не збирався писати більше. Але коли ми з ним зробили цю виставу в ТЮЗі у Львові із молодим Васею Башою – він був юним Шевченком, а дитиною-Тарасиком була Настя, його старша дочка. Успіх цієї вистави і попадання в історію завдяки суспільному контексту… Уявляєте? Мітинг біля пам’ятника Франка у Львові, біля університету. І потім всі, хто стояв на імпровізованій трибуні, прийшли до нас на виставу: Чорновіл, Косів, Горені, Іваничук, Лубківський – ну всі. Ніхто не хотів розходитися після вистави, всі стояли і співали Шевченка. Стояли, співали, співали, давайте ще цю… Як можна таке переживати десь за кордоном? Це ж нереально! Як я міг звідси поїхати? Навіть якби мене кликали. Тому що я причетний просто до всього, що відбувалося останні 30 років. Я не знаю навіть, чи хвалитись цим. Ну, пам’ятника Шевченку не було б, якби не наша вистава. Потім мої друзі – архітектори львівські – влаштували мені просто «тёмную» за те, що я «зіпсував міський ландшафт». Я місце не вибирав, місце вибрав Стельмах. «Ну, ти ж виставу зробив? – казали вони. Ти ж сказав, що треба квіти до Шевченка нести, а його нема».
А от тепер інша історія. Шевченко для мене не просто живий, він мені все життя допомагає. Чому от ця мольфарка в кадрі – начебто це її монолог, але вона відповідає на мої запитання за кадром. Чи можна взагалі викликати духів і чи можна просити в них допомоги, поради? І от ця модель, що я можу викликати духа, але я спеціально не буду цим займатись, тому що невідомо, як дух відреагує на мене, і чи я не зміню його ситуацію. Давай, я буду краще живим допомагати. «Ти кашляєш?» – питає. От вся ця вода, яку вона в кадрі переливає, я потім це випив, вмився, як вона сказала: «Стань там, подивись туди, вилий сюди» – і зранку прокинувся абсолютно здоровим.
– Помогает.
– Уявляєте?
Є в Черкасах (торжественно) академічний музично-драматичний театр. Хочеться, щоб він чимось відрізнявся, хочеться чогось свого. Кажу: «Давайте, ми з вами кожного сезону будемо робити виставу про черкащан геніальних». Ідея проста і об’єктивно цікава. Але хто буде писати п’єси? П’єс нема, або якщо вони є, то вони такі кондово-совєтскіє агітки. А це все люди фантастичних історій – Гулак-Артемовський, Симоненко. Я хотів ще зробити виставу про Осьмачку, про Чорновола, про родину Семеренків – там взагалі «дах зносить», які там історії. Вот где «дышат почва и судьба».
– Хорошо было бы, если бы получилось.
– Я пішов з того театру. Їм це не треба, розумієте? Їм треба було спалити театр – і вони це зробили.
– Ну, может быть, там что-то переменится.
– Там тепер Петро Ластівка виграв конкурс на керівника театру. Подивимось, чи історії про черкащан йому цікаві (подмаргивает).
– Вы организовываете все президентские концерты?
– Ні (отмахивается), я ялинкою не займався. Там Ігор Добруцький займається авторськими шашликами (смеется).
– А что бы вам было интересно делать: оперы ставить, фестиваль готовить?
– Я вдячний, я навіть не можу сказати, кому – господу Богу, чи Петру Олексійовичу, що в мене є можливість здійснювати ті задуми, які в мене були раніше. Просто зараз, можливо, прийшов цей час. Можливо, це президент, який дослухається до сценаріїв. Я ж будь-яку владу не ідеалізую. Тому що влада – це страшна історія, це як гроші. І ідеальної не може бути взагалі. Улоф Пальме – був такий прем’єр-міністр Швеції. Його вбили, тому що він навіть для Швеції був ідеальним. А зараз все, що відбувається у світі, – це карнавалізація всіх сфер, перетворення війни і страждань людей – в кіно, в блокбастери. Себто бацила абсолютної байдужості до страждання: це не зі мною, це як у кіно. Я ж у кіно сиджу: кров, страждання, трагедія, а я з поп-корном. Оце образ сучасного світу. Те, що дає нам ЗМІ, недолуга політика – це поп-корн. А тоді запитання: «Нам особистість потрібна чи ні? Чи нам потрібен тупий електорат без персоніфікації взагалі, без цільових груп?». Я все життя займаюсь особистістю.
– Министерство культуры не хотите возглавить?
– Пізно.
