Виставка Анатолія Лимарєва в «Дукаті»
Анатолій Лимарєв пішов з життя у 1985-му, коли йому було 56 років (виставка присвячена 90-річчю). Пішов, щоб залишити загадку – якусь неявну, бентежну, яку важно сформулювати. Що у творчості та житті Лимарєва не дає говорити про нього у ясних, чітких категоріях?
Закінчивши Київський художній інститут (майстерня Сергія Григор’єва), Лимарєв не став ані «соцреалістом», ані нонконформістом, він не промовляв маніфестів, не воював з мертвою ідеологією, його сюжети були цілком «пристойні»: лани, тополі, сонце, жінки-колгоспниці, засмаглі діти, пейзажі за вікнами…
Він відійшов у тінь, добровільно маргіналізувався, став приватною людиною, фігурою такого собі лайт-андеграунду. Влітку писав рідний Донбас, його розпечений степ та людей степу, взимку працював у Києві, не залишаючи надію на офіційне визнання та замовлення. Але мейнстрим так і не прийняв Лимарєва у свої бурхливі води, перш за все тому, що сам художник органічно не вмів працювати з темами, які не були йому близькими.
Доробок Анатолія Лимарєва великий, значний, але більшою часткою зберігається родиною, а не в музеях, і зараз в «Дукаті» — чотири десятки етюдів 1950–1980-х років саме з сімейної колекції. Головний корпус складають акварельні пейзажі, є кілька пастелей і масляний живопис. Акварелі мозаїчні, видно кожний мазок, рухи пензля, просвічує білий папір. Так, цю манеру можна назвати імпресіоністичною, хоча не має сенсу вигадувати для Лимарєва ярлик. Він такий, який є. Вільний, пластичний, уважний до природи й людини, наївний, сонячний, повітряний.
Є на виставці етюд маслом, зверніть на нього увагу. Вся картина – тільки літнє вечірнє небо. У нижньому кутку видно кілька гілочок якогось куща, у верхньому – маленький жовтий півмісяць. В цій ніжності та простоті, здається, весь Лимарєв.
- Що: Анатолій Лимарєв, «Колір. Пробудження»
- Де: Аукціонний дім «Дукат», вул. Володимирська, 5
- Коли: 23 березня – 10 квітня
Текст: Марина Полякова
