«Вечірнє читання» відбулося в галереї «КалитаАртКлуб».

Художник Давид Шарашидзе – друг літературознавця, поета та дипломата Рауля Чілачави. Письменниця, поетеса, кінознавиця Олена Малішевська – дочка друга Рауля Чілачави. З цього клубка давніх знайомств і великої приязні народився чудовий вечір поезії. Серед вітальних картин Давида Шарашидзе – а в галереї триває його виставка, і «Вечірнє читання» це назва одного з полотен, – Рауль та Олена читали вірші, творячи магію переходу слів та змістів з однієї мови у другу.

Основна частина виступу Олени Малішевської була присвячена польській поетесі Халіні Посвятовській (1935–1967). Почався цей діалог через роки з подиву, Олена (у якої польське коріння) якось побачила світлину Халіни, дуже схожої на її молоду мати. А далі – захопили вірші, їхня жіночість, відвертість, ніжність і сила. І ще передбачення близького відходу, бо Халіна страждала на сердечну хворобу.

нам треба багато звичайних слів

як

хліб

доброта

кохання

аби сліпими в пітьмі

не загубили

дороги

нам потрібно багато тиші

тиші в повітрі в думках

аби почути голос

майже нечутний голос

голуба

мурахи

людини

серця

болісний крик

посеред кривди

посеред усього того

що не є

ні коханням

ні добротою

ні хлібом

Рауль Чілачава народився у селі Чітацкарі, де, поряд з грузинськими домівками, стояла українська хата, оточена класичним вишневим садочком. Чи міг думати хлопчик, що знайомство з українцями, які переселилися до Грузії у голодні роки, відбулося не просто так? З початку 1970-х Чілачава живе у Києві, тут зробив викладацьку, творчу, дипломатичну кар’єру. Рауль – відомий перекладач, має в доробку переклади різних поетів, а вірші його самого перекладали відомі українці. Слухати пана Чілачаву – окрема насолода. Артикуляційний апарат, пристосований до гортанної грузинської мови, наділяє українську гарячими пломенями, гірськими каменепадами, сонячною пристрасністю.

Оце і все! При світлі каганця

Поставив крапку під останнім віршем.

Куди не глянь – все гірше та все гірше,

Здається, вже наблизивсь до кінця.

Звичайно, річ не в тому, що – сніги!

Що остигає, мерзне ця колиба,

А в тім, що зник священний кусень хліба,

Що біснуватий бісить: «Гі-гі-гі!»

Що лампочка не світить Ілліча,

Не Ілліча, даруйте, Едісона,

Що змішані реактор, злет і… зона…

Вві сні я чув: про неї світ кричав.

Печаль печерна, чорна, наче ніч,

Сама чаклунка теж чорноволоса.

Вона пророчить: Via Dolorosa!

І огортає серце сум сторіч!

Вечір супроводжувався музикою у виконанні скрипачки Катерини Козачишиної. І все це здавалося маленьким дивом: скрипка, картини Давида Шарашидзе на білих стінах, старі київські дерева, що заглядали у високі вікна, сплетіння польської, грузинської, української мов, подвижницька праця поетів, котрі будують міст між культурами.