Графіка, скульптура, ЦеГлина і чоловічі ню – Марина Полякова анонсує найкращі виставки Києва.  

Білий Світ (вул. Пушкінська, 21 а)

Галеристка Тамара Янович каже: «У “Білого Світу” інтимні відношення з графікою». Це дійсно так, тут одна за одною проходять найцікавіші виставки – різнопланові, масштабні, і новий проєкт «Літографія. Київ. 1988–2020» тому приклад. Художниця Оксана Стратійчук і мистецтвознавиця Іванна Стратійчук понад рік працювали над проєктом, і він вийшов академічно глибоким. Одна графічна техніка, одне місто, великий часовий інтервал у 32 роки та сімнадцять учасників – такі рамки дають змогу доволі глибоко проаналізувати київську літографію останніх десятиліть, чого, додамо, ще ніхто не робив. До виставки надрукований каталог, до якого ввійшли не тільки репродукції, але й теоретичні матеріали. Роботи Володимира Радька, Катерини Свіргуненко, Володимира Любого, Тараса Коблюка, Володимира Іванова-Ахметова, Аліси Гоц та інших майстрів на стінах галереї дають змогу оцінити розмаїття столичної літографії, її можливості, великий потенціал. Оксана Стратійчук підкреслює, що зайва скромність тут недоречна – на виставці є роботи музейного рівня, а українська графіка не в занепаді, зовсім навпаки.

Мистецький центр «Шоколадний будинок» (вул. Шовковична, 17/2)

В Україні є все, і високоякісна скульптура теж, про що нам нагадує виставка десяти лауреатів Всеукраїнської трієнале скульптури 2020. Географія авторів великим трикутником охоплює країну: це Київ (переважно), Харків, Львів. Майстри вже відомі, –  Єгор Зігура, Володимир Кочмар, Крістіна Рідзель, Василь Корчовий та інші. Виділяти окремі стильові напрямки тут не приходиться, скоріш такий захід повинен показати багатство вітчизняної скульптури, яка вільно працює з різними традиціями та стилями: від античних алюзій до гострої сучасності. Вектор – це відрізок, який має напрямок, початок і кінець. Але останній для трієнале скульптури губиться десь у тумані далечині, і актуальними стають роздуми саме про напрямки розвитку вітчизняної скульптури та її майбутнє. Одне можна сказати точно – розвиватися є куди, наприклад, міська скульптура у нас ще знаходиться у зародковому стані й найкращою перспективою буде вихід скульптурних робіт з майстерень та колекцій на волю.

Національний музей українського народного декоративного мистецтва (вул. Лаврська, 9, корп. 29)

Кераміка Олесі Дворак-Галік якась чудна. Дивишся і не можеш вгадати, що це – дерево, звірятко, чайник… При цьому роботи теплі, позбавлені агресії, навіть якщо це сухувата геометрія. В якомусь сенсі, епатувати, дратувати глядача просто – складно розмовляти з ним, доносячи якісь власні цінності. Олеся Дворак-Галік налаштована на розмову. Колись вона заснувала фестиваль сучасної кераміки «ЦеГлина» – для спілкування, для знайомства людей та витворів із глини. Сьогоднішня виставка теж пропонує подумати: над тим, хто ми є, над тим, яке місце займаємо в навколишньому середовищі.

The Naked Room (вул. Рейтарська, 21)

Продовжується Місяць литовської фотографії, і ось ще одна виставка – «Оголений», чоловічі ню Віргіліуса Шонти. Виставка коротка, на один вікенд, але відвідати її варто хоча б для того, щоб побачити, як в казці, те, чого не може бути. Молодим людям важко уявити, наскільки неможливою була за радянських часів така тематика. Звісно, Шонта, відповідальний секретар Спілки фотохудожників Литви, не готовий був до тюремного ув’язнення за гомосексуальність і плівки нікому не показував. Сьогодні вони є красномовним свідоцтвом епохи – саме їхня неможливість, прихованість, таємничість розповідають нам про те, що могло стати «колективним тілом», вартим публічного показу, а що повністю викреслювалося з поля видимості.