Філіп Сендс – професор міжнародного права в University College London, британський юрист-міжнародник з львівськими коренями. На згадку про свою сім’ю Сендс читає у Львові лекції з міжнародного права.
«Східно-західна вулиця: витоки геноциду і злочинів проти людяності» – це роман про Херша Лаутерпахта, Рафала Лемкіна, Манфреда Лакса і Луїсі Сона – львівських юристів, які стояли біля витоків сучасної системи міжнародного права. «Геноцід і злочини проти людства – це дві різні концепції, пояснює Сендс, – обидві вони стали частиною міжнародного права в середині 1940-х років, в Нюрнберзі. Злочини проти людства спрямовані на вбивство великої кількості людей. Геноцид має інший фокус. Мета геноциду – не вбивство окремих людей, а знищення груп». У своїй новій книзі Філіп Сендс намагається простежити появу цих двох термінів. Дослідження привело його до Львова, на юридичний факультет Львівського університету, де в 1915-1925 роках навчалися два відомих юриста – Херш Лаутерпахт і Рафал Лемкін. За словами Філіпа Сендса, саме завдяки Хершу Лаутерпахту, який пізніше став професором міжнародного права в Кембриджському університеті, термін «злочини проти людства» потрапив до статуту Нюрнберзького трибуналу. Рафал Лемкін у 1943 році ввів термін «геноцид», посилаючись на вбивство груп.
Свою книжку «Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова» Філіп Сендс презентуватиме особисто в рамках Форуму видавців.
Субота, 16 вересня – 19.30 – 20.45 – «Повернення до Львова. Звідки почалася боротьба із геноцидом та злочинами проти людяності». Зустріч з Філіпом Сендсом та презентація його книжки «Східно-Західна вулиця». Учасники: Філіп Сендс, Генрі Марш, Іван Городиський – «Перший театр» (вул. Гнатюка, 11);
Неділя, 17 вересня – 10.30 – 11.45 – Прес-сніданок «Британія і Україна. Люди і книги». Учасники: Генрі Марш, Філіп Сендс, Роберт МакКрам, Беа Хемінг – «Копальня кави» (пл. Ринок, 10).
Філіп Сендс. «Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова». Переклад: Павло Мигаль. Л.: Видавництво Старого Лева, 2017
******
Вівторок, 1 жовтня 1946 року,
Нюрнберг, Палац правосуддя
Щойно минула третя пополудні. Дерев’яні двері позаду лави підсудних відчинилися і до зали 600 увійшов Ганс Франк. Він був вбраний у костюм, із сірим тоном якого контрастували білі шоломи двох похмурих військових конвоїрів, що супроводжували Франка. Чоловік, який був особистим юристом Адольфа Гітлера, а потім його представником в окупованій Німеччиною Польщі, з рожевими щічками, гострим носиком і зализаним назад волоссям, від цих судових слухань помарнів. Це вже не був той стрункий елегантний міністр, оспіваний його другом Ріхардом Штраусом. Франк вочевидь був у стані цілковитої розгубленості — аж настільки, що, увійшовши до приміщення, обернувся і став лицем у протилежний бік, спиною до суддів.
У переповненій того дня залі суду сидів професор міжнародного права Кембриджського університету. Лисуватий і в окулярах, схожий на сову Герш Лаутерпахт розташувався на чільному місці за видовженим дерев’яним столом, обабіч — поважні колеги британської групи обвинувачення. Він сидів за кілька метрів від Франка, у чорному костюмі. Лаутерпахт був тим, кому належить ідея внести термін «злочини проти людяності» до Статуту Нюрнберзького трибуналу — три слова для опису вбивства чотирьох мільйонів євреїв і поляків на території Польщі. Лаутерпахта згодом визнають найсвітлішою головою міжнародного права у двадцятому столітті і батьком сучасного правозахисного руху, втім, його цікавість до Франка була не лише професійною. Впродовж п’яти років Франк управляв територією, що включала Лемберг, де в Лаутерпахта була велика родина, зокрема його батьки, брат, сестра та їхні діти. За рік до того було розпочато судовий процес, їхня доля у царстві Ганса Франка все ще була невідомою.
Ще одного зацікавленого у справі чоловіка того дня в залі суду не було. Рафал Лемкін слухав судове засідання по радіо, лежачи у ліжку американського військового госпіталю у Парижі. Державний обвинувач, а згодом адвокат у Варшаві, він утік з Польщі у 1939 році, коли спалахнула війна, і, зрештою, дістався Америки. Там він працював з американською групою обвинувачення одночасно з британцями. Впродовж цього довгого шляху він возив за собою кілька валіз, напханих документами, серед яких було чимало розпоряджень, підписаних Франком. Вивчаючи ці матеріали, Лемкін помітив певну модель поведінки, якій дав назву, щоб описати злочин, скоєний Франком. Він назвав його «геноцид».
