Новий роман Ірванця вийде вже навесні, отож чекайте на роман-шок, роман-карнавал, роман-провокацію.

Там буде все: детектив, шпіонський трилер, жорстке порно, письменницький міжсобойчик, – все, що повинно інтригувати, дратувати і збурювати.

Це «Харків 1938», це Україна, що перемогла під Крутами і вибудувала національну державу. Це «Україна Коновальця», яка в Європі 1930-х, мабуть, більш за все нагадує Італію Муссоліні.

Так, Ірванець  знов написав альтернативну історію. Ні, цього разу не антиутопію, навпаки, –  анти-антиутопію. В тому розхитаному та неймовірному часопросторі можливо все: там Ольга Кобилянська стає нобеліаткою, Остап Вишня побиває Гемінґвея у харківським підворітті, а шановані українські генерали Котовський і Буденний рубають шаблями запечених свіней.

Так, це саме Бурлеск-Балаган-Буфонада. І можливо, для умовно-купідонівського читача там забагато фокусів «зі своїми», проте у літературному сенсі це доволі вишукана річ: центральна сюжетна подія – літературний карнавал тут стає конструктивним прийомом і, за великим рахунком, визначає жанр.

Отже: Олександр Ірванець. Харків 1938. Роман. LAURUS, 2017. Ми пропонуємо фрагмент з першої частини, дія якої відбувається у Києві.

***

            Буквально за квартал звернувши ліворуч, на Прорізну, Коцюба пішов лівим хідником, а за кількасот метрів збіг сходами до робітничо селянської школи № 48. Тут на посаді заступника директора з національного виховання працював подвійний агент Петров.

Старшого віку вахтер при вході одразу збагнув, що перед ним важливий гість. Він вийшов з-за своєї загородки, підвів полковника до розкладу занять і допоміг знайти номер кабінету, в якому зараз Віктор Петрович проводить урок історії. «Новітня історія України», ось, кабінет 38, це аж на третьому поверсі, в кінці коридора.

Коцюба долав сходинки за звичкою через одну, мимохіть вслухаючись у звуки школи: онде під фортепіанний акомпанемент дитячі голоси не в лад виводять лисенкову пісеньку «Я лисичка, я сестричка», в іншому класі – монотонне бубоніння диктанту – «Наша рідна вітчизна – УРСР. Українська Робітничо-Селянська Республіка. Столиця нашої держави – місто Харків.» На другому поверсі за дверима декламується вірш, заданий до вивчення напам’ять:

Бій одлунав, і червоні знамена
Затріпотіли на станції знов,
А до юрби полонених
Сам комісар підійшов.

«Є українці між вами, я знаю.
Кожного кулі чекає печать…»

Кабінет номер тридцять вісім дійсно знаходився аж у самому кінці коридора.  Коцюба стишив крок, щоб не стукати каблуками, спинився під дверима. До дзвінка іще хвилин десять. Можна почекати. Намагаючись не рипіти шкірянкою, підійшов аж впритул до дверей, прислухався до голосу агента, який саме розповідав учням:
– Тож після «дива під Крутами» у січні 1918-го року, коли українське військо, підійшовши на допомогу студентам та гімназистам, дало першу повноцінну відсіч російським інтервентам, невдовзі з півдня долучилися об’єднана армія Нестора Івановича Махна та Артема Сергіїва. Західний напрямок у той час захищала армія УГА, якою командував наш теперішній президент. Спільними силами було досягнуто перелому в бойових діях на Чернігівському напрямку. Підніміть руки, у кого батько воював на тому фронті? О, бачите, майже у всього класу! Та невдовзі по тому бойові дії спалахнули на Донецькому і Харківському  напрямках. Генеральний штаб, а за ним і багато інших установ було перенесено до Харкова. О! Яких українських генералів ви знаєте? Ану, швиденько!

-Тютюнник!
-Зелений!
-Махно!
-Буденний!
-Котовський!
-Вікторе Петровичу, а правда, що Клим Ворошило утік до Росії, бо його Буденний зарубати шаблею пообіцяв?

– Не меліть дурниць! – гримнув учитель. – Наступного тижня контрольна! Повторити усім битву під Богодуховом, інші події Визвольної війни! Аж по саме Білгородське замирення дев’ятого травня, по день Перемоги! Там буде чотири варіанти, я добре подбаю, щоб ніхто не списував!

Коридором загримів дзвінок і Коцюба передбачливо відступив на кілька кроків від дверей. Учні з гамором викотились, а вже після них, із довгими згорнутими картами під пахвою вийшов і викладач. Віктор Петрович був сірим і невиразним. «Ідеальний агент» – подумки вже вкотре відзначив Коцюба, дивлячись на безлику постать в сіренькому піджачку, потертому на ліктях. Зустрівшись поглядом із полковником, Петров посміхнувся, мовляв, не здивований, чекав цього візиту.