– Чому?
– Тому що мені скоро буде 60. Вже немає тої енергії. Я б хотів це зробити, коли мені було 40. Ми багато років дружимо з Михайлом Юхимовичем Швидким. На жаль, я не встиг познайомитись із Фурцевою. Але я, наприклад, знайомий був з п’ятьма, може, шістьма міністрами культури Польщі. Я спілкувався з монстрами, реально – монстрами арт-менеджменту в Штатах, в Польщі, в Чехії, в Німеччині. Очевидно, я розумію, як треба. Питання – чи зможу я втілити це в існуючій системі. І я сам собі даю відповідь – ні. Тому що у нас, поки що, можливо через якісь індивідуальні прояви якісні месседжі суспільству давати. У цій ситуації мені допомагає Нищук. Це не просто дружба, це взаємодопомога.
Хоча наша суперечка з приводу програми концерту до 25-річчя Незалежності – вона була для мене дуже гірким і болісним досвідом. Я йому сказав: «Давай, я напишу заяву і вже не буду твоїм радником, а Капранових візьми на роботу обох. От, хай вони будуть тобі радниками, тому що вони суперкультурні особистості».
– Что не так с нашей культурной политикой?
– Відсутність культурної політики – це найбільш, я би сказав, конструктивна політика.
– Как выгрести весь этот совок?
– А я вам скажу, що ми для цього робимо. Причому в дуже великій команді, в якій є і Нищук, очевидно, і в якій є Шимків Діма, і Ростик Павленко, і Марина Порошенко, тому що вона бере участь у цих фокус-групах.
– Они что-то меняют, эти фокус-группы?
– Ми зараз на порозі функціональних змін. Ми не можемо заявити, що Міністерство культури – це зло і його треба знищити. Це було б неправильно. Всі оці мої жарти про «прачечную» – вони відомі, і зрозуміло, що я там якісь речі провокую, дражнюсь і… Ну, це просто моя така система, мій гумор. Але те, що повинно відбутись, – і дай Бог, треба тримати дулі, – це прийняття Закону про державний фонд української культури. Треба врівноважити, збалансувати систему споживання з інноваційною системою. Вся система, яка була сформована в радянський час і яка майже не помінялася, побудована на управлінні споживанням: от тобі чай з цукром, а тобі водичка. І в цій системі працює все. Психологія, ментальність артиста, який знає, що він починає актором другої категорії, повинен вирости до майстра сцени і в якийсь період свого життя стати заслуженим, потім стати народним, потім стати народним СРСР, потім одержати Шевченківську премію. В період проходження цієї кар’єри – орден, медаль, орден, медаль, грамота. Почнемо з міської грамоти, потім обласна грамота, потім Верховної Ради грамота, потім Кабінету міністрів грамота. Там ціла система координат, про які вони думають більше, ніж про текст ролі. Розумієте, в Черкасах проти мене повстали актори, яким я вибігав звання в Києві. І я знав, що це буде, тому що вони наскрізь фальшиві. Актор, який «я хочу звання», фальшивий до «мізку кісток». Я Вас повеселю однією історією. Репетиційний процес. Через 15 хвилин репетиція починається – дзвонить мені актор, Ви його бачили, він у Жолдака в Голодоморі «Ленін love, Сталін love» був головним героєм з монологом трагічним. «Сергій Владиславович, я не буду на репетиції, я на дачі». – «Ну, так візьміть таксі, приїжджайте». – «Ні-ні-ні, я там далеко, в області десь, район якийсь. В мене велика дача, десь там. І в мене бур’яни, і мені треба їх полоть». Я кажу: «Саша, ви знаєте, що? От у нашому театрі ви в мене в такому статусі, як Смоктуновський. Таких акторів, як ви, в театрі більше нема. І тому я дав вам цю роль. І тому я хочу з вами мати репетицію. У вас робочий день, Саша. Ви можете собі уявити, щоб Іннокентій Михайлович Смоктуновський подзвонив Олегу Миколайовичу Єфремову і сказав: «Олежка, я на репетицию «Дяди Вани» сегодня не приду, у меня бурьян»?» Сашко каже: «Ні, не можу такого уявити». – «Тому Ви й не Смоктуновський…».
– Со страной все примерно так же?
– Угу… Але це моя країна. І тому, скажімо, наш фестиваль «Вивих» став репетицією Революції на граніті. Ви знаєте, що це два явища споріднених? вони пов’язані між собою, як брат і сестра в одних батьків.
А хто ж батько? (смеется)
