Український художник Федір Григорович Кричевський, найбільше, мабуть, обдарований живописець з талановитого роду, почав життя дуже яскраво, міцно стоячі на ґрунті європейського мистецтва, і закінчив дуже тяжко – покараний за спробу втечі до Європи. Його життя тісно пов’язане з Київською академією мистецтв (1917–1922), яка у 1922–1924 роках була перетворена на Київський інститут пластичних мистецтв, а потім стала Київським художнім інститутом.
Заснування Української академії мистецтва відбулося 1917 року. Те, про що раніше, в імперії, не можна було і мріяти, уможливилось завдяки національному піднесенню. Фундаторами академії були Георгій Нарбут, брати Василь та Федір Кричевські, Михайло Бойчук, Абрам Маневич, Олександр Мурашко, Михайло Жук, Микола Бурачек. Кричевський (у 1914–1917 роках директор Київського художнього училища) став першим ректором, через рік ректорство перейшло до Нарбута, а Кричевський далі керував майстернею історичного та побутового жанру, офорта та різьбярства. Михайло Жук у спогадах писав, що найбільш заповненими були майстерні Олександра Мурашка та Федора Кричевського, причому в останнього вона «мала більш демократичний склад, що творили переважно діти дрібних ремісників, робітників та дрібного міщанства».
Леонід Векштейн, учень Кричевського пізніше, у 1922–1924 роках, згадував, що той любив розповідати своїм студентам – яких опікував у голодні роки, підгодовував і підбадьорював, – про насичену молодість. Про навчання в Петербурзі, у Вищому художньому училищі при Академії мистецтв, в майстерні Франца Рубо. Про «поїздки до Берліна, Відня, Парижа і про тамтешні художні музеї та галереї», а особливо про улюблену Італію. Кричевський захоплювався французькими імпресіоністами, та й взагалі після європейських спостережень його палітра стала світлішою, збагатилася. Про любов студентів до Кричевського можна прочитати у збірнику 1972 року «Федір Кричевський. Статті, спогади, документи», упорядкованого Борисом Піанідою, – там чимало піднесених слів.
З 1924 року за ініціативою тодішнього ректора Київського художнього інституту Івана Врона проводилася реформа закладу. Зокрема, індивідуальні майстерні, які вели різні художники, були злиті у єдиний навчальний процес. З’явилися п’ять факультетів, і серед них «факультет формально-технічних елементів образотворчого майстерства», або «фортех», який був однозначною відсилкою до ВХУТЕМАСу. Студенти вивчали колір, об’єм, просторові відношення, пропорції, ритм тощо. Федір Кричевський викладав «фортехівський» малюнок, який не був заміною академічного, а доповнював його.
Проте формалізм, спочатку модний та привабливий, ставав поступово мішенню критики. Ще у 1923 році Лев Троцький затаврував його «заносчивым недоноском», але сам попав в опалу, і тому справжня, кривава соцреалістична боротьба з формалізмом почалася тільки на початку 1930-х років. Настрої змінювалися на очах. Вже 1932 року мистецтвознавець Євген Холостенко у монографії «Василь Овчинніков» слів не добирав:
«…навчання, що розгорталося в інституті на типово буржуазних формалістських настановах, ідейно вихолощених завданнях, де студенти роками повинні були робити різноманітні „центральні“ натюрморти, які чергувалися з голими натурницями… <…> …всі ці „формально-технічні“ настанови, настанови на „формальну якість“, на „об’єктивні“ й „наукові“ підходи, на думку попереднього керівництва цього інституту, різноманітні проблеми „кольору“, „простору“ тощо були зовсім не нейтральні – це вияв клясово-ворожої ідеології в ділянці образотворчого мистецтва».
Наприкінці 1930-х років КХІ остаточно повернувся до академізму, до станкового мистецтва. Можна сказати, що так завершилася давня суперечка Федора Кричевського, який виступав за станковий живопис, з Михайлом Бойчуком, котрий ратував за монументалізм і декоративність. От тільки ставкою в цій суперечці були не просто творчі принципи, а життя – Бойчуку його мистецького кредо радянська влада не пробачила.
А Федору Кричевському було дано ще кілька років плідної праці. 1939 року на 60-річчя він отримав ступень доктора мистецтвознавства, наступного року став заслуженим діячем мистецтв Української РСР. Він багато працював у своїй майстерні, яку потім успадкував Олексій Шовкуненко, а за ним – учениця Кричевського Тетяна Яблонська.
У червні 1939 до Києва приїхав з жінкою художник Євген Лансере, розмістили його в інституті, пустому влітку. Запис у щоденнику короткий, атмосфера у професорській спільноті передана пунктиром: «Часам к 8 отправились обедать к Ткаченко. <…> Гурьба художников – профессоров инст[итута]. Наш милый и ценимый Мих[аил] Андр[еевич] Шаронов, Фед[ор] Григ[орьевич] Кричевский, Ал[ексей] Алексеевич Шовкуненко, очень молчаливый, почти столь же малоразговорчивый Трохименко Карпо Данилович. Роскошный обед. На стенах хорошие акварели Шовкуненко».
За три роки, влітку 1942 року, Лансере запише з острахом: «Кстати, худ[ожник] Кричевский якобы министр просвещения в Киеве!!» Ні, Кричевський був в окупації лише головою Спілки українських художників, але важкі жорна історії вже проверталися, й замість омріяної Європи попереду були воєнні поневіряння, засудження й висилка до Ірпеню. Коли після війни Сергій Григор’єв, ще один учень Кричевського (також викладач і ректор КХІ), його побачив, був вражений: «…переді мною стояла зовсім інша людина. Де й поділися його імпозантність, упевненість у собі, його величність. Тепер це був худий літній чоловік з сумовитим, потухлим поглядом. Загубилося багато його робіт (і до цього часу їх ще не знайдено). А головне – він утратив віру в себе, життя надломило його фізично й морально».
Так, маскулінного легеня у білому кожусі з відомого автопортрету – Федір Григорович подав себе у найкращому вигляді! – вже не було. Але у спогадах Катерини Кричевської-Росандіч, онуки Василя Григоровича Кричевського, дід Федір залишився молодим – хоч і дещо «марнославним», трохи комічним:
«У Кричевських Федора і Наталки на вулиці Стрілецькій, № 28 було дві кімнати. В одній була робітня діда Феді… <…> У робітні стояв великий стіл, на якому було стільки цікавого – шматки парчової матерії, стрічки, плахти, якісь миски і ще ріжне добро. Дід Федя гнусавим басом мені казав, щоб я нічого не чіпала. Він не любив, щоб я називала його дідом – “Кажи мені Федя!” Але я була уїдливою й навмисне, особливо, коли близько були чужі люди, кликала його дідом. Він сердився й сопів! “Федя, кажи Федя!” – шипів він на мене».
І ще Катерина переповідає сімейну байку, давній випадок, що стався під час єврейського погрому. Кричевський побачив на вулиці натовп, що оточував єврея-підлітка, на якого насувався різник у закривавленому фартуху. Не довго думаючи, Федір, який був спортивним і тренованим, вдарив різника між очей, той впав, натовп затих. А Кричевський з хлопчиком довго бігли вулицями, до самого дому.
Текст: Марина Полякова
Зображення з відкритих джерел