На відміну від Лаутерпахта, який зосередився на злочинах проти людяності з метою захисту окремих осіб, його більше цікавив захист групи людей. Він невтомно працював над тим, аби термін «геноцид» долучили до справи Франка, але почувався не надто добре, аби бути присутнім в цей останній день судового процесу. Він також мав особистий інтерес у справі Франка: провів кілька років у місті Львув, а його батьків і брата було втягнуто у злочини, як зазначається, скоєні на території, підконтрольній Франку.
— Підсудний Ганс Франк, — оголосив голова трибуналу.
Франк саме мав дізнатися, чи доживе до Різдва, чи буде в стані виконати обіцянку, яку нещодавно дав своєму семирічному синові: що все буде гаразд і на свята він буде вдома.
Четвер, 16 жовтня 2014,
Нюрнберг, Палац правосуддя
Шістдесят вісім років по тому я відвідав судову залу 600 в компанії Нікласа — сина Ганса Франка, який був маленьким хлопчиком тоді, коли було дано цю обіцянку.
Ми розпочали наш візит із закинутого порожнього крила занедбаної в’язниці позаду Палацу правосуддя — єдиного з чотирьох крил будівлі, яке встояло донині. Ми всілися у такій самій маленькій камері, як та, де його батько провів майже цілий рік. Востаннє Ніклас був у цій частині будівлі у вересні 1946 року. «Це єдина кімната на світі, де я можу побути трохи ближче до свого батька, — сказав він мені, — посидіти, уявити себе на його місці, уявити, як він пробув тут майже рік, з відкритим туалетом, невеличким столиком, маленьким ліжком… і все». Щодо батькових дій камера була невблаганною, як і Ніклас: «Мій батько був юристом. Він знав, що накоїв».
Судова зала 600 досі функціонує і не дуже змінилася з часів того процесу. У 1946 році кожен із двадцяти одного підсудного на шляху з камери мав скористатися невеличким ліфтом, що піднімався безпосередньо до зали суду, цю штукенцію ми з Нікласом дуже хотіли побачити. Вона, як і раніше, була позаду лави підсудних. Увійти можна було крізь ті ж самі дерев’яні двері, що відчинялися без жодного звуку. «Відчинити, зачинити, відчинити, зачинити», — писав Купер з лондонської «Таймс», колишній тенісний оглядач, який робив щоденні репортажі з процесу. Ніклас відчинив двері і зайшов у невеличкий простір кабінки ліфта, тоді зачинив за собою двері. Коли він звідти вийшов, то попрямував до місця, де сидів його батько під час судового процесу, обвинувачений у скоєнні злочинів проти людяності і геноциді. Ніклас всівся і нахилився вперед на дерев’яні поруччя. Він подивився на мене, потім обвів поглядом приміщення, а тоді зітхнув. Мені завжди було цікаво, як його батько востаннє проходив крізь відчинені двері ліфта і далі до лави підсудних. Це можна собі уявити, але неможливо побачити, тому що останній день процесу, вівторок, 1 жовтня 1946 року, фільмувати на камеру було заборонено. Це було зроблено для захисту гідності підсудних.
Ніклас урвав мої думки. Він спокійно і твердо сказав: «Це щаслива кімната, для мене і для світу».
Разом із Нікласом ми опинилися в судовій залі 600 завдяки запрошенню, яке я несподівано отримав кілька років тому. Запрошення надійшло від юридичного факультету Львівського університету. Мене запросили прочитати публічну лекцію про моє дослідження, присвячене злочинам проти людяності і геноциду. Вони попросили мене розповісти про справи, до яких я був залучений, про мої наукові праці, присвячені судовому процесові у Нюрнберзі, і про наслідки цього процесу для нашого сучасного світу.
Я давно захоплювався Нюрнберзьким процесом і міфами, які з’явилися навколо нього, так званою точкою відліку для становлення сучасної системи міжнародного правосуддя. Я був зачарований випадковими деталями, які можна знайти у довжелезних копіях матеріалів, невблаганними доказами, що потрапили до багатьох книжок на цю тему, а також спогадами і щоденниками, в яких прискіпливо описувалися свідчення учасників процесу, усіма цими матеріалами, що лежали на столі перед суддями. Мене страшенно зацікавили фото- та кіноматеріали, як от чорно-біла юридична кінодрама «Нюрнберзький процес» («Judgment at Nuremberg»), нагороджена Оскаром 1961 року, відома, окрім свого сюжету, романтичними стосунками Спенсера Трейсі та Марлен Дітріх. Моя зацікавленість мала практичну причину, тому що той процес значно вплинув на мою професійну діяльність: Нюрнберг став потужним поривом у вітрила правозахисного руху, що тоді лише зароджувався. Звісно, помітно відчувався «душок правосуддя переможця», але, безперечно, йдеться про каталітичну справу, що відкрила можливість притягнути до міжнародного суду лідерів держав, чого досі ніколи не було.