Привіталися за руку. Петров тихенько шепнув: «Поговоримо не тут», і поніс наочність до учительської. Коцюба спустився сходами, поступаючись дорогою галасливим зграйкам школярів, кивнув старому вахтерові й вийшов на ганок. Невдовзі з’явився й Петров, поверх сіренького піджачка він одягнув ще й такого самого сіренького плащика.

-Тут є поблизу один заклад. – сказав він і покрокував униз Прорізною. На розі з Пушкінською агент і полковник перейшли дорогу й увійшли до підвалу в сірому наріжному будинку. Це був трактір «Купідон».

ТРАКТІР «КУПІДОН»

Власником трактиру був такий собі Федір Баландін, росіянин з-під Орла. Товстий, щокатий, та ще й з бородою, він демонстративно ходив у яскраво-червоній російській рубасі-косоворотці, слухав Шаляпіна на патефоні й читав російську емігрантську пресу, всілякі «Парижские ведомости» та берлінський «Голос эмиграции». Обслуговувала відвідувачів руда криклива дівка Танька, цибата і вредна. В напівтемному залі було порожньо, лише ген далеко, під портретом Пушкіна в куточку сидів якийсь пиячок зі стограмовим графинчиком чогось міцного й прозорого. Петров і Коцюба присіли за столик біля протилежної від дверей стіни. Неподалік походжав Федір і відгавкувався від Таньки.

-Я вам говорила, хозяін, надо украинскіє пластінкі купіть к патєфону! А то вам нє только твьордий знак отоб’ют. Вам єщо што-то отоб’ют.

– Ах, ось воно що! – засміявся Петров. – Я й справді бачив минулого тижня, як патріотична молодь, молоді миколи джері тут проходили, і звернули увагу, та й повідламували над дверима тверді знаки в написі «Трактіръ «Купидонъ». Так ось воно як!

– Здорова реакція молодих патріотів. – гмикнув Коцюба і поглядом підкликав до себе Федора. Баландін підійшов, махнув широким рукавом по столі, немов стираючи з нього невидимі (а може й справжні) крихти.  – Щас Таньку позову! – пробасив він і озирнувшись через плече своєю безшиєю головою, аж йому щоки почервоніли й обвисли на високий стоячий комірець, гукнув «Танька!», хоча подавальниця стояла метрів за чотири серед залу й руки в боки позирала, як маслакуватий і теж рудий хлопчисько з вугруватим і тупим обличчям рачкує, посуваючи тазика, та брудною ганчіркою везькає по бетонній підлозі. Почувши Федорів глас, вона здригнулась, поправила брудно-білого фартуха і швидко й непомітно копнула хлопчака під ребра. Коцюба, нахиливши голову, краєм ока зауважив, як у брудний тазик капнуло декілька сліз.

– Я і говорю, Вєртінского пластінкі купіть надобно! Он хоть по рускі пойот, но он кієвлянін. А то ваша постоянная «Бариня» людєй нєрвіруєт.

– Обслужи посєтітєлей! – гаркнув на неї Федір, і аж тоді Танька підійшла й уклякла біля їхнього столу, чухаючи ліктем собі по ребрах.

-І єщо такая Крушельніцкая єсть, Соломія. Ізвєсная очєнь! – все ще огризалась вона через плече на Федора. – Может вам всьо-равно што слушать а вот у нас із нім, – вона вказала на хлопчака, шо кляк на підлозі, пересуваючи тазика, – наши с нім сєрдца трєбуют перемєн!
Виголошуючи цю тираду, Танька все ж очима вже запопадливо кліпала навстріч Коцюбі і його супутникові.

Коцюба замовив два пива і сніданок для себе: яєчню з салом. До пива Танька принесла ще й мисочку чорних житніх сухарів, густо посипаних чорною шахтарською сіллю.
– Ржаниє! – проіржала вона, ставлячи мисочку на стіл, розвернулась, майнувши несвіжою спідницею й подалась на кухню, смажити яєчню для Коцюби. За мить звідти долинув брязкіт посуду й нерозбірливі крики – мабуть, лайка.

Цокнулися пивом, пригубили.

З Петровим у Юрія Коцюби стосунки були довірливі, майже дружні. Тому й називали один одного на ім’я.

-То що чувати, Вікторе? – Коцюба загриз довгого тонкого сухарика.

– Готовність. – відповів Петров і відсунув пиво. – Готовність загальна, і найвищого ступеня. Отак ото, Юрку.
– Поясни. – Коцюба підсунув Петрову миску з сухариками. Той узяв і собі захрумтів.

– Повідомлення не мені. Воно для всієї мережі. – Петров перестав жувати, й пальцями кришив сухарика просто на стіл перед собою. – Можу показати. Це недалеко, біля Міської Думи.

Федір у глибині зали увімкнув патефона й голос Шаляпіна зареготав: «Блоха! А-ха-ха-ха! Блоха! А-ха-ха-ха!»