Реставрація мозаїк Центрального автовокзалу

Центральний автовокзал Києва нині виглядає так собі. Давно не здаються архітектурними знахідками його чиста форма і величезні вікна, забувся пафос відлиги, коли він був спроєктований. Зараз це незручна, бруднувата споруда без сервісу, а на верхньому, закинутому, поверсі хоч трилер знімай. І те, що новий власник вокзалу, компанія «Бастіон-груп», узявся за його радикальну реконструкцію (обіцяють маркети, фудкорти, готель), це не біда, а шанс. Бідою було б втратити ті панно з мозаїки й кольорових цементів, котрі знаходяться всередині. Шістдесят років тому їх створило київське творче подружжя – Ада Рибачук (її не стало 2010-го) і Володимир Мельниченко.

Новий власник виявився несучасно мислячим – замість того щоб виламати мозаїки або закрити їх гіпсокартоном, як роблять інші, пішов назустріч архітектору Івану Магрітичу, котрий запропонував об’єднати реліквії з новою архітектурою, бо це може бути візитівкою, і спільно з колегами розробив проєкт, у якому панно повноцінно інтегровані в простір вокзалу.  Ідеологом реставрації виступив некомерційний Фонд збереження культурної спадщини Ади Рибачук та Володимира Мельніченка, виконує роботи художньо-реставраційна майстерня Gurin brothers – брати Данило й Антон Гуріни, куратор проєкту – художниця Інга Леві. 88-річний Володимир Володимирович опинився в оточенні молодих людей, яких дійсно засмучує те, що в Україні практично немає ані школи реставраторів-монументалістів, ані державного запиту на це.

Ескізи панно до сьогодні зберігаються у Володимира Мельниченка. Головною темою стала подорож – що людина бачить з вікна, коли їде країною. Головним героєм – блакитний автобус. Блакить ледве знайшли, бо того року на керамічному заводі не було великої партії такого кольору, і художники не відразу вмовили керівництво продати їм машину бою (до речі, тих матеріалів вже не виробляють, але у Володимира Мельниченка є запас). Інтер’єри вокзалу, окрім панно, прикрашали тканини Дарницького шовкового комбінату з тими ж мотивами: транспорт, дороги, будинки.

Реставрація буде непростою. Вогкість у будівлі, довгі роки експлуатації пошкодили мозаїки. Хтось колись намагався їх відновити, недолуго ремонтуючи шматками, і зараз треба все повернути до первісного вигляду. Термін стислий, проте команда сповнена сил. А чи стануть панно автовокзалу прикладом для інших власників монументальних уламків радянського мистецтва, питання у пустоту. Клубок проблем – їхній поганий фізичний стан, застаріле ідеологічне навантаження (на автовокзалі, наприклад, сяє рубіновими зірками Москва-мрія), комерційні інтереси власників і байдужість державних органів, нарешті, – розплутати дуже непросто.

Текст: Марина Полякова

Зображення з відкритих джерел