Тоталітарний Дейнека, непотріб як мистецтво, іронічний прозектор та квіти фатуму – Марина Полякова розповідає про найцікавіші виставки Києва. 

Мистецький центр «Шоколадний будинок» (вул. Шовковична, 17/2)

Роботи Олександра Дейнеки поєднують досконалу техніку, оригінальний стиль та великий пропагандистський посил. Організатори виставки, присвяченої спортивній, «тілесній» темі у творчості художника, – тут поєдналися роботи з колекції та відеоматеріали, – пропонують «подивитися на Олександра Дейнеку не з ідеологічного погляду, а як на співця краси фізичної й моральної, енергії та радості життя». Але, здається, відокремити одне від іншого неможливо, тому що тіло за версією Дейнеки – це радянське тіло, тіло ідеологічне, принагідне тло для оспівування суспільного устрою, котрий подарував людині свободу «от Москвы до самых до окраин». Уявну свободу, знаємо ми тепер, тому що одночасно з парадами фізкультурників та колективним засмаганням без одягу – просто-таки античними сценками – існували тіла заґратовані, покалічені чекістами, брудні, мертві. Такого Дейнека не писав. І бачити у ньому «співця енергії та радості життя» сьогодні не так цікаво, як дійсно розуміти всі реалії часу, що постають за вітальними роботами цього чудового художника, продукту революційної епохи.

Dymchuk Gallery (вул. Ярославська, 21)

Проєкт «Індустріальна казка» приїхав до нас із Одеси, де живе Василь Дмитрик, – на початку року він там демонстрував виставку. Якщо коротко, то Дмитрик перетворює неживе на живе. Він знаходить просто під ногами, на території зачиненого заводу, якийсь непотріб: уламки труб, цеглу, дошки, шестерні, – ті грубі артефакти нашої занадто індустріалізованої, занедбаної епохи, які будуть приводити у відчай археологів майбутнього. Під руками художника вони перетворюються на артоб’єкти, набувають сенсів та дикуватого шарму, починають розповідати нові історії. І ці об’єкти точно сподобаються археологам!

Щербенко Арт Центр (вул. Михайлівська, 22 в)

EtchingRoom1 – відомий поціновувачам графіки мистецький дует Крістіни Ярош та Анни Ходькової. Художниці мають спільний погляд, який можна назвати гротескним, навіть макабричним. Їхня тема – місто і містяни різних епох, від циліндрів до мобільних телефонів. І завжди мешканцям міста якось незатишно, завжди вони кудись поспішають, штовхаються, розгублено дивляться, якщо не лежать іще на столі прозектора. Дивним чином авторки примудряються зробити свої графічні твори веселими, наповненими тонкою іронією, попри не дуже-то позитивні сюжети. Здається, саме це (одночасно з оригінальною технікою) надає роботам EtchingRoom1 такої привабливості. Для виставки художниці спробували свої сили в новому матеріалі – експозицію доповнюють мозаїчні інсталяції. Триває виставка «Скоро буду» до 24 жовтня.

Mironova Foundation (пров. Лаврський, 9)

Скульптор Сергій Шауліс – представник харківської художньої школи, яку характеризує легка естетська холоднуватість та схильність до аналізу. Його виставка з майже бодлерівською назвою Flowers of the fate (яку можна перекласти як «Квіти долі», але «року», «фатуму») поєднує реальні скульптурні роботи з віртуальними, ще не створеними, але вже існуючими як потенція. Людські тіла, зрощені з рослинними мотивами, – ці доволі агресивні лінії не можна назвати квітковими пелюстками, – перетворюються на химери, що одночасно приваблюють та лякають. Виставковий простір нагадує анатомічний театр для спостерігачів-філософів, бо про що можна думати, як не про тлінність життя, розглядаючи людські литки й стегна, які розкриваються у простір іржавою квіткою? Проте, можна подивитися і по-іншому – це сама природа вростає у ґрунт, цупко тримається за землю ногами. Також, зверніть увагу, на виставці присутні «фірмові» скульптури Шауліса, чоловічки без тулубів, самісінькі ноги-руки-голови. Їхня пустота всередині багата змістами – це й екзистенційна розгубленість, і готовність впустити в себе нові думки.