Престижну літературну премію Man Booker International Prize отримала польська письменниця українського походження Ольга Токарчук.

Приз у 50 тисяч фунтів за свій роман «Bieguni» («Бігуни», 2007)  вона розділить  з перекладачкою Дженніфер Крофт.

Ми можемо лише зауважити, що українською роман був перекладений значно раніше, і що в 2008-му він приніс письменниці її першу «Ніке», одну з головних польських літературних відзнак (вдруге Токарчук здобула цю нагороду у 2015 за «Книгу Якова»).

«Бігуни» – не травелог і не роман в загальноприйнятому розумінні, це оповідь, що складається з кількох фрагментів, її можна читати з будь якого місця, бо рух, в якому постійно перебувають персонажі, не має завершення, – взагалі, здається, він не має навіть напрямку. Одні герої від когось тікають, інші – навпаки – наздоганяють. «Бігуни», – кажуть нам, – це представники давньої секти, які відмовились від осілого життя і постійно перебувають у русі, вважаючи це шляхом до святості.

А ще «bieguni» польською – полюси Землі, втілення непорушності. І протилежна рухові тема смерті в романі розкривається дещо екзотичною і гротесковою колекцією «анатомічних театрів».

Давніше, коли я прокидалася в чужих місцях, мені здавалося, ніби я вдома. І щойно потім я зауважувала незнайомі подробиці, не помічені звечора. Важкі готельні штори, велика коробка телевізора, моя валізка з виваленими тельбухами, старанно вкладені білі рушники. Нове місце мерехтіло за вікнами, запнуте чадрою, таємниче, переважно біло-кремове або жовтаве від вуличних ліхтарів.

Потім я ввійшла у фазу, яку психологи подорожі називають «не знаю, де я». Я прокидалася цілком дезорієнтована. Як алкоголік у запої, намагалася пригадати собі, що робила попереднього вечора, де була, якими шляхами мене носило, подробиця за подробицею відтворювала минуле, аби розшифрувати те, що відбувається тут і тепер. Що довше тривала ця спеціальна процедура, то сильнішою ставала паніка, виникало неприємне відчуття, схоже на хворобу внутрішнього вуха, яка викликає втрату рівноваги й нудоту. Де я, до дідька? Втім, деталі світу — милосердні. Вони врешті-решт виводили мене на правильний шлях. Я — в М. Я — в Б. Це — готель, а це — помешкання моєї подруги, кімната для гостей у сім’ї Н. Диван у знайомих.

Таке прокидання було наче штамп на квитку в дальшу дорогу.

Наступним і завершальним, як стверджують психологи подорожі, є третій етап. Це остаточна мета: куди б ми не рухалися, ми подорожуємо лише до неї. «Байдуже, де я». Не має значення, де я перебуваю. Я є.

Ольга Токарчук. Бігуни. Переклад Остапа Сливинського. Фоліо, 2011.