Фрекен Смілла та її відчуття снігу, перемішані сюжети, анатомічка-вишиванка, люди без облич, подорожі Сходом і Гуглом, примхи долі художника – Марина Полякова рекомендує найважливіші виставки Києва.

Triptych: Global Arts Workshop (Андріївський узв., 34)

Датський письменник Пітер Хьог написав роман про фрекен Сміллу, яка особливо відчуває сніг, кригу, простір та самотність. Якби Смілла була справжньою, її б варто було запросити на цю виставку, їй би сподобалось. Ігор Прокоф’єв вдивляється у білу безмовність Землі, і вона прекрасна. Добре, що там не може жити людина зі своїм пластиком, гучною музикою та брудною політикою. Марина Шкарупа дивиться далі, набагато далі – у глибини Космосу. І там, як не парадоксально, люди жити можуть! Особливі, ідеальні, що вміють літати та дихати при абсолютному нулі проміж сузір’їв, космічного пилу, галактик та згущень антиматерії. Сумісна живописна виставка двох художників розповідає про вміння бути на самоті й про подолання простору, в тому числі внутрішнього.

Карась Галерея (Андріївський узв., 22 а)

Художник-сюрреаліст Едуард Колодій міркує над  типовими  сюжетами і культури взагалі. Мандрівні сюжети – це безкінечна шарманка, що повторюється тисячі років, люди їх переказують усно, записують, малюють, співають… Намагаються підрахувати – скільки таких сюжетів, чотири, двадцять, тридцять шість? У Колодія вийшов «дім Облонських», де мандрівні, бродячі сюжети перемішалися, сплелися, породили нові зв’язки, втратили та знову знайшли змісти. Умовний простір, невизначений час, жінки у білому, птахи, академічні натурники, ведмеді, годинники, скелі, гірські тунелі – складіть свою історію з цих кубиків. Виставка відкрита до 24 вересня.

Voloshyn Gallery (вул. Терещенківська, 13)

Колись люди ходили на анатомічні розтини, мов у театр. Тепер, у наш гламурний час, ми ходимо на виставку Анастасії Подерв’янської, де розтини лагідні, не страшні: мозок у серветочці, замість витягнутого кишківника – троянда, на голові у жінки з оголеними м’язами – вуха Мінні-Маусихи, а серця веселенько літають всюди, немов бджілки. Опис звучить кровожерливо, а проєкт між тим складний та багатошаровий. Авторка як завжди вільно почуває себе в матеріалі, вальсуючи з ножицями та голкою від вишивки до асамбляжу. Якщо вже сучасна культура каже, що тіло – конструкт, а косметична хірургія відрізає та пришиває що завгодно, то і художник може грати, розтинати, об’єднувати, розбивати стереотипи. Кістки та м’язи це страшно, а «Венера» Боттічеллі – прекрасно? Давайте об’єднаємо це все у одній роботі, додамо мережива, ситцю, оксамиту, ґудзиків та подивимось, що з того вийде.

Щербенко Арт Центр (вул. Михайлівська, 22 в)

Одеський художник Олег Дімов у цьому фотопроєкті, на відміну від Анастасії Подерв’янської, не вивертає внутрішнє, а ховає зовнішнє – обличчя, саме те, що першим розповідає про нас (правду чи неправду). Ми не розуміємо нічого про людину, яка ховається під маскою. Саме страшне для нас – втратити обличчя у переносному чи прямому сенсі. У персонажів Дімова голови закриті тканиною, або ж вони відвертаються від глядача, або ж ховаються за завісою. Ідеальні тіла, довгі шиї, довершені мускули – і повна анонімність. Це набагато страшніше, ніж відверта «анатомічка». Це про суспільство, члени якого, безликі одинаки, втратили зв’язки, змогу розуміти та чути один одного.

The Naked Room (вул. Рейтарська, 21)

Цікаво, що цей проєкт перегукується з виставкою Олега Дімова: тут теж свою роль грає тканина, якою прикриті роботи Ганни Щербини, – вона створює дистанцію між глядачем та об’єктом. Тут теж йде мова про руйнацію, але не людських стосунків, а будівель на Сході України – того, що створила і зруйнувала людина. Авторка грає з масштабом, вона дивиться на залишки споруд немов у перевернутий бінокль, з такої далечини, що вони майже невидимі, а тому не страшні. На відміну від цієї романтичної мініатюрності, Сергій Сабакарь робить монументальні малюнки, інспіровані віртуальними прогулянками по гугл-мапах Європи. Тут руйнуються вже людські постаті, вони розпадаються на фрагменти – ви бачили у Гуглі цих випадкових перехожих, туристів, роззявляк, що попали в об’єктив камери й здаються зайвими у пейзажі.

Галерея Ню Арт (вул. Грушевського, 28/2)

Ювілейна, до 100-річчя від дня народження, виставка робіт живописця Федора Захаровича Захарова – слушна нагода замислитися про примхи слави художника. Можна намалювати якусь непристойність на стіні та прославитися, вибухнути, а можна все життя видавати висококласний продукт, але не стати зіркою. Федір Захаров, випускник Московського державного інституту імені В. І. Сурикова (1943–1950, встиг повчитися в А. Лентулова), став викладачем, жив і працював у Сімферополі та Ялті. Його живопис – це квітуча кримська школа, в якій реалізм заходить на територію імпресіонізму і там щедро розкидає сонячні спалахи, смарагдові тіні кипарисів, бризки холодних хвиль. Захаров не винайшов нової художньої мови, не став реформатором, але він акумулював у своїх численних роботах найкращі здобутки попередників, і від його картин з бездоганним колоритом та тонкою технікою йде тепле сяйво. Виставка працює до 19 жовтня.